Місце для гри

Є два види магії, а гори відкривають дев’ять утіх і принад

Лі Бо

Якби я був (ні, не полтавським соцьким...) одним із художників–академістів ХІХ століття, то вчинив би, як вони: писав пейзажі Швейцарії. І нехай краса Альп, їхніх снігів, лісів і водограїв вже видається майже банальною і спрофанованою — в тому числі й телерекламою «швейцарських» шоколадів, — краєвиди цієї країни по–справжньому заворожують. Навіть коли бачиш їх не вперше.

...Цього року останнім пунктом мандрівки Швейцарією ми з дружиною визначили миле місто Луґано. Асоціації й рими підказували співвіднесення із яким–небудь Луганськом, але до порівняння не надавалося нічого. Жодних точок перетину. Отож лишалося споглядати неляканих качок і лебедів на озері, розслаблену і навіть трохи замріяну публіку на набережній (до речі, тут скрізь зона Wi–Fi, просимо до роботи просто неба... хоча яка може бути робота серед раю?), кидати погляди на вічно захмарену, оповиту туманними пасмами 900–метрову гору Сан Сальваторе... От у якій місцині таки справді чудові й вишукані хмари і тумани! Колекціонери миттєвостей — сюди! Здається, лише в альпійській країні можна, не сходячи з місця, фіксувати — в пам’яті чи на «цифру» — щохвилинну мінливість засніжених або голо–скелястих гір, загадкову гладінь озер, шляхетну зелень схилів...

Серед раю — а жили ми в одному з районів Луґано під назвою Парадізо — справді не працювалося: просто всотувалися враження. Так завжди буває: яскраві спогади від мандрівок виринають згодом, у найнесподіваніший момент. І це є великою загадкою й таїною руху, письма, життя...

Біля міського фунікулеру в Луґано мене зупинив начебто несподіваний спогад із мозаїк пам’яті. Швейцарія — Гессе — Монтаньола. Герман Гессе жив поблизу Луґано в містечку Монтаньола. Як можна таке забути?! Як можна, роззявивши рота, блукати містом, дивитися на його традиційне осіннє свято, на бадьорих міщан, що в ці дні перетворюються на вояків у старовинних строях, зливатися із натовпом на площі, слухати вуличних музикантів, а потім куштувати фондю, запиваючи смакоту чудовим місцевим білим вином? Просто затьмарення розуму від святкової атмосфери, від доцільності й впорядкованості життя комуни Тічіно.

Отож наступного дня менш ніж за півгодини ми дісталися до місцевих «Підгірців» — Монтаньоли, крихітного напівсонного містечка, — чистого, доглянутого, умиротвореного, як і вся країна. Проте з міжнародною школою для дітей і очікуваним «мерседесом» із російськими номерами на центральній площі.

Здається, у Швейцарії заблукати чи не знайти те, що шукаєш, неможливо. Вказівники за кілька хвилин вивели нас до будинку, де жив і працював Герман Гессе.

Світлий невеликий дім. Платан перед входом.

Гутен таг! — вітається мила працівниця музею. Хіба сюди приходять лише німці?

— Бон джорно! — відповідаю, й жінка широко і немов із якоюсь полегкістю усміхається.

Безкоштовні буклети, путівник... Ми піднімаємося вузенькими, досить крутими сходами на другий, точніше на «перший з половиною» поверх. Оглядаємо фотографії: Гессе, Індія, мандрівники на Схід... Піднімаємося вище — і, несподівано, — його кабінет, велика світла кімната із псевдоготичним вікном, яке дивиться на вулицю. Перед вікном — робочий стіл Германа Гессе. Мені це не сниться?

Тиша. У містечку, щиро кажучи, взагалі не гамірно, але на цій вуличці тихо по–особливому. Гадаю, Гессе міг під час роботи на хвилинку відволіктись, поглянути на випадкового перехожого і знову примусити цокотіти оцю стару високу друкарську машинку. Не втримався, доторкнувся до неї і я.

Неймовірним видається все: стіл, за яким він сидів, його машинка, листи під настільним склом, вітальні телеграми німецькою. А у двох засклених шафах — справжні, меморіальні речі. Парасоля, капелюх, окуляри, портмоне, ручки, саквояж, східні статуетки (і, звичайно ж, бронзовий Будда), просто милі дрібнички хазяїна...

А це справді сюрприз — оригінали живопису Германа Гессе на стінах. Вишукані й стримані у виконанні місцеві пейзажі. Бог таки дає талант у всьому. Пан Гессе не лише письменник–лавреат, а й чудовий художник.

Факсимільний фотоальбом лежить на столику, його можна гортати. Якість відтворення фотографій і цілих сторінок неймовірно висока. Першої миті не розумієш, не віриш, що це копії. А на фотках — Гессе, три його дружини, друзі. Герман у різні роки, різного віку, різного настрою. Чому інтелектуалів завжди видно?

Рипіння дощок підлоги бентежить. Не хочеться порушувати робочий настрій, який зберігає кімната–кабінет. Проте відчуття, що ми заважаємо митцеві, не полишає. Отож, ідемо.

— Треба перечитати його книги, — каже дружина.

Надворі настрій змінюється. Крокуємо вуличкою далі — десь тут Герман Гессе мав милуватися розкішними краєвидами. От на цьому повороті, на цій звивині вузенької вулиці справді просторінь постає перед пішоходом. Звідси видно мальовниче Лаґо ді Луґано. Озеро блищить благородним альтембасом між двох гір — згадуваною Сан Сальваторе і Бре. А вдалині вгадуються вершини Сан Джорджіо і Дженерозо.

Жити в такому «парадізо» не конче означає бути самітником–мізантропом, що зверхньо дивиться зі своєї келії на людей у долині. Гессе, звісно, і не був байдужим. Він був зосередженим.

...Їхати з Монтаньоли нікуди не хочеться. Відчуваємо вітальний, живий спокій. Тут затишно і прозоро. Мабуть, існують пари справжніх магій — часу й місця, літератури й живопису, таланту й щирих шанувальників — співтворців автора, бо вони розуміють його твори.

Але... о 17–й годині 47 хвилин іде останній автобус з Монтаньоли до Луґано. Добраніч, пане Гессе.

Гессе пощастило — у нього була своя Монтаньола. Він належав, мабуть, до невеликого гурту письменників, вічних збирачів туманів, що заслужили як не світло, то спокій, — згадаймо слова одного росіянина. Є такі куточки на планеті, де варто жити митцю: Монтрьо, Трієст, Барселона... Далі назви міст і місць додавайте самі.

Олесь ІЛЬЧЕНКО
письменник