Святослав Вакарчук: високий IQ і рівень свідомості

Дивно зустрічатися зі Святославом Вакарчуком і не говорити про музику. Цікаво, що з рок–зіркою, музика якого є рінгтоном на твоєму мобільному, можна поговорити про науку, гуманітарні концепти, законодавчі ініціативи. Приємно, коли публічна людина має гарні манери і при цьому не «манірничає». Приводом для інтерв’ю став благодійний проект Фонду Святослава Вакарчука «Люди Майбутнього» — «3D–Проект: Dумай! Dій! Dопомагай!», який стартував 15 вересня. Він пов’язаний і з освітою, і з соціальними проблемами, і з поняттям культури благодійництва. 3D–Проект має на меті комп’ютеризувати деякі дитячі будинки, дати вихованцям додаткові знання і не розкрутити на цю справу одного олігарха, а долучити громаду — хтось пришле sms, хтось гроші на рахунок, інший дасть комп’ютери, а значить, спільно ми можемо вирішити свої локальні чи масштабні проблеми. А Святослав Вакарчук зголосився бути піонером ще в одному напрямку — його Фонд запровадив прозорий web–інтерфейс, щоб кожний, хто зробив переказ, у реальному часі міг відслідкувати динаміку надходження грошей, а потім побачити звітність про цільове використання коштів на сайті Фонду «Люди Майбутнього». Станом на 4 листопада на рахунок Фонду надійшло 14 579 гривень.

Більше 500 волонтерів зараз відвідують спеціалізовані тренінги, щоб стати інтелектуальними тьюторами для вихованців дитячих будинків — допомагати їм у навчанні, зокрема в освоєнні грамотної роботи з ПК.

Святослав Вакарчук — точно людина майбутнього: він зробив себе сам і прагне допомогти стати успішними іншим. При цьому внутрішньо рефлексує, аби його пориви не сприйняли як піар. Бо сам стомився від брехні і фальші відповідальних політиків і публічної тусовки.

Благодійність починалася з Донбасу

— Бажання допомогти іншим, цей порив, імпульс виникає у багатьох людей, далі постає запитання — як, кому, і на цьому етапі все згасає. Святославе, як у вас з’явилася ідея займатися благодійністю, що за імпульс, випадок спонукав вас до цього?

— У 2005 році до нас звернулися з Макіївського інтернату для ВІЛ–інфікованих дітей із проханням конкретної допомоги — їм треба було зробити ремонт. Ми побували в інтернаті, і на нас це справило дуже непросте враження. Перерахували кошти. Потім був другий момент: відіграли концерт у Донецьку і переказали отримані кошти сім’ям загиблих шахтарів. Тоді це були не наші ініціативи, ми просто відгукувалися на чиїсь прохання. А побачивши, що нашої допомоги потребують, вирішили: чому б не створити свої проекти.

Пізніше були зустрічі зі студентами, і я побачив, що їм цікава ця тема і можна спробувати залучити їх до подібних ініціатив. У 2007 році за свої гроші я реалізував проект «Книга творить Людину» — профінансував телевізійну рекламу і зробив таке несподіване прочитання цієї реклами. Вона викликала певний резонанс, але, на жаль, у нас тоді організаційно не вистачило можливості щось зробити далі — не було фонду. Згодом ми створили Фонд «Люди Майбутнього» і почали реалізовувати проекти в його рамках.

— Ви — музикант і чудово знаєте, що зірці набагато легше зібрати велику спонсорську суму і провести концерт, ніж якійсь благодійній організації на комп’ютер для дитбудинку чи на шкільний автобус.

— Це правда, і я вам скажу чому. Сольний концерт відомого виконавця привертає до себе багато уваги, поставивши своє ім’я поруч, будь–яка комерційна структура отримує маркетинговий виграш, а благодійні акції такого розголосу чомусь не набувають. І людей винити в цьому не можна. Бо нас завжди цікавить, у першу чергу, своя сім’я, здоров’я і особисте життя, в другу — розваги. Людина починає думати про треті речі, перейшовши певний суспільний рівень — і рівень достатку, і рівень свідомості, і самодисципліни, і самоорганізації. Тому на Заході про благодійність в основному думає середній клас, безумовно, про це, мабуть, думає і вищий клас. А говорити про нього в Україні взагалі важко, тому що так звана «українська еліта» — це досить умовна річ. Середній клас в Україні є, та цей прошарок надто тонкий. А примушувати долучатися до благодійності людей, які думають, як би прогодувати власних дітей, гадаю, теж недоречно.

