«Лікарі просили маму змиритися і чекати моєї смерті»

«Тим, що сьогодні ти можеш зі мною говорити, треба завдячувати моїй мамі, — каже Аня Бус. — Знаєш, якби всі матері були такими, то світ був би набагато кращим. Лікарі просили її змиритися і з дня на день чекати моєї смерті, але вона так за мене боролася, що я просто не мала морального права померти. У цій боротьбі минув рік, потім — другий, третій... Батьки зверталися до всіх лікарів, цілителів і шарлатанів. Мене возили до бабок зливати віск, у німецьку клініку і навіть до учня тибетського монаха».

Нині наперекір усім скептикам Аня живе і ходить, має родину (її чоловік — художник Василь Лисак). А ще Аня за власною методикою викладає німецьку мову в Центрі творчості дітей та юнацтва, а також у клубі «Промінчики». Вивчений матеріал на уроці діти закріплюють іграми, малюванням, ліпненням та бісероплетінням. Наймолодшим її учням лише півтора року. Дітки приходять на її уроки із задоволенням. Щоправда, іноді Ані доводиться читати лекції й для батьків, які не завжди розуміють, що дитині потрібна насамперед мама, а не цирк, солодка вата чи чупа–чупси...

Щоб заснути, наступала на хвору ногу

У дитинстві Аня пережила дві клінічні смерті. Світла в тунелі вона не побачила, але нині з упевненістю може сказати: жити чи не жити вирішує вища сила, а не діагнози лікарів. У неї було рідкісне захворювання — алергічний субсепсис Віслера–Фанконі. «Пізніше хвороба перейшла в ревматоїдний артрит, — згадує Аня. — Я не могла ходити через сильний біль та завеликі дози гормонів, які й призвели до надмірної ваги та остеопорозу — ламкості кісток».

До 17 років дівчина практично не виходила з дому, а зростала у світі кіно, книжок, плетіння, вишивання, малювання та... несамовитого болю. «У якийсь час тазостегновий суглоб зруйнувався, і я не могла ходити, — згадує вона. — Це був суцільний біль, який я змушена була терпіти, адже у 10 років ніхто не наважувався «присаджувати» мене на сильні знеболювальнi чи наркотики, тим паче, що батьки були категорично проти». Через біль вона не могла спати. Щоб хоч трохи виспатися, навчилася «відключатися» від болю, наступаючи на хвору ногу. Аня називає себе борцем, каже, що їй бракує годин у добі, бо має надмір енергії. «Та енергія береться в мені невідомо звідки, а може, з того, що я не боюся жити», — каже вона.

«Мене відвезли у Німеччину на лікування, — веде далi Аня. — Було невимовно важко, бо на поїздку для мами не вистачило грошей. Тоді разом зі мною їхало багато хворих діток, на жаль, повернулися живими не всі. Мені вдалося перебороти все, і, щоб якось віддячити німецьким лікарям, я продала в Мюнхені на аукціоні свої картини та вироби.

Я обожнюю цей світ!

Малювати Аню навчили батьки та бабуся. Щоб дівчинка не мала часу думати про біль і фізичне безсилля, її змушували ще й ліпити, плести, кроїти і шити. Якось на виставці, яку влаштовував Центр творчості дітей та юнацтва, дівчина познайомилася із тодішнім директором Центру Марією Генсьорською. Пані Марія тоді сказала, що їй ще треба в Ані повчитися. А коли через кілька років Аня прийшла влаштовуватись на роботу в Центр, директорка не тільки її не впізнала, а й здивувалася, що вона взагалі ходить.

«Мені було 17, коли вдалося загнуздати хворобу, — згадує Аня Бус. — Тоді я почала «вливатися» у соціум: вступила до інституту, який розташовувався в іншому кінці міста. Найважче було запам’ятати дорогу, навчитися спілкуватися з однолітками, будувати стосунки. Раніше, без перебільшення, усіх людей сприймала «як вінець Божий». Через це люди неправильно мене розуміли, вважаючи душевно хворою. Тепер я також приязна до кожного стрічного, але намагаюся стримувати свої емоції. Бо не можна рівняти дітей під один гребінець. Адже не усім підходить гарячий душ тричі у день, можливо, чиєсь призначення бути мандрівним музикою чи двірником».

Із того часу Аня намагається бути для учнів не вчителем, а другом, навіть для «важких» підлітків. «Важким» дітям я розповідаю казку, в якій вони упізнають себе в героях, які з невідомих причин залишаються посеред світу без батьківської допомоги, без знань і роботи. І, ви знаєте, ця «метода» спрацьовує вже кілька років — діти беруться за розум».

Аня каже, що має дуже багато планів і задумів, приміром, хоче влаштовувати власну виставку, а ще — розмальовувати використані електролампочки. Має ще хобі: виготовляє косметику та мило, каже, що «магазинні» — одне розчарування.

«Я просто обожнюю цей світ, — захоплено мовить Аня. — Не розумію скигліїв, тому хочу довести будь–кому, що життя має стільки відтінків, запахів і смаків, що навіть сто років не вистачить для того, щоб усе це відчути. І за це потрібно боротися навіть з останніх сил, бо життя того варте. Іноді мені хочеться просто поставити таких людей під холодний душ і сказати, що в цьому житті вони нічого не тямлять, бо його треба прожити цікаво і гідно — не більше і не менше. У кожного з нас для цього є величезні ресурси, але потрібно їх увімкнути у своєму мозкові».

Людмила ВЕСЕЛЬСЬКА