Для літніх Попелюшок перший бал — останній

06.11.2010
Для літніх Попелюшок перший бал — останній

Після Мішеля Вельбека й Фредерика Бегбеде мені вже почало було здаватися, що славна колись своєю стилістичною елегантністю, грайливими візерунками сенсових і настроєвих півтонів французька література зійшла геть на пси. Тобто, не після згаданих панів–авторів, а починаючи з них: саме їхніми голосами вона якийсь час завивала на середньоамериканський лад, проте без американського драйву й внутрішньої свободи. Утім нічого нового: в поп–музиці таке колись успішно, хоча й недовго, демонстрував імітаційний паризький рок–енд–ролер під псевдо Джоні Холідей.

Втрачену до кінця цього життя, як гадалося, довіру до французької літератури повернув роман Мюріель Барбері «Елегантна їжачиха». І знову, як це віднедавна відбувається і з сучасною французькою музикою, порятунок надійшов із колишніх колоній. Мюріель Барбері народилася у 1969 році в Марокко, у 1990–му закінчила елітний заклад, Вищу нормальну школу в Ліоні, у 1993 стала професором філософії. У 2000–му вона видала свій перший роман «Гурманство». Критики найбільше закидали авторці аморфність конструкції, а публіка її ледь помітила.

Добре, що український читач отримав нагоду знайомитись із творчістю пані Барбері з «Елегантної їжачихи». І не лише тому, що її другий роман виявився феноменально успішним. У 2006–му видавництво «Галімар» надрукувало всього 4 тисячі примірників «Їжачихи», а вже за два роки, після 50 (!) додаткових тиражів загальний наклад французького оригіналу книжки сягнув мільйона (наразі її перекладено понад 30 мовами).

Ще краще, що український переклад цього світового бестселера потрапляє до нас саме зараз. У час, коли наші читачі зможуть насолоджуватися не тільки доступними їхньому розумінню інтернаціональними культурними паролями, якими рясніє цей текст, а й відчути його екзистенційну печаль, як свою власну. Бо непоборна опозиція самозакоханого гламуру й вимушеного або добровільного дауншифтінгу — свіже й актуальне для тутешнього соціуму поняття.

Історію про те, як літня вдова, котра 27 років служить консьєржкою в елітному районі Парижа, в будинку на вісім квартир, усе життя вдало приховуючи від респектабельних мешканців свій гострий інтелект і незрівнянно вищий діапазон культур­них зацікавлень, можна сміливо назвати романом–казкою. Або романом–фугою, в якому два основні голоси (Рене й Палома) та дещиця контрапунктних підголосків повторюють один і той–таки короткий мотив — збереження дарованої Провидінням унікальної ідентичності коштує людині дорого. Ніяких грошей, навіть якщо вона їх матиме, не вистачить. Ця пожиттєва праця не вимірюється в економічних категоріях. І не винагороджується нічим, окрім самого процесу життя. Переважно — самітницького.

Міфологічність цієї історії полягає в тім, що пролетарка з двірницької комірчини Рене Мішель під кінець життя втрачає самотність. Натомість таки знаходить (власне, ніколи не шукавши) дві споріднені душі у тому самому домі, де змушена жити і працювати. Це вона, як та нашорошена їжачиха, мимовіль наколює на шпичаки свого елегантного розуму юну міністерську дочку Палому і рятує її від мрій про самогубство. Інтелектуальної самоти вона позбавляє іншого меш­канця «свого» будинку: витонченого шанувальника мистецтва Какуро Одзу. Між ними навіть зароджується симпатія, яка могла б докотитися до кохання, але... вони не встигають. Рене гине під колесами мікроавтобуса, що розвозить речі зі знайомої їй хімчистки, — точно так, як це трапилося в реальному житті з Роланом Бартом.

Це й є фірмовий метод авторки цієї щемної книги: граючись із культурними алюзіями, посміхатися, — ніби вона пророкує комусь життя вічне. А хіба ні? Принаймні, ті історичні персонажі, якими тільки й переймається її Рене — Кант, Толстой, Гуссерль, Малер, Вермеєр, Пруст — його давно здобули.

Олександер КРАСЮК