Гніздо Журавля

Хтось називає їх героями, а хтось — зрадниками і злочинцями. Одні возвеличують, схиляючи в повазі голови, інші не можуть простити, що воювали вони за якусь ефемерну українську державу, не жаліючи себе. Не їхня провина в тому, що вони були рядовими іншої війни й солдатами іншої армії. І що мріяли не про радянське щасливе майбутнє, а хотіли побачити на карті світу державу на ім’я Україна. Дарма, що в цій державі їх досі поливають брудом, навішуючи ярлики й перекручуючи факти. Сьогодні на Волині нараховується трохи більше 500 ветеранів УПА (у травні 2010–го було 535, але майже щомісяця хтось відходить у вічність). А тому свідчення незаангажованих безпосередніх учасників українського визвольного руху є вагомими доповненнями до скупих архівних документів.

Григорій Ярмольчук на псевдо Журавель — один із рядових УПА, якому випало стати вояком цієї армії. Апологети радянщини й далi стверджують, що упівці не воювали з німцями, а лише боролися з партизанами й стріляли у спину Червоній армії. Факти ж свiдчать про зовсім інше. Запідозрити ж Григорія Івановича у нещирості чи бодай якійсь заангажованості не маю жодних підстав...

«На найвищій будівлі Києва мали вивісити жовто–блакитний стяг»

...Березень 1943–го. Вояки–новобранці приймають присягу в лісі біля села Липно, що на Ківерцівщині. Стоять, вишикувані у чотири ряди. Проходить парадом кавалерія. У всіх коней ноги внизу чомусь білі. Як виявилося, пофарбували, щоб було файно:

— Із начальства на присязі був курінний Дубовий. Ніби й Шухевич був, — згадує Григорій Іванович. — Хлопці казали, що бачили незнайомця на милицях — ніби то Шухевича. А чи він, чи ні — стверджувати не беруся. Пам’ятаю, тоді казали, що в УПА нараховується вже до 600 тисяч вояків. Бо якщо в кожному селі взяти навіть по 5—10 чоловік, то велика сила виходить. Форму нам видали зелену. А так iз полотна переважно шили. На Волині мені воювати майже не довелося. Сотня Верещаки пішла рейдом на Житомирщину. Це була агітаційно–пропагандистська сотня «УПА — Схід», і її завдання, як нам сказали, — пробитися через окуповані німцями території до столиці України. На найвищій будівлі Києва ми мали вивісити жовто–блакитний стяг. Аби показати, що УПА воює і що головний її ворог — німецько–фашистські окупанти. З німцями доводилося вступати у бої частенько, і з «власовцями» теж. Біля села Юстинівка (Устинівка. — Авт.) на Коростенщині відбувся найбільший наш бій. Ми тоді, пам’ятаю, окопалися в рові біля гречаного поля. Гречка саме цвіла, така краса! За ровом був уже ліс, а німці дуже боялися лісу. Вони на станцію приїхали «студебекерами» і пішли на нас. Дві наші сотні — Гордієнка і Верещаки — прийняли бій, і німці змушені були відступити. Потім їм прислали підмогу, і вже ми відступили в ліс, бо сили були нерівними. Втратили вони багато солдатiв. Майже сотня німців полягла в тому бою. І те гречане поле, що було блідо–рожевим, стало червоним від крові. Потім, коли ми перейшли річку Тетерів і йшли полем, над нами закружляв «кукурузник». Щось посипалося з неба. Це були листівки. Командир наказав їх не брати, але я одну заховав у пазуху і почитав. Товариш Сталін, дізнавшись про наші бої з фашистами, дякував нам і пропонував перейти на бік червоних партизанів. Підписана листівка була Вандою Василевською... З партизанами ми часто зустрічалися, і з діючими військовими частинами — теж.

— Доводилося з ними вступати в бої?

— У сутички і перестрілки не вступали. Хоч проходили через їхні пости і розташування. Одного разу з трьома возами продуктів виходимо з лісу на село, а там партизани. Пароль називаємо, нас пропускають далі. Входимо в село, а тут гармошка грає, на балалайці хтось виграє. Хлопці з дівчатами танцюють. Загін Галушкіна відпочиває. І ми між ними. Під вечір пішов дощ. Бричкою приїжджає Ковпак, вітається й каже: «Оце, хлопці, отам село, туди німці привозять одіяла на горілку міняти. Беріть 15 чоловік і два кулемети, сходіть–но туди». І ми пішли. Від гріха подалі. Було, що на хутір прийшли до колодязя воду набирати, а там червоноармійці. Привіталися. Вони набрали, ми теж, і розійшлися. Пароль скажеш — і порядок.

— А пароль звідки знали?

— Свої хлопці скрізь були... Діставали нам паролі.

У Сибір, щоб вижити

Повоювати Журавлю судилося недовго — через рік після присяги, у 1944–му, він із хлопцями потрапив під облаву вже на звільненій від німців території. Сотня повернулася у рідні місця, і сотенний забрав у хлопців зброю, щоб вони непомітно розчинилися серед місцевого населення, бо по селу нишпорили енкаведисти. Їх арештували відразу вісімнадцятьох. Шістьох розстріляли, решту судили. Григорія Ярмольчука від швидкого суду врятував тиф. Підлікувавшись, він потрапив у Кам’янець–Подільську в’язницю, в ту саму камеру–мішок, де тримали колись Устима Кармалюка.

