Їжте дідуся, пийте кров його

Дейкр Стокер, Айєн Голт. «Дракула: повстання мерців» (Х.: Клуб сімейного дозвілля). Книжка з такою назвою — небажаний гість літературного часопису; зазвичай таке добро на поріг не пускають, бо ж однієї лише назви досить, щоб написати вичерпну рецензію з чотирьох–п’яти літер. Але у цьому разі йдеться про виняток. Принаймні з двох причин. По–перше, Дейкр Стокер — справді нащадок класика ірландської літератури. По–друге, хоч як це парадоксально звучить, усі дотеперішні з’яви графа Дракули у світовій літературі були... нелегальні. Ще вдова Стокера відзначалася дивовижною затятістю у боротьбі за дотримання авторських прав на образ вампіра №1. Попри те, що «оригінальний» Дракула фактично не мав нічого спільного зі своїм історичним прототипом, саме трансильванський володар Влад Цепеш докотився до ролі завсідника творів масової культури, й родинна оборона фантазій Брема Стокера перетворилася на пекельно марудне заняття.

Ця книжка є першим «офіційним продовженням» культового роману Стокера, хоча більш як столітня дистанція між творами, звісно, далася взнаки. По–перше, Дейкр Стокер вимушений був відштовхуватися не тільки від оригіналу, а й від усіх тих нашарувань, тлумачень, доповнень і свідомих перекручень оригінального тексту, на які розбагатіло ХХ століття. Результат — суто постмодерний за технологією твір, літературні якості якого важко оцінювати чи обговорювати. Якщо Брем Стокер чесно намагався написати традиційний готичний роман і, звісно ж, не міг навіть уявити про подальший розвиток самої лише вампірської тематики, то його спадкоємець поставився до чистоти жанру з максимальною безвідповідальністю.

Головний герой — син Джонатана й Міни Гаркерів, актор–початківець з амбіціями театрального продюсера, — опинився у тому ж часі, що й справжній Брем Стокер. Заради того, щоб поєднати біографію свого діда–класика з життєписами його героїв, Дейку довелося трохи нагрішити в хронологічному сенсі, але поруч з усіма іншими сюжетними кульбітами про таку дрібницю не варто й згадувати.

Звісно, урочисту смерть Дракули у фіналі оригінального роману скасовано. І сам він — не князь темряви, як переконував своїх читачів Брем Стокер. Інтерпретація упиря в романі–продовженні набагато сучасніша й більше завдячує екранізації Френсіса Форда Копполи та популярним сьогодні романам Стефані Майєр, аніж першоджерелу.

Цікаво, що реабілітація Дракули відбувається ціною морального знищення постаті його автора, який, мовляв, усе перебрехав і сам не тямив, що понаписував. Мені важко пригадати бодай одне продовження класичного роману, яке було б настільки критичне й навіть безжальне до оригінальної історії. Важко збагнути, чому в назві фігурує «повстання мерців», натомість сюди аж проситься щось на кшталт «помста дідусеві». І помста ця поширюється також на всіх героїв: вони «перемогли» зовсім не того, кого варто було б, а тому життя кожного з них покотилося псу під хвіст. Хтось спився, хтось став наркоманом, а безстрашний мисливець на упирів Ван Гельсинг узагалі перетворився на карикатуру. І десь поруч із цими людьми — усіма забутий, заздрісний і безталанний Брем Стокер, який марно намагається сягнути слави Генрі Ірвінга, чий театр він потихеньку доводить до занепаду.

Деконструкція класичного Дракули сягає апогею, коли Дейкр Стокер долучається до ультрасучасної тенденції вампірського роману і розмежовує цих потвор на «хороших» і «поганих», а отже, про старосвітське протистояння людей і нечисті доводиться забути: на арені триває грандіозніша битва, і хто б не виграв, статисти неодмінно залишаться там, де їм належить опинитися внаслідок будь–яких «виборів без вибору».