Сучасна реконструкція обряду «покривання голови молодої». (Фото Прасковії БОЛТОВЕЦЬ.)
Друга половина осені — від Покрови до Пилипівки — в Україні віддавна вважалася весільною порою. В селах і нині на осінь припадає чи не найбільше одружень. От тільки весільні обряди за останній час суттєво змінилися. Можна навіть сказати — глобалізувалися. Згадаймо хоча б американсько–європейський звичай кидання нареченою букета, що вже давно став популярним й на наших теренах.
З іншого боку, саме весільна тематика чи не найширше представлена в працях з української етнографії. Проте сучасній людині важко зрозуміти логіку давніх звичаїв. Тим ціннішими видаються дослідження, автори яких пояснюють весільні обряди з точки зору історичного розвитку етносу. Саме такою є робота одного з грандів української та світової етнографії Хведора Вовка «Шлюбний ритуал та обряди на Україні». Це фундаментальне дослідження, що побачило світ наприкінці XIX століття в Болгарії, а згодом — у Парижі, принесло вченому світове визнання. Сьогодні, коли більшість тогочасних весільних ритуалів стали архаїкою, читати цю працю ще цікавіше. А деякі гіпотези й висновки вченого сучасну людину можуть навіть шокувати. Особливо того, хто живе з думкою, що раніше все було краще: дерева вищі, врожаї більші, парубки сміливіші, а дівчата — всі до одної цнотливі...
Як пише Хведір Вовк, в народній уяві «релігійне благословіння шлюбу не вважалося достатнім для того, щоб молоді могли розпочати шлюбне життя». Коли, наприклад, вінчання вже відбулося, а весілля з якихось причин відкладали, то наречена зоставалася жити в батьків і вважалася неодруженою, поки ритуал не буде справлено згідно з народною традицією...
За часів Катерини II священний синод видав спеціальний указ, що приписував карати всіх тих, хто «оженені й зостаються розлучені». Але й після цього впродовж тривалого часу українці сприймали церковне вінчання не як «таїнство», а лише як юридичний акт, який могли укласти заздалегідь, але він не був тотожним «справжньому» шлюбу.
В описах традиційного українського весілля кінця XIX — початку ХХ ст. впадає в око яскраво виражена язичницька суть більшості обрядів. Весільне дерево, коровай і шишки, церемонія з діжею, проходження весільного поїзда через вогонь — усі ці елементи вказують на зв’язок із дохристиянською добою. Проте, як зазначає Хведір Вовк, приготування вінків, гільця, короваю служать лише підготовкою до основних актів весільного свята. А основне — це обряди умикання (крадіжки) та викупу молодої, замирення двох сторін (родів), спільний бенкет, усілякі пожертви й, насамкінець, введення молодого в його шлюбні права. Причому ці елементи були не лише на самому весіллі, а й у «сценарії» сватання та заручин.
На сватанні про умикання молодої згадують у ритуальних промовах, виставляння сватами могорича символізує купівлю нареченої, а обмін хлібом та пиття з однієї чарки — акт примирення. Що ж до шлюбних прав, то, як свідчать численні етнографічні джерела, в багатьох місцевостях України жених уже після сватання мав право ночувати в хаті своєї нареченої. Вовк називає це пережитком стародавніх звичаїв, відомих у багатьох народів, зокрема у німців практикувалися т.з. «пробенехте» — пробні ночі. А у Фінляндії, виявляється, був «тиждень штанів» — звичай спати з нареченою впродовж тижня, не скидаючи з себе більшої частини одягу.
Сьогодні важко сказати, чим закінчувалися українські «пробні ночі». Бувало, мабуть, по–всякому. Хведір Вовк наводить дві цікаві цитати. Одну — з рукопису «Весілля в Гадяцькому повіті», автором якого був простий селянин: « ...жених йде ночувати зi своєю молодою не як чоловік її, а як парубок з дівчиною». Другу — зі статті в журналі «Кіевская старина» за 1883 рік: «Дівка добра і багата, до того ж і парубок, що ночує з нею, каже, що все гаразд».
...У ритуалах крадіжки та продажу молодої етнографи бачать пережитки часів раннього патріархату, коли всі чоловіки роду мали право на жінку. Саме тому головним «продавцем» нареченої є її брат. Звичай перейми, коли парубки села чи сільського кутка, де живе молода, перестрівають весільний поїзд молодого й вимагають відкупного, також символізує продаж дівчини її родом. А от ритуальний танець, коли всі присутні чоловіки по черзі танцюють із нареченою, — це ніщо інше, як пережиток групового шлюбу...
Є в українському весіллі й сліди матріархату. Достатньо звернути увагу на головну роль у весільній церемонії матері молодого, а особливо матері молодої. До матері молодої насамперед зверталися свати на сватанні. Вона першою їх частувала. Їй адресують запитання у більшості весільних пісень... Мати молодого, коли він їхав до шлюбу, вела його з хати й кропила свяченою водою, грала першу роль в «жданках», коли чекали на прибуття молодих із церкви. А от участь батьків у більшості обрядів була майже непомітною...
