Політ крізь вогонь

Днями виповнилося 100 років від дня народження Михайла Ємця — одного з десяти в’язнів–військовополонених, які у квітні 1945 року на ворожому літаку втекли із надсекретного німецького ракетного центру «Пенемюнде», що на острові Узедом у Балтійському морі. Саме там наприкінці війни фашисти розробляли й випробовували свої крилаті та балістичні ракети — «Фау–1» і «Фау–2», за допомогою яких Гітлер і його поплічники все ще сподівалися «відродитися з попелу».

Водночас центр був сво­єрідною філією горезвісного табору смерті «Заксенхаузен», в’язні якого й обслуговували військово–експериментальну базу з полігоном. Останнім же «перепустку» в інший світ гарантувала хіба що труба крематорію, бо ж як інакше виберешся з тієї острівної пастки? Примарними були навіть сподівання дожити до остаточної перемоги над ворогом, оскільки живих свідків найбільш засекречених робіт могли знищити у будь–який момент.

Не змирився з найсумнішими пророцтвами, здавалося, тільки один в’язень, військовополонений льотчик–винищувач Михайло Дев’ятаєв. Саме він згуртував довкола себе «бригаду» відчайдухів, які наважилися на, здавалося, безрозсудний за ступенем ризику вчинок — захопити «припаркований» на острові німецький бомбардувальник і на ньому втекти до своїх. Про те, як їм це вдалося, написані книги, зняті фільми. Головним героєм тих творів став, звісно, згаданий льотчик.

Хоча не менше мужності й героїзму виявили тоді й дев’ять його побратимів, серед яких був уродженець села Бірки Гадяцького району, старший лейтенант Михайло Ємець. Бо ж, перш ніж «осідлати» ворожий літак, група сміливців вивчила його «нутрощі», розробила детальний план операції, а потім «зняла» вартового, захопила зброю, непомітно для охорони пробралася до бомбардувальника, який піднявся у небо лише з другої спроби...

Зрештою, відірвавшись від фашистської крилатої погоні, втікачі наразилися на вогонь радянських зеніток, а після приземлення — на... ще пекельніший шквал підозр і звинувачень. Адже полонених тоді вважали зрадниками. Тож сімох сміливців, які були рядовими, ще встигли «відкомандирувати» на передову в так звані штрафні роти, з яких повернувся живим тільки один. Трьох офіцерів, у тому числі й Михайла Ємця, перевіряли довше і прискіпливіше — їм пощастило вижити, бо ж війна вже закінчувалася. Хоча ті нескінченні «перевірки», (власне, випробовування на міцність) тривали навіть після неї.

Досить сказати, що Михайло Дев’ятаєв у 1946 році з неабиякими труднощами знайшов роботу... вантажника в річковому порту. Тільки в 1957 році за особистим клопотанням творця ракетно–космічної техніки Сергія Корольова «опальному» льотчику присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Причому в клопотанні йшлося не стільки про героїчну втечу з фашистського полону, скільки про сприяння розробкам найсучаснішої зброї (першу радянську ракету Р–1 фактично скопіювали з німецької «Фау–2» уже після того, як Дев’ятаєв удруге побував на острові Узедом як «гід» самого Корольова).

Після такого визнання «прокинулися знаменитими» і двоє його вцілілих побратимів по «втечі з пекла». Михайла Ємця, котрий після війни повернувся додому, нагородили орденом Вітчизняної війни. Працював він на різних посадах, у тому числі й керівних, виховував шістьох дітей. За спогадами односельців, сміливим, безкомпромісним, непримиренним до будь–якої несправедливості залишався Михайло Олексійович до останніх днів життя.

Цьогоріч у рідних, знайомих, земляків з’явилася можливість пом’янути героя–фронтовика не лише на його могилі в рідному селі. Адже племінник одного з утікачів — Трохима Сердюкова, російський бізнесмен і меценат Михайло Сердюков зініціював виготовлення та встановлення пам’ятного знака «Втеча з пекла» на малих батьківщинах усіх без винятку сміливців із тієї легендарної десятки. Відкрили їх і в Гадячі та Полтаві...