Свіча скорботи в моїй душі
Ранні осінні вечори поглинають усе своєю холодною чорнотою. В один із таких вечорів стало традицією запалювати на підвіконні свічку — свічку скорботи за загубленими голодом у 1932—33 роках душами. Серце радіє, коли бачу маленькі мерехтливі маячки у вікнах столичних багатоповерхівок, і водночас гнітиться, стискаючись від болю усвідомлення втрати тих, кого знати не випало, тих рідних, яким завдячують життям мої батьки. Щорік, висловлюючи подяку за своє життя, запалюю свічку і сподіваюся, що цей вогник буде видно там, вище, і що він принесе спокій невинним душам.