— Ваш попередній проект «Освіта Країною» був продовженням реалізації ініціативи вашого батька Івана Вакарчука на посту міністра освіти про між­університетський обмін студентами. Це була ваша спільна ідея?

— Ідея мобільності студентів витала в повітрі, і ми її обговорювали на приватному рівні не раз, але створити повноцінний проект — це вже була ідея, з якої ми хотіли почати нашу діяльність нашого Фонду. Практика студентської мобільності поширена на Заході, по суті — це частина Болонської системи. Одразу скажу, що ми не користувалися жодною підтримкою чи адмінресурсом, ми працювали безпосередньо з університетами. У більшості з них була дуже жива і позитивна реакція, була й інша частина, яка не зовсім розуміла, для чого це, і ми пробували переконувати, пояснювати. Так співпрацювали.

— Цей проект закінчився?

— Ми його зробили для перших 30 волонтерів. Оскільки він є достатньо громіздкий фінансово, ми чекаємо, коли з’являться кошти, і зробимо його ще раз, але вже для 100 чи 200 студентів — знову робити для 30 буде недоречно. Але сама ідея спрацювала добре, і всі, хто брав у ній участь, дуже задоволені.

— Це були стипендії?

— Так. Ці обміни тривали по два місяці: в Україні поки важко на цілий семестр переїхати з одного університету в інший, бо керівництво не згоджується зараховувати одні години за інші. Тому домовилися так: студентам дають вільний графік на два місяці — це не є критично для людей, які добре вчаться, вони можуть наздогнати, з іншого боку, вони мали здавати всі необхідні речі у своєму університеті, але пройдені модулі в іншому ВНЗ їм також зараховували. Я не знаю жодної людини, яка взяла участь в цьому проекті і їй не сподобалось.

«Я не міг бути гіршим за когось»

— Ваш останній «3D–Проект: Dумай! Dій! Dопомагай!» — це теж реакція на проблемні ділянки в освіті, велику кількість пільговиків, через яких до ВНЗ не можуть вступати діти з вищим рівнем знань. А, до речі, хіба діти з дитбудинків, інтернатів часто вступають до вишів? Ви знаєте цифри?

— Нечасто, але по Україні загалом набагато частіше, ніж у Києві — звичайно, вони не йдуть у Київський нацiональний університет або «Могилянку». Але сам факт, що існують інтелектуальні пільги, мене особисто непокоїть. Не подумайте, що я за чистий ринок і за те, щоб усі, незалежно від того, як у кого склалася доля, мали однакові умови. Одна справа, коли дитина не може заплатити за навчання і їй допомагають, держава повинна про таких дітей піклуватись. Але чому вона має забирати місце в більш розумного і здібного тільки тому, що інша людина має пільги, пов’язані з її нещасливою долею. Це неправильно з двох причин. По–перше, та розумна дитина з нормальної сім’ї не має місця, а по–друге, і це головне, дитина–пільговик приходить в університет і деморалізується — вона бачить, що її середній рівень значно нижчий, вона втрачає інтерес до навчання, їй здається, що вона нікому не потрібна. Отже, я вважаю, що дітей, які хочуть вчитися в університеті, можна протестувати на системі тьюторства — не всі ж будуть бігти з розплющеними очима: навчіть нас! Але ті, хто бігтиме, це потенційні студенти.

— Святославе, ви — вічний відмінник чи, бувало, «пасли задніх»?

— У мене з дитинства дуже хороша пам’ять, легко давалися гуманітарні науки, а з точними предметами були проблеми. Тому в класі 7—8–му я почав свідомо налягати на математику, фізику, щоб довести собі, що я можу, і в процесі так захопився, що полюбив цю науку і зрештою став фізиком. А пам’ять, до речі, погіршилася. Це міф, що люди, які займаються точними науками, мають добру пам’ять — у них хороше аналітичне мислення, але вони вже не так добре запам’ятовують.

