Завтра у книгарні «Є», що на вулиці Лисенка, о 18.00 письменниця з волоссям кольору воронячого крила розповідатиме своїм прихильникам й журналістам історію про те, як вона вирішила вдарити лихом–журбою об землю й податися у мандри, про що давно мріяла, — це буде преамбулою до презентації її нового видання «У пошуках Оґопоґо» (книга — лауреат конкурсу «Коронація слова–2010», деякі подорожні нотатки друкувалися в «УМ»). А може, пані Леся обере інший сценарій спілкування з аудиторією? Ніхто, крім неї, цього напевно знати не може. Але дебют відомої журналістки й дитячої письменниці в амплуа авторки «дорослої» книги зацікавить тих, хто стежить за літературним процесом в Україні.
«Для мене ця книжка була в чомусь несподіваною. Напевно, мандруючи, захоплюючись чудовими краєвидами, зберігаючи в пам’яті кумедні і сумні ситуації, спостерігаючи за життям мешканців далеких і близьких країн, починаєш краще розуміти себе і власні проблеми. І хочеться тими враженнями поділитися з іншими — наприклад, зрозуміти, чому ми, українці, такі розумні, працьовиті й талановиті, не можемо просто жити й насолоджуватися життям, як це роблять наші сусіди», — пояснює Леся Воронина обставини народження книги. Зрештою, ці розмірковування близькі багатьом iз нас, проте мало хто переходить від етапу роздумів до етапу дій. Воронина ж змогла і... Стоп! Я не переказуватиму того, що сама письменниця здатна розповісти у сто разів точніше й цікавіше, — про балаклавську набережну під зимовим вітром, польську ідентичність «німецького» Вроцлава–Бреслау, канадського колегу Нессі — чудисько Оґопоґо з озера Оканаган. Зупинюся лише на одному есеї — «Босою ніжкою» (Спроба групового психологічного портрету)», що особливо запав у пам’ять. Читаючи історію про те, як пані Леся вивезла у нещасні дев’яності українських дітей–чорнобильців на оздоровлення до Польщі і як юні українці вирушили в дорогу з величезними картатими торбами, повними горілки, не знала, що робити: сміятися (так правдиво–анекдотично написана розповідь) чи паленіти від сорому (як завжди, відзначилися!). Аж поки не дійшла до кінцівки, в якій письменниця реабілітувала юних торгашів під абсолютно несподіваним кутом зору: показавши їхні сльози жалю, коли діти побачили в природничому музеї опудала вбитих тварин. Як на мене, в цьому есеї криється особливість письменниці Лесі Ворониної: дивитися на світ без скалки від дзеркала злого троля. І ця здатність, підозрюю, є наслідком довгої роботи з дитячою аудиторією.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
