«Ми з братом дорожимо своїм авторитетом»

Брати Іщенки із села Межиріч Канівського району почали працювати на себе, як тільки Україна стала самостійною. Тепер ці фермери твердо стоять на ногах. У господарстві Сергія та Юрія — сто сортів картоплі, сорок сортів смородини та малини, тридцять сортів яблук та груш, а виноград, якого тут росте більше сорока видів, родить не гірше, ніж у Криму. Брати переконані — бути успішним можна й у рідних краях.

«Я б років двісті будувався»

Хата Іщенків у Межирічі розташована навпроти соснового лісу. Добротна, з білої цегли. Її здалеку видно. У дворі кипить робота. Брати зводять ще один будинок. Адже досі живуть зі своїми сім’ями, в яких по двоє дітей, в одній хаті. Кажуть: у нас будинок хоч і спільний, але в кожної родини там усе окремо.

Новий дім, який ставлять поруч зі «старим», буде значно просторішим — приблизно 700 квадратних метрів, у підвальному приміщенні якого — велике овочесховище. Брати кажуть, що в новому будинку місця вистачить і сім’ям їхніх дітей, і онукам. «Кажу синові: маю бажання й трішки здоров’я, то давай зробимо цей будинок зараз. Хочу, щоб після мене пам’ять залишилася дітям, — зізнається «УМ» Сергій Іщенко. — Я люблю будуватися. Шкода, що людина мало живе. А то я, мабуть, двісті років будувався б». Чоловік переконаний: аби кожен дбав про те, що ж після себе залишить на цьому світі, «то в Україні давно був би рай». А так люди нерідко «не хочуть напружуватися, сидять біля хати, можуть випивати».

«І батько наш, Іван Захарович, трудягою був. Нас у нього — три сини. Ми з братом сільськогосподарську академію в Києві закінчили, я механіком став, а Сергій — агрономом. На жаль, Микола, менший, загинув в автокатастрофі», — приєднується до розмови другий брат, Юрій Іванович.

Успіх на рідній землі

Іщенки в Межирічі — з діда–прадіда. Їхній прадід — Федір Андрійович — в 1914 році прославився тим, що осушував територію рідного села. У Межирічі навіть пам’ятник встановили на згадку про ту подію.

Наприкінці XIX та на початку XX століття це село щовесни потерпало від паводків. Сорок років поспіль бідували люди від великої води. А тоді зібрали кошти та звернулися по допомогу до влади Київської губернії. Звідти в село доправили німецьку машину, котру народ назвав «черпалкою». Працювала вона на дровах, але канали рила справно. Завдяки тій машині територію села таки осушили. З тих часів тут більше ніколи не траплялося потопів.

«У нашої родини в Межирічі глибоке коріння», — не без гордості зазначає Сергій Іванович. Вони з братом люблять своє село. Пишаються своєю родиною. Тому й не стали шукати кращої долі в чужих краях.

Сергію Івановичу після закінчення сільськогосподарської академії пропонували навчатися в аспірантурі, але тоді тяжко захворів батько. Загинув менший брат. І Сергій повернувся в Межиріч. Працювати влаштувався головним економістом у господарстві сусіднього села Полствин. Каже, що не любив кабінетної роботи в бухгалтерії. І при першій–ліпшій нагоді старався потрапити на поле. Зрештою, зрозумів, що працювати на землі — то його справа. Коли ж господарство розпалося, виникла думка піти на свій хліб і стати фермером. А вірним товаришем у реалізації цього задуму став брат Юрій.

Юрій Іванович — інвалід першої групи. Працювати фізично йому важко, тож він є «менеджером домашнього господарства». Так його називає брат Сергій. Сам же він відповідальний за агрономічну сторону сімейної справи. Часто їздить у відрядження по регіонах України. Він — нерідкий гість у науково–дослідних інститутах, завжди і всюди купує саджанці, насіння та привозить їх у Межиріч. Є в Іщенків не тільки вітчизняні сорти, а й зарубіжні, зокрема з Голландії, Франції, Німеччини та Китаю.

«У нас картопля знаєте, як родить!»

Привезені культури брати висаджують на своїй землі — в Іщенків два гектари поля та 60 сотих саду. І досліджують. Якщо яблуня, кущ смородини чи сорт картоплі «приживаються» в умовах черкаського клімату, дають гарний урожай чи смачні плоди, то саджанці та бульбу брати пропонують на посадку іншим городникам області. Брати не пропускають жодного ярмарку чи виставки — хоч у Черкасах, хоч у Києві. Продають вирощене в трьох магазинах — у Каневі, Драбові та Черкасах. Але багато садівників та городників приїздять до них у Межиріч, аби придбати все необхідне просто з грядки.

