Якщо перераховувати посади, звання та регалії, що їх має Ярослав Яцків, то сторінки комп’ютерного тексту буде замало. Ярослав Степанович — людина надзвичайно різностороння: встигає Головною астрономічною обсерваторією НАН України керувати, бути членом Президії Академії наук та членом президії Нацради Конгресу української інтелігенції, очолювати Українську астрономічну асоціацію, видавати кілька наукових видань і постійно генерувати нові ідеї. Тому коли пан академік, перебуваючи у відпустці, призначив мені зустріч для інтерв’ю на 8.30, я не втрималася, щоб не поцікавитися, коли ж його робочий день починається зазвичай. «Як правило, о сьомій ранку, — каже пан Ярослав. — Удома годину щось читаю, пишу, а о пів на дев’яту я вже тут, у Президії НАН. Не вказуйте, що я зараз у відпустці, бо все одно приходжу на роботу, де на мене чекає багато різних справ».
Наша зустріч відбулася у п’ятницю, за кілька днів до 70–річного ювілею академіка, який він відсвяткував учора. Але попри поважний вік Ярослав Яцків залишається вченим, який наукою «горить» і неабияк за неї вболіває...
— Засилля антинауки і потойбічного світу — просто біда нинішнього українського суспільства, — ділиться думками Ярослав Степанович. — Ось і ваша газета сьогодні надрукувала інтерв’ю з моїм земляком–ворожбитом...
— Ви вже нашу газету встигли прочитати?
— Авжеж. Я не можу сказати, що наука сьогодні знає все. Але й не можу спокійно дивитися, як наше суспільство вдаряється в якісь антинаукові міфи, вигадки... Це свідчення того, що суспільство знаходиться в нестабільному стані, спровокованому економічними, політичними негараздами. Щоб якось протистояти цій моді на містику, п’ять років тому було засновано журнал «Світогляд» — перше українське науково–популярне видання. Тож частина мого життя присвячена цьому журналу. Оце зранку сиджу, проглядаю наступний номер, який буде присвячений саме антинауці.
Я очолюю Науково–видавничу раду, яка здійснює координацію всіх видань в Академії наук. Ми видаємо більше 80 журналів iз різних напрямів науки та більше тисячі монографій. Для вченого сьогодні надзвичайно важливим є індекс цитування. І ми хочемо, щоб наші видання мали якомога більший рейтинг у світі, але для цього їх треба перекладати англійською. На жаль, із 80 тільки 26 мають переклад. А імпакт–фактор, тобто показник важливості наукового журналу, у нас мають тільки 4–5 журналів. І це великий недолік України, яка не інтегрована у світову наукову систему.
— Але щоб бути цитованим, наші науковці банально не знають іноземних мов. Що робити?
— Якщо ти справжній науковець, то маєш знати англійську. Ситуація поступово змінюється — вчені зараз вчать мови. А, наприклад, журнал «Кінематика і фізика небесних тіл», який видаємо в Головній астрономічній обсерваторії, ми надсилаємо у видавництво в Москві, яке разом із колегами з Нью–Йорка перекладає його англійською. І так він потрапляє в світову базу даних, має рейтинг. Наука дуже диференційована. Ти можеш бути широким фахівцем і займатися багато чим. Але в вузькій галузі ми знаємо один одного, змагаємося, слідкуємо за рейтингом кожного науковця. Щоб бачити, хто, як і куди рухається. Тому кожна така публікація дуже важлива.
— Кажуть, ви особисто знаєте кілька мов?
— У мене є такий жарт: знаю десять мов, і всі погано. Коли кілька років тому я балотувався в депутати, то багато їздив по Україні. І ось у Донецькому політехнічному інституті почав виступати українською. Студенти стали незадоволено тупати ногами. Добре, кажу, діти мої, тоді я перейду на японську, якщо вам українська не зрозуміла. Вони й роти порозкривали. У 1974 році я, зовсім молодий учений, отримав можливість по контракту жити й працювати в Японії. І в таких місцях, де ніхто навіть англійської не знав, тож довелося вивчити японську. Звісно, я не вмію читати, але спілкуватися можу цілком пристойно. Коли приїжджаю в Німеччину, мені не треба водити за собою перекладача, німецьку я вчив у школі, і з німцем порозуміюся. Коли буваю у Франції, також не маю жодних перешкод у спілкуванні з французами. Чому ж ви, молоді, не хочете знати більше мов?
