Війна за народ

Альтернативою державному Інституту національної пам’яті, який уряд Миколи Азарова підпорядкував комуністам, став утворений 23 жовтня на базі товариства «Меморіал» Громадський інститут історичної пам’яті. Цей проект реалізується спільно з «Інститутом Президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи», Міжнародним фондом «Україна 3000» та іншими громадськими організаціями. До ради інституту історічної пам’яті входять відомі історики, зокрема Володимир Сергійчук, Василь Шендеровський, Володимир В’ятрович, Іван Патриляк. Громадська установа має потужну дослідницьку базу: всі розсекречені документи архіву СБУ і зовнішньої розвідки в електронній версії. Музейна експозиція «Народна війна», що нещодавно експонувалася в «Українському домі», а нині виставлена в постійній експозиції Музею совєтської окупації (вул. Стельмаха, 6–а) стала першою спільною працею новоствореного інституту і товариства «Меморіал». За виявленими архівними документами, вперше подаються статистичні дані про кількість підпільних антибільшовицьких організацій та повстанських загонів, кількість селянських збройних повстань у всіх тогочасних дев’яти губерніях України. Про історію опору 1917 — 1932 років та ідею експозиції — наша розмова з ініціатором виставки, головою київського «Меморіалу» Романом Круциком

«Якщо село «заражене» повстанством...»

— Пане Романе, на 23 стендах експозиції вперше подано статистику спротиву окупації України Російською державою в період 1917 — 1932 років. На чому базуються ці дані?

— Виставка «Народна війна» — то кількарічна робота товариства «Меморіал». Позаминулого року я звернувся до тодішнього голови Служби безпеки України Валентина Наливайченка і до професора Олександра Удода, який на той час очолював Державний комітет архівів, iз проханням посприяти роботі з документами цього періоду. Вони дали відповідні розпорядження по всіх відомчих архівних відділеннях. І я разом з аспірантом Сергієм Жовтим об’їхав на своїй машині 18 областей України. Ми опрацювали та оцифрували понад 350 фондів і близько 1500 архівних справ. Це майже 70 тисяч документів. Їх слід було проаналізувати й систематизувати. Свого часу КДБ зобов’язало начальників обласних управлінь зробити паспорти районів iз короткою економічно–політичною характеристикою, починаючи з 1917 року — які були підпільні організації, які повстання, які діяли особистості–отамани. Збереглися також чекістські карти дислокації повстанських загонів по Україні. Повстання ми хронологічно розділили на два періоди: 1917 —1924 і 1928 — 1932 роки. Видно, як вони наростали у відповідні періоди.

— Стенди виставки розповідають також про тих, хто окуповував Україну і, власне, проти кого чинили спротив «бандитські формування» з хліборобів...

— Так. В архіві Міністерства оборони ми виявили документи, з яких губерній Росії направляли сюди частини, армії, дивізії, яким чином на російських теренах формувалися воєнкомати для України. Статистика свідчить, що в Україну було кинуто 1 мільйон 200 тисяч лише регулярного війська. А ще ж були «частини особливого призначення», ЧК, ГПУ, а ще ж міліція, винищувальні і каральні загони. Відомо, що більшовики, починаючи з 1917 року, кілька разів переформовували адміністративний поділ України. Райони були дуже малі — 10 — 12 сільських рад, і в кожному мала бути філія їхніх силових структур. Секретар найменшої партійної «ячейки» мав право на свій озброєний загін. Якщо врахувати це все, то стає зрозуміло, що на Україну проти місцевого населення було кинуто близько 3 мільйонів війська. Фрунзе, який очолював «Червону армію України» у 1921 році, зазначав, що вона на 85 відсотків складається з великоросів.

— А ще ж були в «червоному» війську китайці, калмики...

