Романтичний націоналіст Костомаров

Мало кому відомо, що один iз найвидатніших істориків Росії XIX ст. Микола Костомаров народився на Слобідській Україні, на території Острогозького полку українського слобідського козацтва в селі Юрасівці. Нині ці землі територіально належать Росії, але на півдні Воронезької області етнічні українці й досі у побуті спілкуються українським «суржиком». Самого Костомарова як дослідника не лише російської, а й української історії ще за життя звинувачували у «мазепинстві». Нині ж творчість і життя Костомарова вже не перший рік вивчає його землячка, доцент Воронезької аграрної академії, кандидат історичних наук Тетяна Чала. Її батько Петро Чалий довгий час працює власним кореспондентом обласної газети «Коммуна» в Розсоші — «столиці» воронезької Слобожанщини і є одним зі співорганізаторів щорічного фестивалю Слобідської української культури. Самі ініціатори наголошують на краєзнавчому характері своєї діяльності, але коли край є український, то й краєзнавство виходить відповідним. Історія, яку пише Тетяна Чала, — також.

Козацьке коріння

— Пані Тетяно, чим вас зацікавила постать Костомарова?

— Мені він цікавий перш за все як громадський діяч. Ну і потім — відома людина, і родом майже з моєї рідної Розсоші. Адже Юрасівка Ольховатського району — це ж недалеко від нас. Коли збиралася до Санкт–Петербурга, мені казали: «Може, знайдеш його могилу. А то він наче й земляк, а фотографії з місця поховання немає». Ну й от поїхали ми на Волкове кладовище (це був 1996 рік); на схемі кладовища могили Костомарова не було. Ми вже збиралися покинути це місце, присіли на лавку, і раптом мене щось наче покликало. Встала і побачила... Я сфотографувала могилу Костомарова, поклала землю, що привезла з Юрасівки. Приїжджаю в Пітер у 2009–му — вже стоїть покажчик: «Могила Костомарова». Інтерес до цієї людини явно зріс.

Ще мені він цікавий як людина. Вихований у Юрасівці, мати — українка–кріпачка, батько –поміщик–росіянин. Між іншим, сам Костомаров пише, що один iз його предків був сподвижником Богдана Хмельницького, а коли втратив свій волинський маєток, перейшов у підданство московського царя. Оселили його, разом з іншими волинянами, на прикордонній Білгородській лінії, яка згодом перетворилася на Острогозький слобідський полк. Костомаров отримав першу освіту тут, у Воронежі. В пансіоні, який він не закінчив — вигнали за знайомство з винним погребом. Але в гімназію він вступив — сільської самоосвіти для того вистачило...

— Ви з’ясовуєте, як кожен етап життя історика вплинув на його подальші погляди...

— Дійсно, скажімо, Юрасівка з дитинства зародила в ньому інтерес до української народності — мати співала українські колискові, і мову він всотував з дитинства. З іншого боку був батько, який розмовляв винятково російською. У Воронежі, безсумнівно, всі педагоги говорили російською, а в Харківському університеті він знову відчув українську атмосферу. Він склав цікаву роботу: «Історію Острогозького слобідського полку». Вона вважається втраченою. Я б дорого дала, аби знайти цей твір. Тому що багато документів, з якими працював Костомаров, згодом загубилися.

Вважав українців окремим народом

— Вважається, що саме Костомаров навчив російську публіку читати історичні праці — у нього історія написана, як авантюрні романи. Наскільки там авторського і наскільки документального — це інше питання.

— До речі, а наскільки?

— Однозначно, він спирався на документи. Але людина була настільки багата даром інтуїції, уявою, що — мені здається — він жив долею своїх героїв. Він навіть, по ходу життя, змінював до них ставлення. Наприклад, той самий Богдан Хмельницький: спочатку він оспівував його, а потім знаходив якісь негативні моменти в його характері. Сам Костомаров говорив: кумири потрібні для того, щоб їх руйнувати. У радянську епоху його припечатали «українським націоналістом». Мені здається, в період «Кирило–Мефодіївського братства» він, дійсно, був українофілом. Але знову ж таки — є лист Куліша, який пише Миколі Івановичу: «Навіщо ви говорите, що ви не українець і тільки з інтересу крутитеся між нами? Ми даємо вам право громадянства, до того ж мати ваша українка. Ми ніколи не будемо вас так любити, як любимо, якщо вважаємо вас українцем». Це майже дослівна цитата. Тобто Костомаров спочатку вагався. Він вважав себе слов’янином, але ось росіянином чи українцем... Ну такий романтичний він був націоналіст. Йому було прикро, що існування українського народу на урядовому рівні заперечували, і він намагався довести, що українці пронесли свою народність, незважаючи на гніт поляків. Костомаров вважав, що, перейшовши під руку царя Олексія Михайловича, українці усвідомили, що московський гніт нічим не краще польського. Для імператорів це був удар нижче пояса. Слово «українці» саме Костомаров першим почав уживати...

— А ким себе вважаєте ви як жінка–історик з українським прізвищем?

— У нас у сім’ї цікаво. Моя мама — етнічна українка з козацько–старшинським прізвищем Нечай. Її предки ще за реформи Столипіна в Сибір поїхали; там вона і народилася, всі живі родичі — в Сибіру. По татові я вже простежила родовід — п’ять колін загалом є. Усі українці тутешні. Сама я виросла в Розсоші, мене виховала бабуся, яка себе вважала, як у нас тут кажуть, «хохлушкою». Вона потрапила під українізацію, встигла повчитися в українській школі. Й мене виховувала за «Кобзарем» Шевченка: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...» У нас, на півдні Воронежчини, села діляться на хохлячі й москалячі. Говорять відповідно. У Розсоші — всі російською, офіційною, так би мовити, мовою. А от у сім’ях дуже часто — українською. Але вже сучасні мами, мої ровесниці — вони принципово з дітьми говорять російською, щоб їм легше було у школі.

— А як слобожан, не тягне до «матері міст руських»?

— У мене прабабуся кілька разів пішки на прощу ходила до Лаври. Казала: «Той життя не знав, хто в Лаврі не бував». У нас дуже багато паломників до Києва їздить, до Почаївської та Святогірської лавр. Київ для мене настільки дороге, рідне місто — стільки разів там була, а все одно хочеться ще. Москва — суєтне місто, хоча й чисте, а в Києві все одно легше дихається, душею відпочиваєш. Можливо, тому що до Москви тільки у справах їздиш, треба все бігом–бігом... А до Києва приїжджаєш — Лавра у мене цілий день займає. Але мені важко себе якось ідентифікувати. Мабуть, оскільки я живу в Росії — значить росіянка. Коли я народилася, понесли татів паспорт, і у свідоцтво про народження записали «руська». Коли сестра народилася, був мамин паспорт, і записали «українка». І от у сім’ї мама з сестрою — українки, а ми з батьком — росіяни. Правда, зараз уже з паспортів графу «національність» прибрали. Росіяни ми всі...