Наївно, але не супер

Автор бестселера «Наївно. Супер», норвезький письменник Ерленд Лу, цього разу видав «на–гора» «малолітражний» роман про сімейне життя в умовах, близьких до катастрофи. Здавалося, що критичного може бути в сюжеті про сімейство сорокарічних інтелігентів–скандинавів із трьома дітьми, що вибралися на літній відпочинок до маленького містечка в Німеччині? Навіть якщо батько–песиміст щокроку згадує про нацизм, кпинить із німців і лякає всіх тим, що місто, вибране жінкою для поїздки, — ідеальне місце для тих, хто «любить замикати своїх або чужих дітей у льосі й 24 роки їх три тисячі разiв ґвалтувати». У проміжках між цим наш герой, працюючи скромним завлітом у норвезькому Національному театрі, збирається показати всьому світові, що таке справжній театр, для чого намагається написати свою власну геніальну п’єсу. Він вимучує по два–три випадкових слова у день, які видаються справжнісінькою абракадаброю для ближніх, а сам, тим не менш, всерйоз думає про той час, коли на старості його буде утримувати дочка–тенісистка.

До речі, сюжет «Тихих днів в Перемішках» Ерленда Лу про занудженого подружнім життям інтелігента, який страждає від нерозуміння родиною і мріє про літературну славу, вимандрував із раннього оповідання Джеймса Джойса про нездійснені мрії такого саме невдахи, але з Дубліна. Пригадуєте? «Тупа образа на своє життя прокинулась у ньому. Невже він не може вирватися з цієї затісної квартирки? Хіба пізно розпочати нове життя? Невже він не може переїхати до Лондона? Якби він міг написати книжку і видати її, перед ним розкрилися б інакші можливості». До речі, жінка з еротичних фантазій героя «Тихих днів в Перемішках» — ведуча кулінарного шоу на телебаченні — мешкає саме в Лондоні. І ще чимало тамтешніх культових героїнь не дають спокою нашому бідному завліту. Наприклад, рок–зірка 80–х років Кейт Буш, яка уві сні заманює його у свою квартиру і, роздягаючись догола, мастить його вершковим кремом… Коротше, без серцевих нападів у житті горе–драматурга не обходиться.

Звісно, у «Тихих днях у Перемішках» не все так критично, як у вищезгаданому оповіданні ірландського класика. «Все даремно. Читати неможливо. Нічого неможливо, — гукає герой у Джойса. — Плач дитини свердлив йому вуха. Все даремно! Він в’язень на все життя. Руки в нього тремтіли від злості, і, раптово схилившись над личком дитини, він загорлав: «Замовкни!» Миролюбний драматург у романі Ерленда Лу, звісно, ні на кого не горлає. Родина ніби як розуміє важливість справи, якою роками займається їхній татко–дивак, який, проте, оплачує всі родинні рахунки, але цього невизнаному генію замало. Частенько, стомившись від сімейного життя, він просто зачиняється у ванній, сідає на унітаз і під акомпанемент ввімкнутої зубної електрощітки своєї дружини «думає про театр». Або потайки від жінки (яка під боком у власного чоловіка–дивака тихенько вже зійшлась із господарем будинку) роздивляється в iнтернеті фотографії своєї віртуальної коханки, роз’ятрюючи в собі ревність до її чоловіка. Із часом хвороба бере своє, наш герой, мало не їдучи з глузду, кидає родину, оселяється в окремій квартирі, де знову «думає про театр», себто пиячить і безбожно товстіє, а згодом, вкінець збожеволівши, мчить за своїм примарним щастям в Англію. І все це, зважте, цілком компактно вкладається в межі однієї–єдиної відпустки добропорядних норвезьких громадян! При цьому ближче до щасливого завершення нове твориво норвезького автора все більш скидається на звичайнісінький фарс, і це, мабуть, і є саме той театр, що його безуспішно розшукує бідолашний герой роману.