Володимир Меньшов: Доля в мистецтві складається з таланту, праці і вдачі

Відомий російський актор, сценарист, режисер, автор фільмів «Москва сльозам не вірить», «Любов і голуби», «Ширлі–мирлі», «Заздрість богів», «Великий вальс» Володимир Меньшов приїхав у Київ на відкриття «Молодості». У 1971 році з цього кінофестивалю почалася його кар’єра в кіно, тепер він класик і лауреат «Оскара». У програмі майстер–класів київського МКФ його лекція була однією з найцікавіших, тому журналістка «УМ» вирішила, що думки Володимира Меньшова має знати широке коло наших читачів.

Про «Молодість» і долю

— У мене була досить невезуча біографія: закінчив акторську студію МХАТ, нікуди не розподілився, поїхав працювати у провінцію. Віра (Алентова, дружина Меньшова) залишилася в Москві в театрі Пушкіна. З нею і я зачепився за Москву. Перед від’їздом підійшов до Михайла Ілліча Ромма з проханням, що хочу вчитися на режисурі на його курсі. Віра принесла йому мої роботи, він прочитав і взяв мене на другий курс. Далі Ромм захворів, заняття почалися, а мене ніяк не запишуть. Через півроку керівництво ВДІКУ категорично виступило проти того, щоб мене прийняли на другий курс. Тож Ромм зробив мене аспірантом з режисури художнього фільму. Такого ніколи не було — я був перший і останній аспірант: ходив на заняття, сидів поруч із Роммом, безупинно писав реферати. Хотів знімати, а на аспірантів гроші не давали. Виховання режисера тоді коштувало 100 тисяч — тільки дипломна робота коштувала 50 тис, а це п’ять «Волг», немалі гроші. Я був єдиний у світі аспірант, який боровся за те, щоб перейти в студенти. Цього так і не вдалося. Зняв малу роботу за власні гроші. Потім мені дали зняти фільм iз нагоди 50–ліття ВДІКУ, натякнули: якщо картина вийде, мене переведуть у студенти і дадуть диплом. Зняв. Спочатку вона всім сподобалася, а потім Сергій Герасимов зненавидів її до такої міри, що «змив», не залишилося жодного метра. Я залишився з довідкою про аспірантуру.

На курсі я подружився з багатьма хлопцями, в тому числі і з Нікітою Міхалковим. З Олександром Павловським з Одеси почав працювати над сценарієм за «Ножами» Валентина Катаєва. Ми не знали, що цей твір тричі був екранізований у великому кіно, була оперета Дунаєвського. Запустили 30–хвилинну дипломну роботу з назвою «Щасливий Кукушкін». На головну роль хотіли взяти Міхалкова, але він був зайнятий. Тоді Шурік узявся рятувати ситуацію. Почали знімати під мої стогони «Боже мій, який жах». Ні Шурік не знав, ні я, що картину відіслали на «Молодість–71». І тут дзвінок, що ми отримали премію. Для мене це був переломний момент — я став нагороджений, я зламав долю. Вона весь час до мене поверталася спиною. Я зблизився з Роммом, бував у нього вдома, в лікарні, набирався від нього майстерності, вступив у МХАТ, а знімати не давали. Після перемоги на «Молодості» мене почали запрошувати. У режисуру я прийшов тому, що почав зніматися. Мене прийняли як актора, тому наступний крок був логічний — я став режисером.

Про операторів

— У молодості мене вчили не зближуватися зі знімальною групою, та я завжди дружив з акторами, ходив із ними в баню, в ресторани. А з операторами взагалі треба випивати. Місяць до зйомок режисер, оператор і сценарист щодня працюють, обговорюють усі деталі. У мене були різні оператори. Із Вадимом Алісовим мені було легко працювати, хоча він досить противна людина, різкі ущипливі жарти відпускає, язвить. Але працюємо легко, швидко. Я вперше пізнав це щастя, коли не доводиться чекати оператора. Я ще з акторами не домовився, а він уже ходить і питає, будемо знімати чи ні. З ним зняв дві картини і знімав би ще. Останню, незакінчену знімав із Вадимом Юсовим: він прекрасний, легенда–оператор, але з ним важко. Надто повільно працює, вилизує кожен кадр, аж я починаю смикатися і думати, що це нерельно зняти. Алісов уже б давно все зняв і лежав би, а цей детально розказує, що треба підготувати.