— З приводу Японії. Ви були одним із перших учених у Радянському Союзі, хто отримав грант на навчання там. Що вас тоді здивувало в цій країні?
— Справді, я був другим радянським ученим, хто мав контракт з Японським товариством сприяння розвитку науки. Це взагалі фантастична країна, про неї можна годинами розповідати. Навіть для сучасної людини — це зовсім інший світ. А тоді, в радянські часи... То була моя друга поїздка в Японію — вперше там побував у 1971 році на науковій конференції. Там мене запримітили й запросили попрацювати. Я за два місяці виконав свою роботу і місяць подорожував країною, побачив те, чого, можливо, навіть не всі японці бачили. Я принципово жив у готелях японського типу. Розкажу вам одну історію. Приїжджаю в Нара, стародавню столицю Японії. Поселився в готель, мені кажуть, що обід подадуть у номер. Заходить покоївка в кімоно, кланяється, я й собі у відповідь кланяюся. А їсти не дає. Виходить. Знову заходить, знову ввічливо один одному кланяємося, але мене не годують. Я нічого не розумію. Потім заходить чоловік, кланяється і показує жестами, що перш ніж їсти, я маю помитися. А жінка в Японії не може зробити зауваження чоловікові. Мені показали, як пройти в японську лазню. Там поцікавилися, звідки я. Коли сказав, що з Радянського Союзу, мені не повірили! Я помився, пообідав, коли чую — стукають у двері. Відчиняю — стоїть цілий натовп японців, які прийшли подивитися на мій радянський паспорт. Я ж був першою в їхньому готелі людиною із СРСР! А вранці приходжу на сніданок і раптом чую пісню «Полюшко–поле». Я людина не сентиментальна, але тут, зізнаюся, мені на очі навернулися сльози. Уявляєте, за ніч вони знайшли російську пісню, щоб зробити мені приємне!
Розкажу ще один випадок — він є дуже показовим для України. В Токіо я жив у хмарочосі. І от мій колега доктор Юмі йде з верхнього поверху вниз. Я прошу: «Віднесіть, будь ласка, мій лист на перший поверх». Він глянув на мене дивно якось, але листа взяв. А увечері мені інший колега, який навчався в Москві й трохи краще знав наших людей, каже: «Докторе Яцків, Юмі — людина поважна, має двох дітей, а ви йому доручаєте роботу посильного. У нас так не прийнято!». Рівень культури в цій країні просто недосяжно високий!
— Що тоді, в епоху радіол і чорно–білих телевізорів, ви привезли з Японії?
— Фотоапарат привіз, магнітофон, здається... Загалом дуже мало речей. Чому? Тоді в Радянському Союзі був ліміт на те, скільки грошей я можу отримувати за кордоном. Не більше 13 доларів у день. Спеціальне Управління зовнішніх відносин в Академії наук у Москві за цим пильно стежило і все фіксувало. А мені платили десь 60–70 доларів на день! «Надлишок» я мав привезти в Москву і здати. Тому я домовився так: не хочу ні копійки грошей, просто повністю оплатіть моє перебування тут. Я став вільною людиною! І коли приїхав у Москву, то написав, що готівкових грошей не отримував, тож нікому нічого не винен.
— Ще в радянські часи ви мали зустріч із Папою Римським Іваном Павлом II. Про що там ішлося? Адже в церкви власний погляд на створення світу...
— Папа — це велика і мудра людина. Він ніколи не заперечував науковий прогрес. Ну не можна сьогодні примітивно дивитися в середньовіччя, як багато хто робить. І він це розумів. Та зустріч відбулася в 1986 році. Папа сам запросив науковців на аудієнцію. Я тоді був одним із керівників радянського проекту «ВЕГА» з дослідження комети Галлея. За роботу над ним, до речі, я потім отримав Державну премію СРСР. У Європі існував аналогічний проект під назвою «Джото» — на честь відомого художника, який намалював в одній з каплиць в Падуї фреску, де комета Галлея зображена як зірка Віфлеєму. Тому Папа Римський дуже схвально сприймав цi дослідження.
