Борис Філатов у гостях в одного з африканських племен. (Фото Юрія Христяна.)
Відомий дніпропетровський адвокат і журналіст, донедавна автор і ведучий популярної телепрограми «9 каналу» «Губернські хроніки» Борис Філатов, змінив професію. Чи точніше — зробив найекстремальніший крок у своєму житті. «Губернські хроніки», в яких «перебрав» усіх відомих людей Дніпропетровська, він вирішив прикрити. І відразу ж оголосив про новий проект «ТрансАфрика з України». Разом iз трьома однодумцями — киянином Олегом Чижом, дніпродзержинцем Олексієм Костюком та відеооператором iз «9 каналу» Юрієм Христяном — Борис Альбертович вирішив перетнути Чорний континент по діагоналі від Атлантичного океану до Червоного моря через дев’ять країн — Намібію, Ботсвану, Замбію, Танзанію, Уганду, Кенію, Ефіопію, Джибуті. Філатов, який досі побував майже у 50 країнах, щиро зізнається, що їм було непросто зважитися на сповнений несподіванок і небезпек маршрут. Адже попереду були і знайомство з таємничими племенами, і численні екзотичні об’єкти...
— Борисе, як виникла ця ідея — перетнути всю Африку?
— По–перше, Африка — мрія будь–якого хлопчика. По–друге, на цьому континенті я ще коли ходив до першого класу, жив разом iз батьками у столиці Малі Бамако. Отож цікаво було подивитися, наскільки життя в Африці змінилося. Відразу зазначу — хоч відтоді й минуло понад 30 років, там особливо нічого не змінилося. Ті самi люди, ті самi розбиті дороги... Хіба що мобільний зв’язок з’явився та ще нові моделі автомобілів.
— Чому обрали саме такий маршрут?
— Кожен справжній турист хоче побачити таке, чого дотепер не бачив. Африка ж — це справжній екстрим. Тільки до початку маршруту ми здійснили п’ять авіаперельотів — Дніпропетровськ — Київ — Париж — Йоганнесбург — столиця Намібії Віндхук, де пересіли на легкомоторний літак «Сесна».
Чому обрали саме такий початок? Тому що у Південно–Африканській Республіці я вже побував раніше. А от Намібія здавалася вельми цікавою. І, за великим рахунком, ця країна справила на нас непогане враження. Якщо поглянути на карту, Намібія за територією дуже велика, але щільність населення там мізерна — 2–3 людини на квадратний кілометр. Також у цій країні відчувається німецький вплив. Що й не дивно. Адже Намібія була колонією Німеччини. Дотепер її населяють, здається, до 20 відсотків німців, які тут живуть у 4–5–му поколінні. Деякі населені пункти і взагалі за архітектурою нагадують Німеччину...
А от на кордоні Намібії й Анголи ми познайомилися з плем’ям хімба. До того, як знайшли його поселення, довелося майже півтори доби кататися на квадроциклах пустелею. Цей народ навдивовижу екзотичний — ведуть напівпервіснообщинний спосіб життя, випасаючи худобу на безмежних африканських просторах. Жінки хімба заплітають своє волосся в дреди, а шкіру змащують сумішшю з охри, трави та... посліду худоби — так захищаються від спекотного пустельного сонця та комах.
Спершу ми були шоковані антисанітарією і віддаленістю цього племені від цивілізації — хімба усвідомлено уникають контактів з іншою частиною людства, незважаючи на безрезультатні намагання намібійського уряду хоча б навчити їх читати. А потім подумали: можливо, в цьому й полягає головна принада — прокидатися зі сходом сонця, ночами милуватися бездонним намібійським небом, жити в унісон з пустелею і не перевантажувати себе переглядом телевізора, перипетіями політичної боротьби та іншими благами того, що ми називаємо цивілізацією.
До речі, хімба живуть і на території Анголи. Але тут вони осілі. Тут 150 років тому хімба вирішили відійти від традиційного способу життя свого племені. Проте їхнє буття це особливо не змінило — ті ж антисанітарія і бідність, але вже на одному місці.
Також в Анголі нам довелося побачити дитину–альбіноса. А потім виявилося, що для Африки подібне — не така вже й екзотика. Це генетичне захворювання тут зустрічається досить часто. Проте доля альбіносів дуже невесела. Їх будь–коли може спіткати смерть від рук одноплемінників, які вважають цих людей проявом диявольських сил. Побутує думка, що альбіносів можна принести в жертву в надії на прихильність богів. Уряд цих людей захищає як може. Проте забобони, ніби вбивство альбіноса може принести успіх, ще живуть.
— Як ви обирали африканські племена для «знайомства»? І яке з них найбільше вразило своєю екзотичністю?
— Це зробити не складно — досить перешерстити iнтернет. Інша рiч — як iз цими племенами знайти спільну мову? Просто «з вулиці» до них зайти неможливо. Тому ми знаходили когось iз місцевих, хто завчасно домовлявся з вождем племені. І за певну ціну ти можеш познайомитися з життям–буттям аборигенів.
