Альтернатива «повному нулю»

Щодня на кінофестивалі «Молодість» показували понад 50 фільмів, у кожному з них хтось когось називав невдахою, лузером і «повним нулем». Коли після перегляду іноземних фільмів потрапляєш на позаконкурсну «Панораму українського кіно 2009—2010», ледве втримуєшся від ядучої фрази про «повний нуль». Але «нуль» теж буває різним: «із сяйвом», коли є надія, що все буде добре, і «без сяйва», це в тому випадку, коли можна ставити хрест. «Панорама українського кіно» отримала б нуль «із сяйвом». Із 27 фільмів, які відібрали у програму, кілька картин точно вартували того, щоб їх показували на великому екрані, третина стрічок — більш–менш якісні, їх можна показати, наприклад, у студентському кіноклубі, решту — годилося б відсіяти під час відбору, щоб не марнувати час глядачів, яких і так на «Панорамі» було, як пальців на двох руках.

Талант ховається у досвіді

Усі наставники навчають своїх студентів, щоб вони знімали лише про те, що знають, і тільки про це. Здається, перший урок кінематографії учасники «Панорами українського кіно 2009—2010» засвоїли добре. Більшість із них — студенти університету Карпенка–Карого або вчорашні випускники цього закладу — для своїх фільмів вибирали житейські теми про студентство, перше кохання, сварки батьків, бомжів і художників. Однак проблема українських режисерів полягає не у тому, що вони не мають ідей,— вони не вміють їх подати. Якби підшліфувати правдоподібність, краще підібрати акторів, щоб на знімальному майданчику не поводилися, як на сцені в аматорському театрі, тоді б і з трешу вийшло кіно. Але тут проблеми в кіношколі — всі недоліки мав би відразу помітити і виправити художній керівник.

Із часом молоді творці, якщо не лінуватимуться, самі навчаться робити якісне кіно. Що видно з робіт, які отримали нагороди. Головний приз здобув документальний фільм «Я пам’ятник собі» Дмитра Тяжлова. Він навчався на кінооператора в Карпенка–Карого, десять років працював на телебаченні. Зняв кілька короткометражних фільмів, показаних у вузькому колi. Перший повнометражний фільм «Я пам’ятник собі» (2009) — це соціальна, подана з гумором історія про звичайного пенсіонера iз Західної України, який є автором понад ста пам’ятників на честь людей, що загинули в боях поблизу села. Пан Євген — взірець міжнаціонального примирення, вшановує пам’ять і німців, і поляків, і українців, і росіян. Прем’єра фільму відбулася на цьогорічному кінофестивалі Docudays Ua, де він взяв головний приз, картину також відзначили на міжнародному фестивалі східноєвропейського кіно Go East у німецькому місті Вісбаден, на міжнародному румунському кінофестивалі CinePecs Film, на п’ятому фестивалі «Кінолев» у Львові, на NYC kinofest у Нью–Йорку, на Brave festival у Вроцлаві, а також на Tranzit у Познані.

Дмитро Тяжлов кілька років їздив у село до пана Євгена, став його другом і довго вичікував момент, коли персонаж відкриє перед камерою таємницю: що приготував пам’ятник і собі.

Інколи краще вчитися за кордоном

Диплом за найкращу режисуру отримав фільм «Собаки міста Українка» Дар’ї Онищенко, в якому йдеться про убоге життя сім’ї шахтарів. Одного дня чоловік не витримує злиднів і дорікань дружини, що він нічого не приносить додому, і вирішує підірватися у шахті, щоб його рідним виплатили 300 тисяч гривень. З усіх робіт «Панорами» Дар’я справді найкраще справилася з роботою. Із почорнілого від смутку і тяжкої роботи шахтаря вона переносить акцент на його сина, який закохується в дочку бізнесмена. Зрештою, те, як вміло молода режисерка подає розвиток подій, не заслуга української кіношколи. Дар’я з 2005 року навчається в Мюнхенському університеті телебачення та кіно. А от актори у неї дещо фальшивлять. Можливо, тому, що не мають кіноосвіти за кордоном і надто молоді, щоб навчитися на власному досвіді.

Кращою акторкою стала Юлія Жительна за роль маленької Маші у фільмі «Чешки» режисера Юлії Гоголь, студентки четвертого курсу Національного університету імені Карпенка–Карого. Машенька не вимовляє літери «р», але коли потрапляє у стресову ситуацію — тренер із балету принижує її перед всім класом, дівчинка чітко вимовляє: «сама дуРна». Якщо б Юлія Гоголь трішки більше попрацювала над роллю матері Машеньки, фільм вийшов би суперовим. А так і їй є що закинути.

Неоцінений художник

У рамках «Панорами» відбулася прем’єра фільму «Фріпулья» Святослава Феофілактова, який є тільки прологом до повнометражної картини про перформера Федора Тетянича. Глядач знайомиться з витворами героя фільму, його життям, родиною. Фільм пізнавальний, без кітчу. Його нагороди ще попереду, як і визнання художника, якого вся київська богема називала Фріпулья.

Також у цій програмі показали три коротких фільми з проекту «Мудаки. Арабески», які не ввійшли у прокатний фільм «Чудаки»: «Душа в душу» Олександра Постоленка, «Тато» Вікторії Несторенко і «Вона називала його ідіотом» Володимира Цивінського. Вони повністю відповідають задуму проекту — дешеве кіно, зняте у стилі аматорів. У чому полягає месидж стрічок із «Мудаків», так і залишилося загадкою. Інколи краще не знімати, ніж у такий спосіб демонструвати свою «нульовість».