І от на зустріч з Папою прибуло багато науковців. Кожному з них на розмову давали не більше хвилини. По черзі вони підходили, віталися, щось говорили йому. Коли дійшла черга до мене, кажу йому англійською: «Ваша святосте, ви можете розмовляти зі мною рідною мовою, бо я розумію польську». Папа як почав мене розпитувати: звідки я, де навчався. Коли почув, що у Львові, поринув у спогади... Хвилина минає, п’ять, усі вже занепокоїлися, бо після радянської делегації ще йшли американці. А ми все спілкуємося. Коли закінчився прийом, вони запитують мене: «Ярославе, чому ти так довго з Папою розмовляв?». Я ж віджартовуюся, кажу, ви ж бачили, хто був присутній? Посли всіх країн. А от посла України не було! Тож я мав повноваження домовитися про зустріч з українським послом. Американці все сприймають за чисту монету. Закивали головами, мовляв, о, яка ти важлива людина! (сміється).
Коли повернувся, я переклав виступ Папи Римського російською мовою і передав Віталію Переломі — своєму знайомому, який був помічником Щербицького. Мовляв, покажи своєму шефу, як треба виступати перед науковцями. Це був прекрасний, сильний виступ. Папа дуже чітко сказав: ви вивчаєте фізичний світ, а ми духовний. Ми працюємо спільно, бо тільки в гармонії одного і другого може бути прогрес у цьому світі.
— А ви як науковець у Бога вірите?
— А що таке вірити в Бога?
— Ну, до церкви ходите?
— Ходжу. Три рази в рік (сміється) на великі свята. Я поважаю Церкву. І вважаю, що будь–яка віра, зокрема в Бога, надзвичайно потрібна суспільству для його духовного життя. Без цього не може обійтися людина. Навіть на сучасному розвитку цивілізації. Але я не вірю в те, що Бог створив Землю, що Бог створив Всесвіт...
— А хто ж це все створив? Поясніть, як учений...
— Хто, чому і як — запитання непросте. Ще сто років тому той самий знаменитий Ейнштейн та інші відомі науковці вважали, що наша Галактика, Молочний Шлях, — це і є весь Всесвіт. Думали, що він стабільний. Ейнштейн навіть злякався, що його рівняння дають можливість розширення Всесвіту, бо був упевнений у його стабільності, що там, на небі, нічого не міняється. А минуло десять років і Хаббл відкрив нові галактики. Вважалося, що Андромеда належить до нашого Молочного Шляху, а виявилося, що це зовсім інша галактика. Хаббл спостерігав за зірками в тій галактиці, визначив відстань до них. А потім ми дізналися, що таких галактик, як наша, — мільярди, а в них — мільярди зір! Зараз маємо уявлення, як все це рухається. А далі наш земляк, одесит Георгій Гамов, який через політичні перипетії втік до Америки, де став знаменитим, передбачив так зване фонове реліктове випромінювання. І через 20 років це фонове реліктове випромінювання найшли американські радіофізики. І ми підтвердили народження Всесвіту. І зараз запускаємо супутники, щоб вивчити це реліктове випромінювання детально. А це дасть нам розуміння того, як виникли ті галактики, які ми спостерігаємо. Наука крок за кроком рухається до цього.
Ви мене запитаєте, а що ж було з самого початку? А нічого! І це ніщо — найбільша загадка, яка сьогодні нас хвилює. Бо в рівняннях Ейнштейна це називається сингулярність. Тобто те, де закони фізики не діють. Де нема навіть часу. Ми ж і досі не знаємо, що таке час. Я ось дивлюся на годинник, бо маю ще багато справ, і здається, що час плине. А час зовсім не плине. Його не виміряєш лінійкою. Ми, люди, звикли до трьох просторових вимірів і одного часового — тобто до чотиривимірного світу. А зараз теорії показують, що світ може бути навіть одинадцятивимірним! Наука йде вперед, і навіть важко собі уявити, які відкриття будуть завтра. Найбільша сьогодні проблема: як об’єднати все те, що ми знаємо у фізиці елементарних часток, космології та квантовій механіці. Кожна ця наука досі розвивалася окремо, а їх об’єднання може дати відповідь, на питання: що було в тій нульовій точці, з якої все виникло? І чому була ця нульова точка? Зараз ніхто на це не відповість. А сказати, що все це створив Бог — найпростіше.
— Наука сьогодні не може відповісти нам на ще одне запитання: ми самі у Всесвіті чи ні?
