Віктор Мішалов. (Фото з сайту fortecia.com.)
З 4 по 13 листопада 2010 року у Харкові відбувається V Міжнародний конкурс виконавців на українських народних інструментах ім. Гната Хоткевича. Уже вчетверте відомий бандурист, композитор, музикознавець і громадський діяч Віктор Мішалов із Канади є членом журі цього конкурсу. Він упродовж десятиліть досліджує і публікує спадщину Гната Хоткевича. Цього року у конкурсі взяли участь близько 100 учасників з України, Білорусі, Канади, США. До складу журі увійшли авторитетні фахівці з України, Російської Федерації, Канади.
— Пане Вікторе, конкурс є міжнародний, але учасників з–за кордону на ньому не так багато. Є ж українські бандуристи у Франції, Німеччині, Польщі...
— З Польщі були бандуристи на попередньому конкурсі. Бандуристам із Польщі важко конкурувати з Україною — там немає консерваторії, де навчають гри на бандурі. А останнім часом і придбати бандуру неможливо. Та й роботи для бандуриста в Польщі бракує. У Канаді й Америці легше, бо є великі згуртовані громади, вони запрошують бандуристів, оплачують гру. Цікаво, що в Україні люди чекають, щоб концерти організувала держава. А в нас — найняв зал, виставив рекламу і люди приходять. Є також особи, які запрошують музикантів до себе на хатні концерти: після вечері музикант грає, а потім має час поспілкуватися зі слухачами і запропонувати їм диски із записами. Українське життя в Торонто доволі жваве. Є українські газети, радіо, телебачення, вісім цілоденних українських шкіл, кафедра української мови в університеті. Мій учень, 16–річний Борис Остапенко, — наймолодший учасник конкурсу, вперше приїхав до України. Його батьки народилися в Польщі. Вдома говорять лише українською.
— Здається, що українська діаспора в США і Канаді та українці в Україні — це як два різні світи, які майже не мають точок дотику? А діаспора ж має чималий досвід збереження ідентичності в середовищі, що спонукає до асиміляції. Як ви думаєте, Україна може перейняти цей досвід?
— Нині обмін інформацією набагато жвавіший, ніж раніше. Але в багатьох випадках особи з консервативним світоглядом і надалі посідають провідні місця в галузі управління культурою. Хочеться втримати кращі здобутки минулого. Але часто ці форми фінансово збиткові, слід змінити колективи, щоб вони могли фінансово утримуватися. От, приміром капела бандуристів аж із 70 осіб. Щоб поїхати десь виступити, потрібно кілька автобусів... Є люди, зацікавлені у змінах. Але виховані покоління людей, які роблять лише те, що давно навчилися робити. Узятися за щось, що їм ще не відоме, на що немає «благословення з верхів», готовий далеко не кожен. Мистецькі заходи, навчання має, мовляв, організовувати держава. У Канаді ж діють самостійні університети, молодь бере уроки у приватних викладачів.
— Нагадаємо, що до жовтневого перевороту молоді люди «самочинно» приходили до знаних кобзарів і бандуристів і навчалися в них без посередництва держави...
— Так. Поки що в Україні не розроблена форма, коли студент може навчатися у викладача, якого сам обере, а потім здавати іспит державній комісії. У Канаді в консерваторії іспити відбуваються двічі чи тричі на рік. При чому можна здавати їх за системою або канадської, або ж британської консерваторії. Бандуристи в Канаді мають власні музичні школи.
— Як вам музична атмосфера в Україні загалом, «фон» — у кав’ярнях, на вулицях, на телебаченні, радіо?
— Мені не подобається. У Торонто є два радіоканали, які грають винятково класичну музику. Ці канали слухає переважно еліта країни. Еліта не слухає вуличну музику, орієнтовану на нижчі зразки. Поки що в Україні немає вибору — інформаційні канали в руках певних осіб, які диктують, що слухати більшості.
— Ви опублікували п’ять праць Гната Хоткевича. Пiд час цьогорічного конкурсу відбулася презентація однієї з них — «Бандура та її конструкція». Як вам у Канаді вдалося зібрати і впорядкувати ці матеріали?
— Мій дядько Григорій Бажул навчався у Харкові в Хоткевича. За те, що дав йому хлібні картки під час голоду, дістав два роки ув’язнення в якійсь колонії, здається, у Бердянську. Потім повернувся до Харкова. І коли Хоткевича арештували й мали конфіскувати його майно, його дружина дала моєму дядькові оберемок рукописів. Він їх вивіз до Австралії. Таким чином у мене опинилося чимало композицій Гната Хоткевича. Також є низка рукописів, які я отримав від Леоніда Гайдамаки з США — він викладав бандуру в Харківській консерваторії після Хоткевича, був художнім керівником оркестру народних інструментів. Його дружина закінчила факультет української філології Харківського університету, навчалася у Миколи Сумцова. Її взяв до себе на роботу Микола Скрипник, аби вона допомогла йому з розробкою правопису. У Детройті жив інший учень Хоткевича, Григорій Назаренко, який був учасником Полтавської капели бандуристів. Були й інші учасники, вони ділилися спогадами, мали нотні записи. Мені вдалося це все зібрати. Я видав у Харкові збірник творів Гната Хоткевича, які він писав для своїх учнів, та працю «Бандура та її репертуар». Коли Хоткевич тут викладав, то ще зовсім не було методологічної і навчальної літератури для гри на бандурі. Він був першим, хто описав історію бандури і техніку гри. А він же письменник! Його мова дуже гарна, з гумором.
