Борис Корбан: під щитом і зі щитом

      В ігрових видах спорту не так просто знайти людей, які б працювали у керівництві національної федерації з перших днів незалежності України. Не так багато спортивних фахівців витримали перевірку розпадом СРСР, коли практично всі «активи» радянського спорту залишилися в Росії. І це тодi, коли українці робили досить суттєвий внесок у міжнародні успіхи збірних з «однієї шостої частини суші». Борис Корбан разом з однодумцями — Зурабом Хромаєвим, а пізніше й Олександром Волковим — не злякався перспективи розбудови в несприятливих умовах незалежного українського баскетболу. Як і раніше, Борис Петрович постійно перебуває у вирі подій улюбленої гри. Навіть не віриться, що днями йому виповнилося вже 60, адже ще зовсім недавно віце-президент ФБУ сам виходив улітку на спортивний майданчик під час традиційних турнірів у Гідропарку.

      — Ви знаєте, я справді не відчуваю свого віку, — каже Борис Корбан, — сил і бажання працювати, здається, ще більше, ніж було у 20-30 років. Я  маю найголовніше у житті — улюблені роботу і родину. А що ще треба для щастя?

      — Але ж не завжди на вашому життєвому шляху були лише троянди?

      — Різне було. Як співає Михайло Боярський, «и печаль, и радость». Я народився за рік до завершення Другої світової війни у Котовську Одеської області. Наші війська якраз лише звільнили містечко від окупантів. Батько, Петро Борисович, був на фронті. Це вже пізніше він став директором дитячого будинку. Мати, Євгенія Аврамівна, працювала піонервожатою, а згодом викладала російську мову. Ці люди дали у житті мені все...

      — І баскетбол?

      — Ця гра у моєму житті з'явилася у 1960 році, коли я вступив до Київського автодорожного інституту і зустрів свого першого тренера — Михайла Фурмана. Згодом виступав за добре відомий тоді «Буревісник», кольори якого захищали досить відомі майстри баскетболу. Вершина кар'єри гравця — це молодіжна збірна України і київський СКА, який грав тоді у союзній лізі.

      — Чому ви не стали, як би сьогодні сказали, баскетболістом-професіоналом?

      — Я вирішив працювати за фахом. У 21 рік за направленням з КАДІ поїхав працювати до Молдови — очолював дорожно-будівельне управління у Рибниці. У 1967-му мене закликали до Збройних сил. Так сталося, що довелося виконувати інтернаціональний «обов'язок» у Чехословаччині під час відомих подій. Увійшли ми до цієї країни соціалістичного табору у ніч з 20 на 21 серпня 1968 року. Я був командиром роти регулювальників до 1 січня 1969 року. За ті «події» мене нагородили орденом Червоної Зірки.

      — Зараз, м'яко кажучи, не популярно розводитися про власну участь у придушенні «празької весни»?

      — Ми тоді лише виконували накази. Це зараз легко обговорювати ті часи. Особисто для мене найголовнішим є те, що я не винен у смерті людей, яка завжди є на будь-якій війні.

      — В епіцентрі резонансних подій, поруч із відомими людьми ви перебували ще не раз...

      — Так, упродовж двох років ліквідував наслідки аварії на ЧАЕС. Я тоді керував будівельним трестом і радіаційне лихо відчув на собі повною мірою. На пам'ять залишилася грамота Верховної Ради УРСР.

      Трохи раніше, з 1975-го по 1980-й, працював заступником голови Ленінградського району столиці. Це був подарунок долі, яка звела мене з унікальною особистістю — відомим у всьому світі авіаконструктором Олегом Костянтиновичем Антоновим. Те, що він зробив для району і міста, напевно, не зміг зробити жоден мер Києва. З радістю згадую зустрічі з колишнім директором «Електронмашу» Наполеоном Федоровичем Незабитовським. Цих людей, на жаль, уже немає серед нас. Відійшли мої друзі — перший президент Федерації футболу України Віктор Банников, чемпіон світу з баскетболу Геннадій Чечура, відомий тренер Анатолій Ніколаєв, журналіст Юрій Виставкін... Кращі люди, яких мені зараз дуже не вистачає.

      — Одна з подяк багатьом згаданим вами особистостям — успіхи сучасного вітчизняного баскетболу. Якщо відверто, він вам подобається?

      — На мій погляд, наш рівень в останні роки суттєво підвищився. Більше стало команд з пристойним рівнем гри, є виконавці європейського рівня. Мені подобаються Олександр Лохманчук, Олександр Окунський, Ігор Харченко, Леонід Яйло. Деякі матчі баскетбольних команд збирають аудиторію, більшу за столичні футбольні поєдинки. Пристойним слід вважати й виступи чоловічої та жіночої збірних. Виходячи з наших умов, хіба не слід вважати успіхом четверте місце дівчат Володимира Рижова на Олімпіаді в Атланті? Та й хлопці, хай і без особливих успіхів, але ж грають стабільно у фінальних частинах першостей Європи і світу.

      — Ще буквально пару років тому декого з великих професіоналів ви витягували на асфальтовий майданчик у Гідропарку...

      — Так, я здійснив свою мрію, організувавши цей турнір під назвою «Кубок Маріам». Суть змагань — там можуть грати всі, від олімпійських чемпіонів до школярів. Я грав за команду «Маріам», яка неодноразово перемагала. Утім вік бере своє, і зараз сімейну естафету підхопив мій син Олег, який свого часу став майстром спорту в «Будівельнику». Тепер він є заступником голови Голосіївської райради. Взагалі, хотів окремо підкреслити — завдяки дружині Людмилі та дітям я й живу на цьому світі. І можу вас запевнити — у шістдесят років життя лише починається.

P.S. «УМ» приєднується до численних привітань, які ювіляр одержав 8 травня.