Я закінчив школу зі срібною медаллю, але, думаю, поведінку мені подарували. Я був достатньо недисциплінованим учнем, міг дозволити собі сперечатися з учителем. Можливо, це проявлялися якісь лідерські риси, хоча в школі я не був явним лідером, хіба що прихованим. Як переможець олімпіади в університет вступав за спрощеною схемою. Коли прийшов на перше заняття і побачив багатьох дітей із фізмат–ліцею і спецшкіл, які вже знали те, що нам тільки починали читати, це для мене було ударом. Але з моїм характером я це переборов — не міг бути гіршим за когось і дуже багато вчився. Та бачив, що багатьох людей зі слабшим характером така ситуація ламала.

Перші два роки я посилено вчився, фактично не пам’ятаючи студентського життя. Останні три роки вчив тільки ті спецкурси, які мене цікавили, — вже мав час і на музику, і на спорт. Словом, вчився добре.

Спасибі кризі за дисертацію

— Те, що ви минулого року захистили кандидатську дисертацію з фізики — це неможливість розпрощатися з думкою про науку?

— Це просто якесь чудо для мене. Допомогла криза. Раптом відбулося переосмислення цінностей: я пішов із Верховної Ради, зрозумів, що є робота, яку треба закінчити, приїхав до Львова, засів у бібліотеки, написав статтю, яку мав написати. А оскільки робота майже повністю була написана кілька років тому — реанімував її. Я не збираюся продовжувати наукову кар’єру в традиційному сенсі, тому що я реалізована людина у своїй сфері — в музиці. Та дуже не люблю залишати щось незакінченим.

Ще один момент — я справді люблю науку, часто читаю книжки з фізики — це допомагає структурувати думки і відпочити. Коли ти довго займаєшся наукою, потім легше навіть пісні пишуться — мозок, перемикаючись з одного виду діяльності на інший, задіює різні півкулі.

— Для вченого дуже важливий індекс цитування.

— Ви можете зайти в iнтернет і побачити статті, які ми з моїм науковим керівником подавали ще на початку 2000–х, у західних журналах вони щороку цитуються. Там не проста була робота — теж певна творчість. Узагалі у фізиці не так багато досліджень, більше якихось вгадувань і емпіричних речей. Безумовно, цей індекс цитувань неможливо порівнювати із серйозними вченими, але я сам бачив посилання на мої статті.

— Логічно припустити, що ви могли б придумати якусь стипендію для розвитку фізики.

— Я сплачую стипендію двом братам–вундеркіндам Миколі й Леоніду Тузенкам із Вінниччини, які в 13 і 14 років уже зайняли перші місця на міжнародних олімпіадах з математики і з якими я познайомився на програмі «Гордість країни». Бо я хочу, щоб вони жили в Києві і вчилися в фізмат–ліцеї, вступили до університету, можливо, й на Заході і аби у подальшому з них вийшли справді великі вчені. Мені як людині дійсно ближча тема природничих наук, ніж гуманітарних, але у нас у країні велика проблема з гуманітарною політикою, незалежно від влади. А це — наріжний камінь суспільства.

— Ви продовжуєте вчитися — як не в науці, то в меценатстві. Наприклад, минулого року ви були на конференції з благодійництва, яку проводив у Давосі Віктор Пінчук. Це наштовхнуло вас на нові філантропічні ідеї?

— Скажу відверто, мені було цікаво послухати людей, які вже багато в цій справі досягли. По–перше, мені сподобалася ідея, що iнтернет і комп’ютери — це фундаментальний спосіб освіти не тільки для дітей, а й для дорослих. Один топ–менеджер корпорації Intel розказував, що в одній із латиноамериканських країн iз досить високою кількістю неписьменних людей спочатку вчили дітей читати і писати за допомогою спеціально розробленої комп’ютерної програми, а потім уже діти вчили писати і читати своїх батьків. Це було неможливо зробити без iнтернету, це те, що зробив сучасний віртуальний світ, і гріх цим не скористатися й нам. Плюс цікаво було послухати засновника Вікіпедії, до речі, унікальний проект, досі ніхто не розуміє як він існує, адже він себе позиціонує як некомерційний, але має колосальні потужності. Словом, там така цікава інтелектуальна атмосфера, я був задоволений цим візитом.

У Росії прозоро працює тільки Фонд Чулпан Хаматової, на Заході — всі публічні фонди

— Ви робили коли–небудь грошові внески в інші благодійні фонди?