«У нас картопля німецької селекції, знаєте, як родить! Там дрібної зовсiм немає. Як викопаєш, то бульбою земля застелена, мішок біля мішка ставимо», — хвалиться успіхами Сергій Іщенко.

Сьогодні брати Іщенки впевнено стоять на рідній землі. Та цей добробут їм не впав iз неба, як манна небесна. За ним — важка праця. Причому щоденна й усією родиною. В Іщенків роботи не цураються і їхні діти, в тому числі й малі. До речі, своє захоплення мають і дружини братів — Марія та Любов. Вони займаються вирощуванням квітів. Це жіноча справа, уточнюють брати. І показують велику колекцією троянд та гладіолусів.

«У нашій родині існує сімейний підряд. Кожен за свою роботу одержує гроші. Виконав роботу — отримай зарплату», — пояснює Юрій Іванович. За його словами, таке ставлення до праці й заробітку вчить їхніх дітей цінувати зароблені власноруч кошти. У майбутньому дорослому житті їм це обов’язково згодиться.

«Давайте ми покажемо наш сад», — пропонує Сергій Іванович і веде за будинок. За ним — ряди виноградної лози. А на ній — великі грона. Такі кетяги можна побачити в магазинах. Навіть не віриться, що цей виноград вирощений на черкаській землі. «Чудово росте. Не треба нам і Криму. Цей сорт називається «Лора», — бере до рук велике гроно білого винограду Юрій Іванович i розповідає, що в їхньому садку — до 40 сортів цієї ягоди родить. Каже, можна було домогтися, щоб виноградини були ще більшими, але стараються обробляти лозу проти шкідників не більше двох разів. Садоводам Юрій Іванович радить підбирати такі сорти, щоб біля них «менше ходити й аби до клімату підходили».

«А це ось мої яблуні», — Сергій Іванович підходить до низькорослих дерев iз червоними плодами. Він каже, що цієї осені яблуні добре вродили. Тільки з однієї зібрали 50 кілограмів «симиренки», хоча яблуні всього п’ятий рік.

«Ось, дивіться, груша. Не треба чекати роками, коли груша почне родити, — ділиться практичним досвідом Юрій Іванович. — Восени чи ранньої весни візьміть ось таку гілочку, нахиліть її до землі, прив’яжіть мотузкою до кілочка. Так ми змусимо її «постаріти», і вона дасть плодові бруньки». Він каже, що цій невеличкій груші лише сьомий рік іде, з них чотири вона вже плодоносить. Цього року теж непоганий урожай зібрали — більше 30 кг.

У садку братів Іщенків ростуть не лише яблуні та груші, а й абрикоси, сливи, персики. Є тут смородина, алича, аґрус та порічки. А малина — не лише червона, а й чорна, рожева, жовта. Особлива гордість братів — англійський сорт культурної ожини. Кажуть, збирають ягоди розміром iз п’ятикопiєчну монету. На одній китиці ожини, що нагадує виноградне гроно, якось до 40 ягід нарахували. На смак же ця ягода нагадує й ожину, й малину. Загалом брати Іщенки вирощують до 300 сортів плодово–ягідних культур.

«Приємно, коли люди приходять до нас і приносять урожай iз наших саджанців. Оце, кажуть, ваші груші чи яблука такі виросли. Цього літа персики приносили. Розміром трохи не з півлітрову банку. Я не повірив. Кажу, це не наші», — розповідає Сергій Іщенко. І пояснює, що в них у Межирічі — земля піщана, а там, де чорнозем, наче масло, можна значно більші врожаї мати. А колись, каже, з їхнього насіння «Титан» у людей виріс гарбуз вагою більше сотні кілограмів. Люди принесли його в магазин, де продають саджанці та насіння, вирощене Іщенками, то він біля дверей так і стояв, дивуючи покупців своїми розмірами.

На корисні поради Іщенки ніколи не скупляться. До них часто телефонують садоводи чи городники, аби почути потрібну консультацію чи пораду. І не лише з Черкаської області. Сергій Іванович пригадує випадок, коли по мобільному телефону навіть «обрізав» людям дерева. Молоді дачники не знали, як правильно розчистити плодові дерева. Сергій Іщенко давав їм чіткі вказівки, а ті зрізали гілки...

«Ми з братом дорожимо своїм авторитетом. Тому працюємо чесно. Якщо до мене як до агронома звертаються люди, то завжди радий допомогти», — підсумовує Сергій Іщенко.