— Який наклад у цих книг і як вони поширюються по Україні? От, приміром, у Броварах під Києвом чи в Горохові на Волині є класи бандури в дитячих музичних школах. Чи тамтешні учителі можуть потримати в руках ці видання?
— Наклади малі, бо ці видання фінансують різні добродії з–за кордону. Деякі видаємо накладом у тисячу примірників, деякі — у п’ятсот. Нас цікавить, передусім, щоб ця інформація була впорядкована і збереглася. У такому разі пізніше можна буде зробити копії. Книги поширюємо через Фундацію імені Гната Хоткевича.
На всі музичні школи ми вислали лист із інформацією, які книги вийшли і де їх можна придбати. Але зазвичай музичні школи цих книжок не купують.
Проблема в тому, що харківська бандура в Україні майже завмерла. Зараз є спроби відродити її у Львові, там на фабриці почали виготовляти діатонічні інструменти. Утім за створені майстром інструменти слід платити дорожче, ніж за зроблені на конвеєрі. До того ж бракує відповідної літератури і викладачів, які володіють харківським способом гри. Не кожен може відродити те, чого він не знає. Тому треба, в першу чергу, надрукувати ці матеріали, зробити їх доступними для зацікавлених людей.
— А як в США і Канаді дістають бандури?
— Певний час самі робили інструменти. Згодом імпортували з України. Зараз Чернігівська фабрика перестала виробляти інструменти, то довелося знову виготовляти власноруч. Один мій знайомий у Торонто робить по вісім бандур за місяць. Він колись працював слюсарем на фабриці «Дженерал моторс» і навчився, як робити інструменти серійно у хатніх умовах. Зараз він розробив бандуру з пластмаси, яку можна штампувати, використовуючи технологію останньої американської гітари. Зовні бандури оздоблені під дерево. Причому пластиковий інструмент коштує 60 доларів замість 600, як дерев’яний.
— То такими інструментами можна забезпечити дитячі музичні школи?
— Так. До того ж, такий вид пластику використовують для виготовлення пропелерів для гелікоптерів. Можна кинути інструмент на землю — він не поб’ється. Така бандура не важка, зручна, має добрий звук. І, що важливо, такому інструментові не шкодять вологість і температурний режим, якого нині не завжди дотримуються в дитячих музичних школах України.
— Чи могла б така бандура поширитися в Україні?
— Ми пропонували в Міністерстві культури замовити нашому майстрові бандури для музичних шкіл. Я нагадав, що електрогітари й синтезатори Міністерство закуповує в Японії і Китаї, чому б не імпортувати бандури з Канади? Але в Міністерстві організували обговорення цього питання на «круглому столі» й вирішили не купувати інструменти в Канаді. А тим часом Чернігівська фабрика і надалі не випускає інструментів...
Народився 1960 року в Сіднеї (Австралія). Закінчив музичний факультет Сіднейського державного університету (1984 р.), Сіднейський педагогічний інститут (1986 р.). Із 1970 року вивчав гру на бандурі, зокрема, на стипендію Австралійської ради мистецтв у Північній Америці — у Григорія Китастого, Василя Ємця та ін. Навчався у Київській консерваторії: з 1979–84 — бандура, диригування, вокал. Опанував гру на старосвітській бандурі у Георгія Ткаченка. Учителював у школах в Австралії та з 1988 року в Торонто (Канада). Засновник Канадської капели бандуристів (1991). Заслужений артист України (1999 р.). Концертував по Австралії, Європі та Північній Америці. Видав перші диски інструментальної музики на бандурі, відеопідручник гри на бандурі. Автор понад 90 статей про українську музику, кобзарство та історію бандури. Автор музики до декількох документальних фільмів.
У 1988 р. заснував з однодумцями перше спільне україно–канадське підприємство «Кобза». Його працівники заснували в Києві однойменну студію звукозапису й організували фестиваль «Червона Рута», видавали книги, тиражували записи української музики, знімали художні фільми. Фінансував «Кобзу» підприємець Микола Мороз, у період фінансової кризи початку 1990–х фірма збанкрутувала.
У 2009 р. Віктор Мішалов захистив у Харкові дисертацію на тему «Культурно–мистецькі аспекти ґенезу і розвитку виконавства на харківській бандурі». Наразі викладає математику й англійську мову в канадській школі для дітей із затримкою психічного розвитку, де запроваджуються комп’ютерні програми, щоб поправити спосіб мислення таких дітей.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