Звісно, у кожного племені свої особливості. Вищезгадані хімба — досить миролюбні. Туркани — жадібні, проте з ними можна домовитися. А от мурсі геть не передбачувані. Це плем’я справедливо вважається в Африці не тільки найекзотичнішим, а й найнебезпечнішим. Від мурсі справді можна очікувати чого завгодно. До місця їхньої дислокації ми добиралися літаком. Сіли на злітно–посадкову смугу (якщо так можна назвати пустир, заляпаний гноєм) просто у велику купу... коров’ячого посліду. При цьому дотрималися рекомендації завітати до мурсі якомога раніше. Бо до обіду чоловіки з цього племені вже напиваються «до чортиків» і стають зовсім не контрольованими.
Задоволення справді не для слабкодухих: голі — лише чисто символічна пов’язка вище стегон — чоловіки з автоматами, які лика не в’яжуть. При цьому вони — агресивно–похмільні, весь час біля тебе труться, вимагаючи бири (місцеві гроші). Якщо спробуєш їх сфотографувати без дозволу, відразу клацають затворами автоматів. При цьому кричать, роблять якісь страшні очі... Хоча знімок на пам’ять iз жінками мурсі нам усе ж удалося зробити. Саме своїми жінками, які носять у нижній губі глиняну тарілку, мурсі відомі всьому світові.
А в чоловіків iз цього племені, здалося, немає іншого заняття, як напитися та повправлятися з автоматом. І ті гроші, що вони випрошують у заїжджих туристів, їм тільки й потрібні для того, щоб купити шмурдяк — жахливе на смак пійло з сорго (у нас із нього в’яжуть віники), яке перебродило. Купують цей африканський самогон одразу каністрами.
Іржаві ж автомати мурсі купують контрабандно в Сомалі й Судані по 500 доларів за штуку. Для чого їм ця зброя? Кажуть, для того, щоб відстрілюватися від гієн. Хоча час від часу мурсі відстрілюються й один від одного. Ефіопський уряд контролювати це плем’я не спроможний...
Ми ж від мурсі просто втекли. Бо протягом якихось півгодини побачили, що вони почали заряджатися масовим психозом — говорити все на вищих тонах. Я ж, на свою біду, ще й вирішив придбати дуже екзотичне намисто. Домовилися за 100 доларів. Я це намисто вже поклав до машини, але мурсі став вимагати ще грошей. У відповідь повертаю покупку назад. Мурсі заверещав несамовито і кинув намисто знову до нашого авто. При цьому загримів автоматом. Тому ми дуже раді, що вирвалися з цього жаху цілими і неушкодженими.
— Мурсі, вочевидь, — не єдина небезпека, яка очікувала вас в Африці. З хижаками як ваші стосунки складалися?
— Відповім відразу: найстрашніша тварина — це людина. І в Африці теж існує поняття корупції. Тому ми затямили: замість того, щоб намагатися сперечатися, вибачте, з ідіотом, краще дати йому 10 чи 20 доларів, і ви розійдетеся мало не друзями. Проте не варто Африку демонізувати — розпускати страшні чутки.
Чи не найголовніша небезпека — укуси малярійних комарів, мухи цеце та інших комах. Проти них необхідно застосовувати відповідні спреї. Плюс обов’язково вдягати світлий одяг. Бо та ж цеце сідає на чорне, синє, сіре...
Окрім того, не можна пити воду з відкритих джерел. І не користуватися місцевим льодом. Бо його роблять з тієї самої води.
Якщо говорити про власне тварин, то найбільше людей гине в Африці від бегемотів. Хоча бегемот є стовідсотковим вегетаріанцем. Але коли ти намагатимешся пройти між ним і узбережжям водойми, тварина на тебе обов’язково нападе. Так само не можна пропливати над бегемотом і на човні.
Подібна парадигма поведінки повинна бути й зі слонами. Якщо тварина починає тулити вуха до голови і тупати ногою, необхідно розвертатися і втікати. Слон за тобою ніколи не поженеться.
Із левами та іншими хижаками — навпаки. У них — інстинкт нападати на все, що біжить. Якщо ти, приміром, зіштовхнувся з левом ніс у нiс, то слід обережно відходити назад. А ще краще — на лева нападати, кричати, гриміти, кидати каміння. І звір почне відходити, бо не збагне — як ця незрозуміла тварина, що неприємно пахне, на нього накинеться. Якщо ж ти розвернешся і намагатимешся втекти, шансу не матимеш жодного. Лев 30–метрову відстань долає за 3 секунди.
— Цікаво, а де ви ночували?
— Якщо говорити про ночівлю найекзотичнішу, то це, безперечно, ніч, проведена нами в наметах у намібійській пустелі. Навколо бігають гієни. І хоч ми знали, що вони на нас не нападуть, відчуття не дуже приємні...
Найкраще ж ночувати у кемпах. Це — наметові містечка на кшталт армійських. Бо в місцевих готелях умови такі, ніби там верблюди постійно ночують.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
