У цi днi Патріарх Київський і всієї Руси–України Філарет відзначає ювілей інтронізації — його обрали предстоятелем Української православної церкви Київського патріархату на Всеукраїнському помісному соборі 20–21 жовтня 1995 року, iнтронiзували 22–го числа. З нагоди 15–річчя цих подій учора в Національній філармонії відбулася урочиста академія й концерт духовної музики, сьогодні в кафедральному Володимирському соборі відбудеться святкове богослужіння.
За рівнем впливу на маси, за силою енергії 81–річний ієрарх дасть фору більшості світських лідерів України. Упродовж 15 років Патріарх Філарет послідовно відстоює автокефалію — незалежність Православної України від Москви — й молиться за єдину Помісну православну церкву. І тепер ідея створення в Україні єдиної православної церкви не втратила своєї актуальності, хоча може скластися зовсім інше враження. Таке, що державі Президента Януковича незалежна церква не дуже й потрібна. Минулого місяця почався черговий етап діалогу між Київським та Московським патріархатами. Тож ми звернулися до Святійшого Патріарха передусім за роз’ясненнями з цього приводу.
— Ваша Святосте, влітку ви висловлювали стурбованість із приводу рівності всіх конфесій в Україні, двічі висловлювали побажання зустрітися з Президентом. Чи відбулася така зустріч?
— На жаль, вона й досі не відбулася. Мабуть, Президент не мав ще для неї можливості.
— Проте церква нині, після нетривалого затишшя, знову опинилася в епіцентрі української політики. Чому так сталося?
— Бо політики намагаються використати церкву у своїй політичній діяльності. Проте Українська православна церква Київського патріархату, зважаючи на Конституцію, в політику не втручається, ми не ведемо жодної агітації на користь тієї чи іншої партії. Та це не означає, що церква байдужа до суспільного життя. Наша церква підтримує Українську державу, благословляє і молиться, морально підтримує ті партії, які працюють на її користь, на користь українського народу. Підтримує, наголошу, морально, без вручання в саму політичну боротьбу.
— У вересні почався черговий етап діалогу між церквами. Яка його мета?
— Щоб мати ясну позицію в цій ситуації, треба знати: на території України існує православна церква Київського і Московського патріархатів. Київський патріархат — це Помісна автокефальна церква. УПЦ МП є частиною Російської церкви. Ми намагаємося утворити одну православну церкву. Ми — це Київський патріархат. Московський патріархат теж хоче об’єднання, але на засадах повернення нашої церкви до складу Російської.
Ми на таке не погодимося й ніколи не підемо. Проте ведемо об’єднавчий діалог. Він iде повільно, але, я б сказав, у доброму напрямі. У Московському патріархаті багато духовенства, ієрархів розуміють: Україна як незалежна держава потребує й незалежної церкви. Всередині Московського патріархату також відбувається поділ. Одні — за автокефалію, інші — за міцніші зв’язки з Москвою.
— Звідки ж тоді заклики до влади вирішити питання так званого «церковного розколу» шляхом скасування державної реєстрації очолюваної вами церкви?
— Агресивна частина УПЦ Московського патріархату виступила з такою пропозицією, фактично пропонуючи Україні «болгарський варіант». Свого часу в цій країні рішенням влади ліквідували одну з двох православних церков, у неї силовими заходами відібрали храми. Згодом, коли Болгарія увійшла до Євросоюзу, «ліквідована» церква звернулася до Європейського суду. І він визнав порушення права на свободу совісті. Суд зобов’язав державу не лише повернути церкві реєстрацію, храми, а й виплатити компенсацію за моральні збитки.
Нашого Президента штовхають піти цим безперспективним шляхом. Але Київський патріархат, який є в Україні чисельно більшим за Московський, ліквідувати просто фізично неможливо. Бо треба відібрати тисячі храмів, вигнати з них людей. Думаєте, ці люди мовчатимуть? Ясно — ні.
Для влади така пропозиція має бути зовсім не прийнятною. Переконаний, на такий крок ніхто не піде. Насправді ж така пропозиція означає, що інших аргументів, окрім сили, немає.
Те ж, що російський патріарх Кирил приїздить сюди дуже часто, означає, що він хоче об’єднати сам Московський патріархат, який також поступово починає визнавати необхідність самостійності Української церкви. Для нього це питання, а не питання нашої церкви, головне. Звісно, окрім інших — суто політичних цілей об’єднання «русского міра», які він перед собою ставить.
— У такому випадку, на чому ґрунтується ваша впевненість щодо об’єднання церкви?
— Вона ґрунтується на тому, що існує Українська держава. А раз так, то рано чи пізно буде й своя церква. За прикладом Румунської, Грецької, Болгарської, Сербської та багатьох інших церков. Після того, як їхні країни вибороли державну незалежність, утворилися й автокефальні церкви. Ми також маємо державу, отже — матимемо й свою церкву.
— До речі, побажання мати автокефальну церкву недавно нібито озвучив і президент Білорусі Олександр Лукашенко.
— Такі наміри є природними. Думаю, цим Лукашенко хотів підкреслити: Білорусь — незалежна держава. Інша справа, коли визнають автокефалію Білоруської церкви. Так само, як і Української. Та факт, що Україна й Білорусь заявляють про свої незалежні церкви — природний процес. Зупинити його неможливо.
Був Радянський Союз — одна держава, була й одна церква. Розпався Союз на держави — церква теж розділяється за новим поділом.
— Наше суспільство вже стало толерантним у расових та багатьох інших питаннях, проте питання православної єдності є для нього дуже болючим...
— Що маєте на увазі?
— Хоча б сутички за храми.
— Триває боротьба, але не за християнське віровчення. Нині боротьба точиться за владу, за підпорядкування Української церкви або Україні, або Росії. Вона є не так церковною, як політичною. Якби російська держава не зазіхала на Україну, то в Російської церкви не було б жодного сенсу боротися проти нашої церкви.
Оскільки Російська церква тісно пов’язана з державою, і чим далі, тим міцніше, її використовують для контролю над Україною. Ця боротьба й викликає таку нетерпимість.
— Саме виповнюється 15 років від дня вашої інтронізації. Що за цей час удалося зробити?
— Не можу сказати — «я зробив». Усі надбання є досягненням церкви з Божою допомогою. У 1995 році в нас було дванадцять єпархій, тепер — тридцять. Було 1700 парафій, а тепер — п’ять тисяч. Маємо понад 14 мільйонів вірних, тоді як Московський патріархат — дев’ять. Це і є результатом останніх 15 років.
Ми неухильно йдемо до своєї мети — створення в Україні єдиної Помісної православної церкви. Цю ідею підтримує народ. Для нас це головне.
— Усе–таки об’єднання церкви є близькою чи далекою перспективою?
— Немає однозначної відповіді на це питання. Можуть виникнути умови для швидкого об’єднання, а може статися й так, що процес розтягнеться у часі. Грецька церква, для прикладу, отримала визнання своєї автокефалії через 28 років. Болгарська своєї мети досягла за 70, а Російська — через 140.
Та всі, хто боровся за автокефалію, рано чи пізно її досягли. Ми — боремося, тому також обов’язково досягнемо поставленої мети.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
