Історія. Не вистачає хітів,

Пишу цю фразу, стиснувши зуби: за те, що українці почали цікавитися своїм минулим, далеким і не дуже, ми повинні, мабуть, подякувати товаришу Табачнику. Він не особливо приховував свого втручання в результат фінального голосування за великих українців під час однойменного телепроекту на каналі «Інтер». Тоді, весною 2008 року, нагле вкидання голосів на користь нейтральної постаті Ярослава Мудрого проти лідера голосування Степана Бандери викликало недовге, хоча й помітне обурення керівників проекту «електорату».

Але чергова фальсифікація, до якої вдався товариш Табачник, чи не вперше від серпня 1991 року спонукала громадян України до історичної самоосвіти, аби більше не дати кому попало себе обдурити. Сплеск інтересу до власної історії спочатку відчули книговидавці: наукові, науково–популярні і просто популярні розвідки з вітчизняної історії почали виходити, мов печені пиріжки з духовки вправної господині. Потім кон’юнктуру відчули українські телевізійники.

Не можна сказати, що невідомі сторінки власної історії (а їх набагато більше, ніж відомих) до того часу не відкривалися. Зокрема, на СТБ досить давно прижився проект «У пошуках істини» В’ячеслава Гармаша, і на користь його свідчить та обставина, що серії проекту періодично повторюють, а глядачі щоразу дивляться їх, як уперше. Правда, у зоні особливої уваги проекту — не лише українські «білі плями». Він вплітає свої пошуки істини у загальний пострадянський контекст, розповідаючи то про далекого від України, але близького всім українським піонерам Павлика Морозова, то про Василя Чапаєва, героя всіх, хто народжений у СРСР. Ще одна особливість проекту — інтерес до особистого життя персонажів, часом надмірний, бо хочеться дивитися історію в принципі, а не заповнювати «білу пляму» історією кохання, наприклад, Богдана Хмельницького. Але вишукувати в усьому насамперед любовні історії — цілком у форматі каналу, тому це не претензія, а лише констатація факту.

Натомість канал «Сіті» спеціалізується на більш, так би мовити, традиційному історичному лікнепі — проекти «Легенди Сіті» та «Історія міста» нагадують озвучені та ілюстровані статті у популярних виданнях. Не скажу, що це погано — кожен сюжет можна не дивитися, а слухати, і пізнавальний ефект від цього меншим не стане. Міські легенди, котрі знаходяться в полі зору авторів «Легенд Сіті», насправді дуже важливі для України. Хоча б тому, що вони — частина міської культури, яку українці свого часу втратили. Отож саме міська культура, місто як таке сприяє будь–якому розвитку, та й весь прогрес зароджується у міських надрах. Нарешті, в Україні не так уже багато власних міфів, у тому числі — історичних, адже будь–які спільні прагнення ґрунтуються на сталих міфологемах.

У цьому контексті «Історії міста» дещо перегукуються з «Легендами...», бо специфіка каналу «Сіті» не завжди дозволяє вирватися за межі столичної кільцевої дороги. Тому обидві команди працюють, можна сказати, з одним вихідним матеріалом, тільки по–різному його інтерпретують та подають. Скажу більше: історичні екскурси використовуються в «Паралельному світі» на СТБ, «Місцях сили» та «Прихованій реальності» на К1, і, незалежно від формату та цільової аудиторії програми, сировина лишається та ж сама: «білі плями» української історії. Наше недалеке минуле тепер уже розрізняється на «загальнорадянське» та «українське радянське». Коли говорять про період до 1917 року — через призму Російської імперії та «руського міра» Україну вже згадують не так часто. У цьому особисто я бачу позитив. І, як виявилося, не лише я: на «Сіті» заявлений новий історико–пізнавальний проект «Невідомі герої», де концептуально відмовилися як від тотального постколоніального нігілізму, так і від «перебудовчого» ура–патріотизму в оцінці тієї чи іншої постаті у нашій історії.

Вийти з телекамерою за межі Києва можуть собі дозволити потужні канали на зразок «1+1». Так, «Плюси» нещодавно оголосили конкурс телепроектів про сучасну історію України. Усіх, хто братиме в ньому участь, відразу орієнтують на те, аби пошук героїв та тем не обмежувався українською столицею. Хоча відразу виникає підозра: відхід від поняття «знакова подія» чи «знаковий герой» дозволить приготувати досить дивну «кашу».

Герой нашого часу — це сюжет для поточних новин, які завтра вже забудуться, бо буде інший герой. Не кожен із них справді належить до категорії «зе бест», тоді як справді знакових персонажів мало і вони затягані. Проте будь–який музикант скаже: на концертах від нього вимагають затяганих хітів, а не нових та, напевне, цікавих пісень. Тому варто в цьому випадку кілька разів наголосити на справді головному, аніж із метою розширення рамок кидати всі сили на пошук другорядного. Хоча б тому, що українці ще погано знають про своє «головне». Та й не зовсім визначилися з історичними пріоритетами.

Андрій КОКОТЮХА