Не закінчив я картину за п’єсою Ференца Мольфара, яку давно хотів зняти. Держава виділила мільйон доларів. Вирішив зняти кілька яскравих епізодів, щоб представити картину. Придумали чудові декорації, пошили костюми на всю картину, натуру знайшли в Чехії. За п’єсою події відбуваються на початку ХХ століття, так званий «срібний вік». Я думав, після цього знайдемо спонсорів. Не можу зрозуміти чому, але ніхто не відгукнувся, нам не вистачило двох мільйонів. Я — фаталіст, тому думаю: може, і не треба цієї картини.

Про «Оскар»

Американське кіно не дивлюся. Фільми 70–х років я пам’ятаю і люблю. Ми вже наїлися, надивилися і дійшли висновків, що ми — різні цивілізації, різні світи. Можна дивитися американські пригодницькі фільми, хто кого дожене. Серйозного кіно вони не роблять, а якщо роблять, у нас його не показують. Мені їхнє кіно все менше і менше цікаве.

Мій «Оскар» за фільм «Москва сльозам не вірить» стоїть удома на видному місці. Мене не випустили його отримати, вручили на першій «Ніці». Хотіли відразу за лаштунками забрати статуетку, але я в залі кажу: «Дозвольте мені хоч одну ніч із ним побути». Забрав додому і не повернув. І слава Богу.

Про сиквел «Москви...»

Це завершена картина. Погана ідея її продовжувати. Йдеться про самостійний фільм, історію доньки, де, як епізодичні персонажі, будуть з’являтися наші дівчата, тому що хлопці, за винятком Баталова, всі померли. Я весь час відмовлявся, доки не прийшов чоловік, який буквально приставив ножа до горла. Згодний на все і гроші великі наперед за сценарій заплатив. Потім вистиг, кинувся на фільм «Вівсянки», три роки його продюсував. Після «Вівсянок» знову на мене насяде. ...Швидше за все, нічого не вийде.

Про заборони

Доля картин часто вирішувалася на дачі в начальників. Усе почалося з того, що картину Дінари Асанової «Не болить голова у дятла» подивилася теща одного з начальників. Фільм музичний, про чоловіка, який вчиться грати на барабанах. Картина роздратувала тещу, передала все зятю, той — у Держкіно, і картина про рок–музику була прикрита. У мене було таке із фільмом «Любов і голуби». Здаю картину, сценарій бачили. І тут приходить начальство, каже, що ця картина на екран не може вийти: «У вас постiйно п’ють, такого не може бути». Далі ми дізнаємося, що відбулося. Був такий Соломінцев, член Політбюро. Втомившись після роботи, він на дачі подивився картину «Костянтин і Ольга», де герой Кікабідзе приносить ящик шампанського. А чиновник каже: «Ми не встигаємо будувати дитячі будинки для хворих дітей, які народжуються від нескінченної пиятики, а ви тут ще п’єте. Все!» Упродовж трьох місяців почали вирізати сцени з горілкою з «Петра І», нові картини взагалі не допускали. Я їм пояснюю, що в дяді Міті образ такий, він весь час шукає де випити. Я не можу переробити його. Мене наказом відсторонили. Інша людина теж не змогла нічого з картиною зробити. Через три місяці все пройшло. Я тоді викурював по три пачки в день. Це ж твою дитину ріжуть! Сидять у монтажній, звідки доносяться звуки зарізаного фільму. У мене була думка десь дістати автомат, поїхати в Держкіно і всіх постріляти. Я б решту життя відсидів, але не дав би робити над картиною хтозна–що.