Ну а тепер переходимо до найцікавішого — тобто до обряду «комори». Про нього детально й зі «смаком» розказав європейцям ще Гійом де Боплан у своєму знаменитому «Описі України» (1651). Майже «документальні» описи є й у працях Чубинського, Маркевича, Вовка. Дещо про «комору» можна прочитати навіть у романі Марії Матіос «Майже ніколи не навпаки»...
На перший погляд, суть обряду — перевірити, чи зберегла дівчина свою честь до весілля. Якщо «комора» проходила «успішно», гуляння набирало обертів. Усі славили молоду та її батьків. Якщо ж шлюбна сорочка не мала «доказів дівоцтва», гості влаштовували справжній дебош — батькам молодої надягали на голову діряві відра, били посуд в їхній хаті, двері та стіни обмазували сажею, співали на їхню адресу сороміцьких пісень тощо.
Сьогодні все це здається дикістю. Та й у давні часи ставлення до обряду «комори» в народі було неоднозначним. Адже в старій Україні була й традиція спільного лежання на вечорницях, про яку також згадано в багатьох етнографічних працях й яка подекуди, зокрема на Поліссі, зберігалася мало не до середини ХХ ст.
За свідченням Чубинського, вже в його час обряд «комори» в перманентному вигляді майже ніде не проводили. А навіть якщо й був десь, то громада до дівчини не була жорстокою. «Нехай тобі Бог простить, не ти одна на світі, по цьому люде будуть» — казали «нечесній» молодій у відповідь на її вибачення.
Проте Хведір Вовк, будучи блискучим майстром порівняльної етнографії, переконливо доводить, що обряд «комори» — це, насамперед, випробування для... молодого. За народним уявленням, шлюб вважався доконаним лише після того, як молодий здійснить те, що має здійснити. І цнотливість дівчини важлива саме тому, що інакше не буде доказів «виконання шлюбу».
Аби все вийшло, молодий мав дотримуватися певних забобонних правил. Часто невдачу списували на те, що молодому «пороблено». Тоді всім гуртом шукали в коморі заховану голку, вузлики тощо. Якщо в чарах звинувачували наречену, то молодий мав розірвати на ній сорочку. Якщо ж і це не допомагало, то бідолаху виводили попід руки у двір й примушували витягати усі цвяхи, що траплялись дорогою — у дверях, у колесах тощо. Бувало, нещасного навіть били (!)...
Якщо ж молодий, пише Вовк, «усе–таки не годен виконати своєї функції, то його заступає дружко»... Тадей Рильський в журналі «Кіевская старина» за 1890 рік наводить такий приклад. У Сквирському повіті судили жінку. Й та, аби довести статеве безсилля свого чоловіка, посилається на весільного старосту, котрий начебто замінив чоловіка у коморі. Свідкові стало ніяково, на що один із присяжних, теж селянин, сказав, що соромитися не треба, «бо це ж у нас такий закон, що староста мусить заступити жениха в разі необхідності, щоб шлюб був доконаний»...
Виявляється, навіть католицька церква в Європі аж до XV ст. визнавала шлюб лише після того, як його вже було «укладено фізіологічно». І лише 1420 року Зальцбургський синод встановив правило «спочатку вінчання, а потім шлюбна ніч», а до цього було навпаки.
Сороміцькі пісні були такою ж невід’ємною складовою українського весілля, як і пісні про коровай. Причому — незалежно від результатів «комори». Власне справжнє гуляння розпочиналося на другий день весілля. Хведір Вовк у своїй праці кілька разів уживає термін — «весільна оргія». Звісно, слово «оргія» не треба розуміти буквально. Весільна оргія — це обряд «перезви» (похід усіх гостей після шлюбної ночі до батьків молодої), всілякі перевдягання, сороміцькі пісні та ігри–танці (халяндра, журавель).
Наостанок — дещо з власних спостережень. У моєму рідному селі на Київщині ще років 30 тому весілля гулялося щонайменше впродовж трьох днів. Третій день називався — «качати барило». Всіх подробиць того «качання» я, чесно кажучи, не знаю, оскільки була тоді ще малою, а дітей на це видовище не пускали. Але й мимохіть побаченого було досить, аби зрозуміти: дорослі люди привселюдно можуть робити таке, про що навіть розказувати соромно... І лише з роками я зрозуміла, що для наших предків весільна оргія була приблизно тим самим, чим сьогодні для багатьох є... футбол, рок–концерт чи похід у стриптиз–бар — тимчасове розширення «рамок моралі», викид зайвої агресії, ілюзія свободи. От тільки на весіллі «ефект звільнення», очевидно, був набагато сильнішим і безпечнішим для навколишного люду, ніж на трибунах стадіону...
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