— Так, робив, не буду говорити куди. Двічі це було успішно, а третій — по–моєму, тільки організації зрозуміло, що було далі з тими грошима. Для мене це теж був гарний урок, і я поставив співробітникам умову — робота нашого Фонду має бути прозорою, це наша сильна сторона. Грошей більше, ніж інші фонди, ми, мабуть, не зберемо, умовно кажучи, цим нікого не здивуєш, комп’ютери купують усі. А от зробити так, щоб люди на 100 відсотків зрозуміли і побачили, куди витрачені їхні гроші, — це хороший приклад для інших подібних організацій і момент довіри.

— Це перший в Україні прецедент прозорого фінансового інтерфейсу?

— В Україні — так. У Росії подібним чином працює Фонд Чулпан Хаматової, а на Заході, здається, взагалі не працюють по–іншому. Хіба приватні фонди багатих людей, як у нас Фонд Віктора Пінчука, яким інші гроші не потрібні, тільки хороший менеджмент, що правильно розпоряджатиметься цими грошима. А всі публічні фонди на Заході мають тільки прозорий інтерфейс. Ми будемо показувати все: один захоче передати гроші безпосередньо на комп’ютер, інший — на діяльність фонду, бо в нас теж є офіси, зар­плати, але благодійник може сам обирати, куди мають піти його внески.

— Якраз менеджмент дитбудинків і може стати головним противником вашої прозорості.

— Я з вами згоден. Тому треба робити конкретні речі. Дитячому будинку в Макіївці треба було зробити дах, ми дали гроші на дах — ми знали рахунок, скільки коштує така робота, все було зроблено добре. Якщо керівники конкретних дитячих будинків не готові з нами працювати, будемо шукати інші. Тим більше у нас уже є ті, що самі пропонують співпрацювати.

— Менеджмент Фонду — теж важлива штука. У Фонді працюють ваші друзі, яким ви довіряєте, чи ви набирали фаховий персонал через рекрутингове агентство?

— Увесь менеджмент Фонду — це заслуга його голови правління Юрія Герасименка, який і зібрав команду. Він є моїм старим товаришем, працював зі мною ще у Верховній Раді. Я придумав цей Фонд, а він його створив. Розумію, що моє завдання є популяризувати діяльність Фонду, але я б хотів і просив про це хлопців та дівчат зробити так, щоб поступово він не асоціювався зі мною. Хотілося б, щоб були проекти, які самі по собі зацікавили людей, і щоб я не відповідав на закиди, що це — піар чи не піар.

— А вас це зачіпає?

— Я не є благодійником у чистому вигляді, людиною третього сектору, яка присвятила своє життя благодійності. Я просто заснував Фонд, який по можливості трохи сам фінансую і своїм іменем популяризую, а вже завдання команди працювати над цим кожен день. Для мене це важлива діяльність, але одна з багатьох. Тому я б не хотів одягати на себе неіснуючі лаври.

— Є день благодійника, є журнал «Вісник благодійництва», є конкурс «Благодійник року», але немає головного — закону про меценатство. Вас не цікавило це питання, коли ви були депутатом Верховної Ради?

— Цікавило. Це було одне з трьох питань, над якими ми працювали: друге — про свободу слова і третє — про рекламу алкоголю і тютюну. Найбільша складність полягає в тому, що держава боїться — інколи навіть справедливо, що дуже ліберальне законодавство про благодійні фонди відкриє дорогу нечистим на руку фінансовим аферистам, які почнуть під егідою фондів робити будь–що, щоб не платити податків. Але це не аргумент, щоб узагалі цим не займатися. Зараз уже готується такий закон і, я сподіваюся, що ми його скоро побачимо в першому читанні.

— Як ви ставитеся до ініціативи 38 американських мільярдерів віддати половину своїх статків на благодійність?

— Я ставлюся до цього гіперпозитивно. Це гроші не корпорацій, не компаній, а їхні приватні. Кому їх давати — сім’ям? Що можна робити з 10 мільярдами доларів? Тому правильно ці люди роблять: вони залишають своїм дітям достатньо грошей для хорошого життя, а решту віддають на благодійність, бо ці гроші можуть реально допомогти людям. Це той рівень бізнесменів, які кожну копійку заробили своєю працею і можуть так легко віддати ці гроші, тому що це не є гроші, зароблені випадково, з ними не бояться розставатися. Не знаю, скільки я буду мати грошей у момент, коли думатиму про заповіти — сподіваюся, більше, ніж сьогодні, — але коли я розумітиму, що моя сім’я може бути забезпечена меншою кількістю коштів, я зроблю те саме.