Кінорежисер Майкл Роу: Українці лякалися

Його картина «Високосний рік» (Ano Besiesto) здобула на цьогорічному Каннському кінофестивалі нагороду як найкращий дебют в ігровому кіно. На фестивалі «Молодість» ця конкурсна робота наразі здобула неформальний титул найпровокативнішої та найбільш обговорюваної. А говорити є про що: це історія самотньої 25–річної мексиканської журналістки з усіма подробицями її інтимного життя: від епіляції у душі до сцен садо–мазосексу й натяків на зґвалтування батьком. Все без купюр і статичним планом. Звідки в австралійського сценариста виникла ця мексиканська драма, як він сам пережив п’ять років суспільної ізоляції і що йому дали Канни — в ексклюзивному інтерв’ю для «УМ».

Каннська відзнака як захист від цензури

—  Представляючи фільм тут, у Києві, ви сказали, що вкладали в нього конкретну ідею. Проте кожен глядач винесе з показу свої враження. Який посил все ж був від вас?

— Я хотів дослідити людську самотність, те, як емоційно людина переживає цей стан, як вона намагається залучити при цьому інших у свій світ. Цей фільм розділяє аудиторію. Я бачу, що він подобається багатьом людям тут, проте були й такі, що залишали залу, оскільки вони лякалися відвертості на екрані.

— Так, у фільмі багато сцен сексу й оголених тіл. Для України таке кіно на великому екрані — дикість. Невже це нормально в Мексиці?

— Ні. Але це був єдино можливий шлях розказати дану історію правдиво. Спочатку я думав, що продюсуватиму цю картину сам, тому написав сценарій так, як хотів. Якби я спочатку збирався працювати з мексиканськими продюсерами, гадаю, я би написав іншу історію. Але мені пощастило знайти 25–річних хлопців, які шукали недорогий фільм для свого першого проекту. І я не стикався із цензурою в Мексиці — можливо, це заслуга Каннської відзнаки, бо не думаю, що, якби картина отримала приз маловідомого місцевого фестивалю, все було б так просто.

— Наскільки я зрозуміла, головну героїню зґвалтував батько, коли їй було 12. І тому вона вирішила піти із життя у річницю його смерті?

— Рішення померти не було наслідком зґвалтування у 12–річному віці: я думаю, впродовж довгого часу у неї був зв’язок із батьком, поки він не помер. Але це накладається на важку депресію й чотири роки життя без батька.

Щоб вибрати виконавицю головної ролі, я зустрівся із 40 актрисами. Моніка дель Кармен була 35–ю: після її прослуховування я мусив залишити кімнату, бо вона мене вразила до сліз. Моніка працювала у дитячому театрі й мала лише епізодичну роль у кіно. За мексиканськими мірками, вона не гарна, бо має яскраво виражену етнічну зовнішність: як правило, такі жінки в мексиканському кіно грають служниць чи повій. І коли я дав їй почитати сценарій і запитав, чи погодиться вона на головну роль, Моніка довго вагалася. Вона радилася зі своїм хлопцем, з мамою, з подругами–феміністками. Але її мама, яка із глухого села, сказала: «Якщо вже ти переїхала в Мехіко й вирішила чогось досягнути, то маєш це зробити».

— Звідки ви взяли цю історію?

— Думаю, що інцест між батьком і донькою не такий уже й рідкісний випадок. Я знав кількох людей, що пройшли через це. Так виникла ця історія — я ж письменник.

Досвід самотності

— Наскільки важко у Мексиці для новачків відзняти картину?

— Думаю, це важко будь–де у світі. Взагалі–то я сценарист і ніколи не хотів знімати. Я закінчив школу сценаристів досить пізно, коли мені було 37 років. І протягом семи років намагався зняти фільм за своїм сценарієм: за цей час було три продюсери, чотири режисери, але нічого не виходило. І я дуже переживав, що мені скоро сорок, а я ще нічого не зняв. Тоді я сказав собі: «Гей, це ж не так і важко зняти фільм! Я бачив, як люди це роблять». І я купив дві книги з режисури, вивчив їх. Купив камеру. Написав сценарій — про двох людей, які весь час перебувають в одній кімнаті, тому що не мав грошей для більшої кількості локацій. І збирався сам його продюсувати. Але потім у мене вкрали обладнання, і я знайшов мексиканських продюсерів. Мені пощастило, що на одному кіноринку наш проект помітила французька компанія Pyramide International, вони погодилися фінансувати проект і подали його на Каннський фестиваль.

— А як ви потрапили у Мексику?

— Це довга історія, пов’язана із пошуками себе. Із самого дитинства я писав вірші. Але коли у 22 роки прочитав Томаса Еліота, то усвідомив, що ніколи не напишу краще за нього. Так я розпрощався з поезією і почав писати театральні п’єси, навіть виграв кілька конкурсів. Опісля мені якось замовили написати лібретто для опери — це мені так полестило, що я погодився. Але з’ясувалося, що це проект для телебачення — для мене це було жахливо, але напряму відмовити я не міг. Тому купив квитки до Мексики. Туди я прибув фактично без грошей, і мав почати все знову, я не знав іспанської, не мав друзів. Так я провів п’ять років — живучи сам у зйомних маленьких кімнатках у величезнову місті з населенням 23 мільйони. Це було парадоксально, але це був неймовірний досвід самотності.

— Після Канн ви, напевно, почали отримувати багато пропозицій про співпрацю?

— Так, тепер у мене чотири продюсери й три сценарії — перший про страх обов’язку, інший — про розлучення, а третій — ще в голові (усміхається. — Ред.). Думаю, наступний фільм буду знімати наступного року.

— Чому ви прийняли запрошення взяти участь у київському фестивалі «Молодість»?

— Тому що мені було неймовірно цікаво: «Україна? Що там? Як там?». Я чув про неї, але для мене вона була такою ж екзотичною, як для вас, певно, Нікарагуа, що для мене просто сусідня країна. Але мушу сказати, що Київ дуже гарне місто! Коли я піднявся на дзвінницю Святої Софії й побачив цю архітектуру, ці дахи, то подумав, що це — найгарніше місто, яке я бачив.

— Краще за європейські міста?!

— Для мене так. Тут неймовірне змішання стилів. Мені подобається ця архітектура й співіснування різних стилів поруч.