— Били по голові на допитах. Ледве вичухався з однієї болячки, яке було те здоров’я? — каже ветеран. — Слідчий Сергєєв добивався, щоб я підписав чистий аркуш паперу, а я не хотів. Бо потім уписали б туди все, що завгодно. Зрештою таки зламали, підписав. Дали мені десять років за 54–ю статтею «ізмєна Родінє». Потім була дорога у Сибір. У поїзді 22 дні — разом із блатними. Годували гнилою тюлькою. Візьме жменю тiєї тюльки, як грязюки, кине, а вона гнила, голови одні плавають... Воду у болоті набирали, принесуть, вона кропивою тхне, пити не можна. Болти із дощок товарняка витягували й облизували, так спрагу втамовували. Я вже був готовим кандидатом у смертний вагон, що причеплений був останнім у нашому поїзді. Коли приїхали на місце і вийшли з вагона, мене взяли попід руки начальник конвою зі старостою й потягнули в лазню. Там води напився й відразу опух. Приїхала «швидка», лікарка–татарка сказала, що мене в лікарню треба. Два місяці на безсольовій дієті пробув, якось вичухався. Потім туберкульоз підхопив відкритої форми. Біля Воркути є станція «Кочмос», там у загальному бараці я доконував. Таких, як я, клали ближче до виходу, щоб виносити легше. Бачив, як мертвих в’язнів конвоїри проштрикували багнетами й забирали тіла для медичних дослідів. Мене чекало те саме... Але судилося вижити. Та лікарка–татарка пожаліла мене. У неї чоловік теж у тюрмі у Воркуті сидів. Дві дочки мала, може, в зяті хотіла мене взяти, — сміється Григорій Іванович. — Був я у привілейованому становищі: баланди мені побільше давали, від’їдався трохи, на роботи в ліс не посилали, допомагав санітарам, плів кошики, столярував. Як комісія прийде, лікарка мені підморгне, мовляв, вийди. І я виходив. Золота людина була. Дякуючи їй і вижив. Не повірите — 82 кілограми важив!

«Прожили життя — не зогляділися»

Відсидів Григорій Ярмольчук 9 років 6 місяців і 6 днів. Ще два з половиною роки був на поселенні. В Інті доля звела його з Пелагеєю.

Поля теж була на межі життя та смерті. Згорала й танула від двосторонньої пневмонії, задихаючись від спекотливого маріупольського повітря, до якого після волинських кліматичних умов звикнути було важко навіть здоровій людині. Дівчину засудили на десять років за те, що вона і ще дев’ять дівчат із прилуцького села Крупа співали в роки німецької окупації у церковному хорі. Бо не співати треба було, а йти в червоні партизани. Бог теж послав Пелагеї чудових табірних лікарів, які боролися за життя цієї волинської дівчинки до останнього. Вона не думала, що буде жити. І коли був вибір — залишатися у Маріуполі до кінця терміну ув’язнення чи їхати в Сибір рубати тайгу — лікарі сказали: «Їхати! Це твій шанс вижити». Поїхала, щоб вижити і зустріти там свого Гришу. Такого самого каторжника, як сама.

Григорій зайшов якось до знайомого на квартиру, а той був родом iз Крупи, до нього часто заходили його землячки, дівчата–поселенки. Там і вподобав Полю Гриць. Згодом справили скромне весілля, для якого мама вислала з Волині посилку із закускою та самогонкою.

З теплотою згадує подружжя Ярмольчуків росіян, які підтримали їхню молоду сім’ю. Їхній сусід–шахтар виїжджав із Інти і запропонував поселитися в їхню квартиру, поки будинок свій зведуть. Хату своїми руками будували. Разом дошками оббивали, Поля дранку била, засинаючи на ходу, бо все доводилося робити у вільний від основної роботи час. Прожили у цьому суворому краї ще десять років, двоє діток народилося тут. А коли дозволили в Україну повернутися — не роздумували жодної хвилини.

У їхній хаті, що нічим не виділяється серед скромних ківерцівських новобудов початку 60–х, і досі служить підлога, зроблена з дерева, що привезли вони на Волинь із далекої Інти. Не страшні цій підлозі роки, бо дерево сибірське, загартоване морозами, служить довше, ніж наше, волинське. Так і сім’ї: загартовані такими страшними випробуваннями двоє людей, поєднавши долі, вже не можуть ніколи розлучитися...

— Жінки після війни без чоловіків позоставалися, то все до Гриші мого йшли, — згадує пережите Пелагея Іванівна. — А він такий, що відмовити не може. Всі мені по–доброму заздрили: «Напевне на цілий світ один такий у тебе Гриша. І де ти його знайшла?». Що добрий у мене чоловік — то добрий. Уже 56 літ живемо, а ніколи мене не образив, не накричав. Ми завжди все разом робили. Він працював у столярному цеху в сільгосптехніці — я до нього пішла помічницею. Робили разом, поки я циркуляркою палець не відрізала. Прожили життя — не зогляділися.

Коли вона добивалася реабілітації, то навіть у прокуратурі дивувалися, за що судили її та ще дев’ятьох односельчанок. А ось Григорію Івановичу спочатку в реабілітації відмовили. Звідкись узявся папірець у кримінальній справі, що він у роки війни за дорученням командирів УПА їздив... углиб Німеччини виконувати спецзавдання. Хоч ніколи, божиться, в Німеччині не бував. Повоювати встиг лише рік. Може, отой чистий аркуш, що підписав тоді на допитах, і вiдіграв свою злу роль?

...Григорій Іванович скаржиться, що на восьмому десятку став різко падати зір. Хвороби докучають усе частіше. Нам, сучасникам, доводиться лише дивуватися: який же життєвий потенціал був закладений у цього покоління? Після таборів, хвороб, тяжкої праці вони не просто вижили, а прожили довге життя, народивши дітей, збудувавши дім і посадивши сад. А тепер навіть iз неминучою старістю миритися не хочуть...