— Таких планет, як наша Земля, ми сьогодні досліджуємо триста. А їх є мільярди. І сподіватися на те, що ми з вами тільки одні такі на цій планеті, примітивно. Є підстави думати, що життя у Всесвіті має бути розвинене дуже широко. Але ми поки що не знаємо, як комунікувати з розумними істотами. Знаменитий учений Гокінг мудро сказав: чому, йдучи по землі, ми наступаємо на мурашник? І забуваємо, що це ціла цивілізація зі своїм устроєм, порядками, законами. Можливо, ці люди, які там є, перебувають на такій високій стадії розвитку, що вони до нас ставляться так, як ми до того мурашника.
— Якось ви сказали, що кінець світу таки буде. Земляни справді приречені?
— Ми вивчили еволюцію зірок і знаємо, що вік нашого Сонця — 5 мільярдів років. Саме на такий час його вистачить. А потім... Нема Сонця — нема життя.
— Отже, причиною загибелі життя на Землі буде Сонце?
— Якщо цивілізація доживе до моменту його згасання. Бо вона має й багато інших загроз! Наприклад, авторитетний американський журнал Scientifik Amerikan нещодавно оприлюднив перелік дванадцяти найважливіших для людства подій, які можуть «змінити все». Причому вже в першій половині цього століття. Це клонування людини, Великий адронний колайдер та пов’язані з ним дослідження, ядерна зброя, небезпека з боку комет та астероїдів, пандемії, танення полярної криги, землетруси, створення штучного інтелекту тощо.
— Ви фантастику любите читати?
— Люблю, але зараз майже нічого не читаю! Ось у мене цілі папки фантастики, яку треба підготувати до друку в наукових часописах (сміється).
— На вашу думку, що з того, що фантасти сьогодні описують, може стати реальністю?
— Я вважаю, що життя навіть випереджає найсміливішу фантастику. Телепортація, кротові нори (подорожі в часі), перехід з одного Всесвіту в інший — усе це може бути реальним. А штучний інтелект стане дійсністю значно швидше, ніж ми сьогодні можемо припустити. І це буде справжня революція! Може, ви до цього ще й доживете...
— Головна біда України — влада ніколи не звертала серйозної уваги на інноваційно–інвестиційну модель розвитку нашої економіки. А без цього неможливе зростання ВВП, неможлива конкурентоздатність України. Якщо держава хоче бути успішною, вона повинна мати відповідну освіту, а не ту, яку маємо зараз — 800 університетів, нікому не потрібних з їхнiм рівнем підготовки фахівців. Повинна мати науку: не імітацію, а справжню науку! Ми сьогодні збудували олігархічно спрямовану сировинну економіку, яка має високу енергоємність та низьку прибутковість. При цьому олігархи, заробляючи мільярди, платять копійки своїм робітникам і нічого не вкладають у покращення умов праці та впровадження інноваційних розробок у виробництво.
Ви мене запитаєте, а чому тоді я тут сиджу? Бо я вже старий! А всі мої учні — там, за кордоном! Їх поставили в такі умови, що майбутнього для себе в Україні вони не бачили. Троє зараз працюють у НАСА, причому один iз них — дуже знаменитий. Це — Міщенко Михайло, колишній співробітник обсерваторії, а зараз — один із керівників НАСА і відповідає за космічний проект, який буде досліджувати зміни клімату...
Сьогодні я є головою експертної ради з інноваційних проектів. Разом iз «Укрпатентом» ми започаткували створення бази даних перспективних патентів. Деякі з них могли б бути реально корисними Україні. Якби тільки держава знайшла гроші на їх впровадження...
Видатний астроном, доктор фізико–математичних наук, академік НАН України, громадський діяч.
Народився 25 жовтня 1940 року в селі Данильче на Івано–Франківщині.
У 1960 роцi закінчив Львівський політехнічний інститут, працював астрономом–спостерігачем у Полтавській гравіметричній обсерваторії, потім — у Головній астрономічній обсерваторії НАНУ(з 1975 року її директор). Ініціатор та організатор створення Високогірної спостережної бази ГАО на піку Терскол (Кавказ) — найвищої в Європі астрофізичної обсерваторії.
Брав активну участь у підготовці та виконанні космічних програм ВЕГА, СОПРОГ, ФОБОС, МАРС.
Член Президії НАНУ, організатор та президент Української астрономічної асоціації, заступник голови Ради з космічних досліджень НАНУ, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАНУ.
Лауреат Державних премій України (1983, 2003) та Державної премії СРСР (1986) у галузі науки та техніки, заслужений діяч науки і техніки України (1988); єдиний в Україні лауреат премії Євросоюзу імені Рене Декарта.
На честь ученого названо одну з малих планет за номером 2728.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
