«Івахін–бол», що вивів до вершин

Коли говорять про історію українського гандболу, зазвичай відразу ж згадують про легендарного тренера Ігоря Турчина й епоху київського «Спартака», на рахунку якого — 20 перемог у чемпіонатах Радянського Союзу та 13 — у Кубку європейських чемпіонів. Але ще до цього була не менш героїчна епоха — час боротьби за гандбол як за вид спорту. Одним із головних «полководців» на цьому фронті був Євген Іванович Івахін, за підручниками якого вчився сам Турчин.

24 жовтня виповнюється 100 років із дня народження «дідуся радянського й українського гандболу». Саме він першим серед гандболістів у 1948–му отримав звання заслуженого майстра спорту СРСР. Щоправда, до визнання Євгенові Івановичу довелося йти непростим шляхом. У другій половині 1940–х років, коли після війни в Україні група ентузіастів почала відроджувати гру в ручний м’яч, багато хто вважав це безперспективною справою, а деякі взагалі зневажливо кидали: «Теж мені вид спорту — «івахін–бол»...»

«Секретна» валіза

Чи не в кожної доленосної історії є своя особлива річ, яка разом із людьми відіграє одну з головних ролей у сюжеті. Таким знаковим предметом у нашому випадку є величезна валіза. Звичайний ящик із ручкою. Саме він, разом із тримісячною донькою, був на руках у дружини Євгена Івановича — Ніни Федорівни, коли родина Івахіних евакуювалася в 1941 році з Миколаєва. Син із бабусею тягнули мішок із речами. Ось і весь багаж, який брали з собою в далеку дорогу чотири людини. Валіза важила майже всі дозволені кілограми.

Євген Івахін перебував на фронті, а його родина — в глибокому тилу: спочатку два роки в Казахстані, потім, у 1943–му, вирішила переїхати до однієї з сестер Ніни Федорівни в Пензенську область РФ.

— Цей переїзд був дуже важким. Із нас чотирьох, по суті, лише мати могла щось нести і щось робити, — згадує син Івахіна Анатолій Євгенович (він був багаторазовим чемпіоном СРСР та України, гравцем збірної Радянського Союзу з гандболу «7х7» та «11х11»). — Зійшли з поїзда в Пензі, домовилися з візником, що довезе до колгоспу Комишлевський. Зима, завірюха, мороз 35 градусів. Десь посередині шляху кучугури стали такими великими, що коні не могли тягнути завантажені сани. Довелося Ніні Федорівні взяти важку валізу, яка за цей час стала сімейною реліквією. Її ніхто не відкривав, не знав, що в ній зберігається, але цей предмет ми завжди рятували першим. Ось у матері зов­сім не лишилося сил, і вона із тим чемоданом впала у сніг — ніяк не хотіла її випускати з рук. Добре, що кучер, побачивши цю сцену, взяв валізу і все ж таки поклав на віз, хоча в його погляді читалося нерозуміння цінності якоїсь речі порівняно з життям людини.

А секрет валізи було розкрито в липні 1945 року в Єнакієвому (після перемоги ми переїхали туди), коли батько нарешті побачив рідних. Зустріч, радість, розповіді про пригоди розвідника, — веде далі Анатолій Євгенович. — Під час однієї з фронтових оповідей до кімнати зайшла жінка з валізою, відкрила її. Батько підійшов і став перебирати папери: «зміст», «таблиці», «схеми», «літературний огляд проблеми»... Це була дисертація на тему гандболу, яку Євген Іванович Івахін закінчив перед самою війною. Усі ці роки дружина зберігала роботу чоловіка, адже розуміла, скільки праці в неї вкладено. Вона вірила, що Євген повернеться живим після важких фронтових випробувань.

То була перша фундаментальна робота з гандболу. Саме вона стала базою для подальшого розвитку гри, тих успіхів, яких досягли наші спортсмени. Це й перемоги київського «Спартака», і жіночої збірної СРСР, яка під керівництвом Ігоря Турчина здобула дві золоті (1976, 1980) й одну бронзову (1988) медалі Олімпійських ігор, два «золота» (1982, 1986), два «срібла» (1975, 1978) й «бронзу» (1973) чемпіонатів світу. Легендарний Турчин неодноразово згадував, що своїми тренерськими успіхами завдячує знанням, які йому передав Івахін.

У тій валізі — також перша і поки що єдина в історії незалежної України олімпійська медаль у командних ігрових видах спорту — «бронза» жіночої збірної в Афінах–2004.

До речі, в Греції надійно грали наші воротарі — можна сказати, що без їхньої майстерності сходження на п’єдестал було б неможливим. Тренував голкіперів Юрій Шебалкін — один із багатьох учнів Євгена Івановича.

Наша, українська, історія

Сам Євген Іванович побачив, як грають у гандбол, у рідному Маріуполі. Новий вид спорту захопив хлопця. Він створив з однолітків команду, з якою виступав у різних змаганнях. Коли ж вступив до Харківського інституту фізкультури, то й там очолив гандбольний колектив — збірну міста, яка часто зустрічалася з суперниками з Києва, Запоріжжя, Одеси. Євген зацікавився історією гри і з’ясував, що гандбол був популярним в Україні ще за часів царської Росії — на початку ХХ століття. Датою народження цього виду спорту в нашій країні вважається травень 1909–го (у 2009–му ми відсвяткували сторіччя).