— Так, були й наймані війська — китайські, монгольські, литовські полки. За документами відомо, які банки фінансували окупацію нашої країни. Мобілізованих у Росії «вояків», без уніформи, «в лаптях» приганяли сюди, ставили біля великого села чи містечка. Очевидно, їм було сказано: «Йдіть в Україну і самі себе прогодуйте». І вони їли, пили, убивали й грабували. Ми документально показали, особливо в розділах «Злочини ЧК», «Більшовицькі грабежі», «Злочини проти людяності», які інструкції виходили з центру. Скажімо, як брати заручників. От, ув’язнили 15—20 хороших господарів. І від селян вимагають: «Як не дасте хліба, будемо їх розстрілювати». А вже не було що здавати. Тоді вирішено кілька заручників розстріляти. Та як вибрати п’ять із двадцяти? Документ інструктує: «путьом жеребйовкі». Я до сьогодні не можу збагнути — чи то люди сірник тягнули, чи папірчик — кого слід розстріляти... Збереглися документи, де «радянська влада» радить: якщо село «заражене» повстанством, то його слід оточити, людей розстріляти, а будівлі спалити.

«У смертних вироках на українців значиться: «Імєнєм РСФСР»

— Вірогідно, нацисти вчилися у червоних — і заручників брати, і концтабори створювати, і «контрибуцію» з населення збирати?

— Звісно, вчилися. З перших років окупації більшовики організували в Україні репресивно–каральну систему, до якої входило 18 концентраційних таборів. Лише у 1918—20 роках було знищено понад 100 тисяч українців. Усіх, причетних до повстанського руху, винищували фізично. Спершу пропонували повстанцям «здатися», мовляв, вони будуть помилувані. Люди були вимучені багаторічною війною. Адже в час Першої світової війни війська перебували на постої в українських селах і містечках, а з 1917–го по 1923 рiк фронт кілька разів на рік проходив Україною. І деякі повстанці здавалися. Але через два — три роки «помилуваного» арештовували, давали п’ять–десять років таборів. Після цього його знову могли «взяти» і дати смертну кару. Це можна прослідкувати, зокрема, на прикладі отамана Ананія Волинця, якого двічі судили і в 1941 році розстріляли. Є документ 1948 року, де наказано здійснити облік в Україні усіх осіб, які від 1917 року брали участь у визвольному рухові, і надати ці списки для їх «переселення у Красноярський край». Цього наміру, на щастя, не здійснили.

— Росія у 1918 році почала війну з Україною без оголошення. Чи можна сьогодні юридично довести, що то була саме війна між державами, а не «громадянська»?

— Абсолютно. У той час війна була регламентована міжнародним правом. Женевська конвенція вказувала, що воєнні дії мали розпочинатися або через ультиматум, або через оголошення війни. Дійсно, у 1917 році Ленін і Троцький передали керівництву Української Народної Республіки ультиматум, на знак початку війни. Але після Брестського договору Росія була вимушена визнати Українську державу і, згідно з підписаним нею договором, зобов’язалася свої війська вивести з наших теренів. Росія це зробила, а тим часом розташовувала свої війська по кордону з Україною. Документи, як уже зазначалося, свідчать, який банк виділив кошти на здійснення окупації України. І друге вторгнення в Україну у грудні 1918 року Росія розпочала вже без оголошення війни — віроломно, як потім напав на СРСР Гітлер.

Ось оголошення: «Лекція о совєтской власті і соцобєспєчєніі в реокупірованной Украінє». Вони самі визнавали, що окупували Україну... А у смертних вироках на українців значиться: «Імєнєм РСФСР»... Є чимало висловів червоних воєначальників. Скажімо, Троцький у 1920 році заявляв, що «Радянську владу на Україні вдалося втримати лише силою Москви, великоросійським комуністам і Червоній армії». А командир більшовицьких військ Вацетіс зазначав у телеграмі до Антонова–Овсієнка: «Завдання на Україні настільки великі, що для їх вирішення потрібно кілька армій. Це під силу тільки військам РРФСР».

«Визвольний рух, як козацтво...»

— Як ви гадаєте, за тих умов Україна могла б вистояти і перемогти?