Про навчання режисерів

Я починав працювати на Вищих режисерських курсах на початку 80–х. Тоді було три–п’ять режисерів, які набирали в групи по три–п’ять осіб — це мало інтимний, майже сектантський характер. Ми збиралися, спілкувалися, разом переглядали фільми. На сьогодні почали набирати по 25—30 осіб. Судячи з усього, це робиться для виживання курсів, тому що вони перебувають на повному самообслуговуванні. Все одно конкурс є. Платять гроші. І немалі. Якщо не помиляюся, у п’ять тисяч доларів обходиться навчання. На вступних треба описати цікавий випадок із життя, автобіографію у творчому вигляді, розкадровку якоїсь події з літературного твору і все, що є творчого — вірші, романи. А далі починається найголовніше — співбесіда, з’ясування кругозору, світогляду, загального рівня культури, якому я надаю дуже великого значення. Якщо людина вже доросла і не накопичила якогось культурного багажу, замолоду не мала азарту пізнавати, читати, дивитися, ходити, то вона не просунеться у цій справі.

У мене немає ключика, яким можна відкривати талант, я сподіваюся тільки на свою інтуїцію. Спостерігаючи за діяльністю великих майстрів, я бачу, що багато визначається інтуїтивним даром впізнавати талант. Не можу похвалитися, що у мене були видатні учні. Заспокоюю себе тим, що і в інших не було. Мені здається, що зараз відбувається занепад в кіно і взагалі в культурі. Телебачення дуже багато на себе забрало, і від кінематографа також. Там багато і талановитих, і цікавих хлопців.

Я розраховую, що на Вищих режисерських курсах будуть учитися один в одного. Згадую свої студентські роки, які для мене були дуже важливими у житті. Я розумів, що набагато більше має значення гуртожиток, суперечки, перегляди, розмови безкінечні. Власне, це було підвищенням рівня культури. На курсах операторам можна навчитися, а режисерам, сценаристам? Звідки народжується задум великого фільму, сценарію? Це щось вище. Нам тільки треба вміти розкладати вогнище і чекати, коли вогонь вдарить із неба. І не пропустити моменту, ловити секунди, впізнавати ці миті, тому що не один раз спостерігав, як людині дається шанс, а вона його не використовує.

Доля в мистецтві складається з трьох частин: таланту, праці і вдачі. І працювати мають всі три частини разом.

Про нове покоління акторів

Нова хвиля в кіно зародилася на початку 2000–х. Я не покладаю на них великих надій. Вони почали активно наслідувати західних акторів. Костя Хабенський, Михайло Пореченков, Володимир Машков, Андрій Миронов слідкують за собою, довго не старіють, ходять на фітнес, плавають, бігають. Майже не п’ють. Алкоголізм був у моді, тепер традиції проходять, менталітет ламається. Молоді хлопці розуміють, що це їхній кусень хліба, треба за нього якомога довше триматися, тому слідкують, щоб не пропасти.

Про Росію

Я з деяким нерозумінням дивлюся на все, що відбувається в Росії. Нічого не робиться, про які плани на 10 років можна говорити? Літаки не будуються, кораблі почали купувати, труби в землі не міняють, дороги не будуються. Живемо тільки на нафті. У мене таке враження, що це все вибухне. Яке кіно ми зніматимемо — не знаю. І взагалі, наскільки нам буде до кіно.

За останні 10 років я не бачив жодного фільму, щоб ахнути від здивування. Валерія Гай Германіка зняла перший дуже добрий фільм «Всі помруть, а я залишуся». Потім почала повторюватися, її цікавить більше епатаж, ніж глибина кадру. Побачив «Паперового солдатика» Германа–молодшого. Не розумію, що відбувається, чому його просувають. Цей фільм настільки неталановитий, вторинний відносно батька, при цьому з паскудним змістом. Відзначу Бориса Хлєбнікова та Олексія Попогребського. Не дуже слідкую за документальним кіно, але бачу, що воно набирає сили, хоча там половина кадрів постановочних.

Якщо б я зараз вибирав свій шлях, я б у кіно не пішов. Я не бачу віддачі з боку глядача. Ділог із залом на мене діяв магічно, ми місяцями обговорювали картини. А зараз: «Ну як?» — «Нормально». І все кіно. Нормально. Більше нічого не залишається. Це у всьому світі так. Було «кіно білих телефонів» у довоєнній Італії, у 30–ті роки. Вони програли війну, грошей не було, почали знімати маленькими камерами, з мінімальним освітленням, за копійки, без гонорарів. Ці неореалістичні фільми — шедеври, які досі дивляться. Може, і нам треба дати по голові?