У Харкові під час свята спортивного товариства «Сокіл» відбувся перший публічний гандбольний матч, а організатором нового «ігрового» руху став Едуард Францевич Мали. Тоді використовувалися ворота 2х2,5 м (зараз — 3х2 м), майданчик було розбито на три зони по 15 м — захисту, півзахисту та нападу, в кожній дозволялося перебувати тільки трьом спортсменам. Команда складалася з семи виконавців — голкіпера, захисника, двох півзахисників та трьох форвардів. Про це Євген Іванович писав у своїй дисертації. А ще завдяки Івахіну та іншим спортивним історикам ми знаємо, що в 1927 році відбувся перший чемпіонат Української РСР. У 1928–му — в гандбол грали на Спартакіаді народів СРСР, до того ж у два види — «7х7» (по сім гравців на малому майданчику) та «11х11» (по 11 — на футбольному полі). У «малому» варіанті успіх святкували українці.

До початку ІІ Світової війни гандбол «7х7» культивували в основному в Україні. Саме цей різновид спортивні історики назвуть «українським гандболом», а також визнають, що багато елементів цього варіанта збереглося у сучасній грі в ручний м’яч.

— Довгий час ті, хто любить переписувати історію «під себе», намагалися применшити роль «периферійної» України в справі розвитку гандболу на теренах колишнього СРСР, — каже Анатолій Івахін. — У різних джерелах радянського часу можна було прочитати, що гру після війни почали відроджувати у 1954 році, хоча насправді вже у 1946–му в Київському інституті фізкультури почалася нелегка праця в цій царині. На верхніх полях республіканського стадіону почали споруджувати гандбольний майданчик. На собі тягали заготовки з колод, майстрували ворота, рили ями, наносили розмітку.

Тоді ж, у 1946–му, в Харкові провели семінар тренерів і суддів, а в Одесі — перший післявоєнний (а взагалі — десятий за ліком) чемпіонат УРСР. Як у чоловіків, так і в жінок перемогли кияни. Обидві команди тренував Євген Івахін. У 1946–48 роках він завершив дисертацію «Техніка й тактика гри в ручний м’яч (7х7)» і в 1949–му отримав звання кандидата педагогічних наук.

Ще один цікавий факт того часу, який стосується... регбі. У жовтні 1949 року Київ прийняв турнір чотирьох міст, у якому взяли участь найкращі команди країни — московські «Буревісник» та «Динамо», бакинський «Нафтовик», рязанський «Більшовик» та київський СКІФ. Перемогли господарі, яких тренував той самий Івахін. Секрет такого результату Євген Іванович розкрив в інтерв’ю газеті «Радянський спорт» (це республіканське видання потім матиме назву «Спортивна газета»): «Нашому успіху сприяло те, що всі учасники мали великий досвід гри в ручний м’яч».

Великий авторитет у «малому» гандболі

Перший чемпіонат Радянського Союзу з гандболу відбувся у 1956 році. Щоправда, з варіанта «11х11», який тоді розвивався по всій країні. А гандбол «7х7», що згодом витіснить з арени «великого» брата, — тільки в Україні. Проте й на футбольному полі представники нашої республіки були серед лідерів. У дебютній всесоюзній першості у жінок найсильнішими виявилися киянки (їх тренував Євген Івахін), а в чоловіків львів’яни були другими.

Того ж року радянські гандболісти вийшли на міжнародну арену. Чоловіча та жіноча збірні СРСР й УРСР програли товариські матчі національним командам Німецької Демократичної Республіки. Це й не дивно, адже гандбол «11х11» — суто німецька гра (наприклад, господарі здобули «золото» на Олімпіаді–1936 в Берліні). Зазначимо, що обидві збірні СРСР довірили очолити українським спеціалістам: чоловічу — Миколі Хомутову, жіночу — Євгенові Івахіну.

«Футбольний» варіант гандболу прожив до 1961 року й передав естафету «малому» гандболу. У 1962–м нарешті було організовано перший чемпіонат «7х7», про необхідність якого українці на чолі з Івахіним говорили давно. А Міжнародна федерація гандболу (ІГФ) уже не один рік проводила політику розвитку саме «малого» різновиду. В УРСР відразу ж відчули світові тенденції: наприклад, ще в 1957 році було вирішено проводити першість республіки «7х7» в залах (доти грали просто неба). Не дивно, що дебютувати на європейській клубній арені керівники союзного гандболу довірили саме українцям. Чемпіонат СРСР із гандболу «7х7» ще не існував, а учасник Кубка чемпіонів уже був — київський «Буревісник» Євгена Івахіна. В 1/16 фіналу українці без проблем здолали фінський «Арсенал» — 26:11, а в наступному раунді поступилися серйознішому шведському клубу «Вікінгарна» — 19:27.

Час спливав, змінювалося ставлення до справи. У 60–ті роки еру аматорів змінила ера професіоналів. Знання тих, хто відродив гру і багато зробив для її розвитку, помножені на матеріальні можливості радянських підприємств і спортивних товариств, створили нових лідерів. Замість студентських колективів прийшли професіональні клуби (хоча радянська пропаганда стверджувала, що спорт у державі має любительский статус). А Івахін і надалі працював на благо нашого гандболу — він залишив по собі 180 наукових робіт, посібників, книг.

1981 року визначного фахівця не стало. Із 21–го по 25 жовтня Київський спортивний ліцей–інтернат приймає міжнародний турнір пам’яті Івахіна.

Олексій БРОВАРУК