— Важко сказати... Тоді було модно європейським державам мати колонії. І тут у центрі Європи з’являється такий ласий шматок. З одного боку хотіли щось урвати поляки і німці, з півдня йшла Антанта, з півночі — Росія. Найгірше, що Україна була сильно спустошена війною. Уявіть собі — 12–мільйонна царська армія поверталася з Європи через Україну після закінчення Першої світової війни. Майже в кожному українському селі квартирував полк. Російські офіцери після революції тікали за кордон, лишали безконтрольне військо. Почалися грабунки і вбивства. І жителі стали створювати загони самооборони. Ось, селяни на Луганщині на Трійцю підняли повстання. Пішли на місто Антрацит, скинули там більшовицьку владу. У Чернігівській області три місяці проіснувала селянська республіка. А Холодноярська республіка! Чи могла Україна вистояти? Очевидно, важко було, зокрема, і через роз’єднання. Дуже підступно діяли комуністи. Ось документ із Катеринославщини про жорстокий метод: ЧК арештовувало родину селянина, на той час уже ув’язненого у тюрмі. Тому селянинові казали, що розстріляють його дітей, жінку, матір, якщо він не погодиться стати секретним працівником. І от є документ — чоловік пише, що з такого–то числа стає секретним працівником Мелітопольського ЧК і зобов’язується викривати контрреволюцію і петлюрівщину. А в заклад віддає свою кохану дружину. Зазначається, що в разі порушення «угоди» він сам, дружина і його мати підлягають розстрілу. І люди ламалися.

— У чекістських повідомленнях постійно йдеться про «націоналістичні угруповання». Після 1933–го таких уже майже не залишалося. Це підтверджує, що Голодомор був спрямований проти національного фактора?

— Звичайно. На останньому стенді ми подали доповідну Всеволода Балицького Сталіну про те, що в Україні ширяться повстання і є загроза, що Україна виходитиме зі складу СРСР. Сталін розіслав ту доповідну по всіх райкомах і вимагав негайно вжити жорстких заходів. Після того пішли інструкції від «місцевої» влади — посилити хлібозаготівлі. А в людей тим часом відбирали все їстівне. Документи свідчать, що штучний голод був організований, аби придушити народну війну, зламати опір українців.

— Чи була небезпека, що сама Росія захоче вийти зі складу СРСР? Тобто, що російських націоналістів також потрібно було б «придушити» через терор голодом?

— У Росії боротьба була слабшою й інакшою. Були Денікін, Колчак, які хотіли повернути царський устрій. Але це не було всенародним рухом. В Україні ж повстанський визвольний рух, як свого часу козацтво — вийшов iз народу.

ДОВІДКА «УМ»

За військовими, розвідувальними, політичними та чекістськими зведеннями окупаційної влади, упродовж 1917—1932 рр. в Україні діяли 692 підпільнi організації та 1435 повстанських загонів. Селянськими  повстаннями були охоплені цілі райони, в яких повсталі проголошували створення окремих республік та своїх тимчасових місцевих урядів. Відбулось 268 селянських повстань. Зокрема, на Чернігівщині було 137 повстанських загонів та 32 повстання, на Харківщині — 133 загони і 34 повстання, на Донеччині — 112 загонів і 57 повстань.

ДОСЬЄ «УМ»

Роман Круцик народився 1945 р. у с. Яблунів на Івано–Франківщині. Закінчив Львівський технікум залізничного транспорту та юридичний факультет Львівського державного університету ім. І.Франка. З 1988 р. — член УГС, голова першого в Івано–Франківській області осередку «Меморіалу»; пізніше — голова Івано–Франківського обласного організаційного товариства «Меморіал». Працював над дослідженням масових поховань жертв комуністичних репресій в урочищі Дем’янів Лаз на Івано–Франківщині. У 1989—1991 рр. — голова Комітету сприяння УГКЦ. У 1992 р. став одним із засновників Конгресу українських націоналістів. Народний депутат ІІ скликання, член Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією. З 1999 року очолює київське товариство «Меморіал». Автор повісті «Дем’янів Лаз», сценарію «Трагічна армія народу».