Днями греко–католики Закарпаття відзначили важливий ювілей: 230 років тому в Ужгороді було освячено Хрестовоздвиженський кафедральний собор. Сталося це далекого 1780 року за часів єпископа Андрія Бачинського, коли незадовго до цього імператриця Марія–Терезія передала для Мукачівської греко–католицької єпархії колишній єзуїтський костьол та колегію (навчальний заклад).
Історію змила гаряча вода
Після реконструкції католицький храм було перероблено на кафедральний греко–католицький собор. Натомість в єзуїтській колегії розташувалася єпископська резиденція. Андрій Бачинський переїхав із Мукачева до Ужгорода. Відтоді греко–католицькі єпископи оселилися в місті над Ужем.
Отож із кінця XVIII століття ці дві споруди — собор і єпископська резиденція — творять одне ціле, нерозривний історико–архітектурний ансамбль. У часі пізніших перебудов вони навіть були з’єднані приміщенням на другому поверсі, що наче химерний міст сполучив резиденцію із собором. Саме там розташувалася єпископська каплиця, де владика міг на самоті молитися Богу. Її вікна виходили не тільки на майдан перед собором, а й безпосередньо у сам храм. Тож перебуваючи у своїй каплиці, єпископ міг не тільки слухати службу Божу в соборі, а й спостерігати за нею.
Коли радянська влада ліквідувала греко–католицьку церкву, величну кількаповерхову споруду єпископської резиденції передали науковій бібліотеці Ужгородського державного університету. В домашній каплиці єпископів розташували книгосховище. По унікальних розписах 1927 року одного із засновників закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая було проведено пожежну сигналізацію, зроблені кріплення для світильників. А коли прорвало трубу з опаленням, гаряча вода завдала серйозної шкоди: частину розписів було змито, решта почала осипатися. Коли каплицю кілька років тому передали церкві, вона була в жахливому стані. Але владика Мілан вирішив не йти найпростішим шляхом — розмальовувати її наново, а спробувати врятувати розписи. На допомогу прийшла кафедра реставрації Львівської національної академії мистецтв. Під керівництвом відомого реставратора Лариси Разінкової було здійснено ґрунтовний аналіз (у тому числі — хімічний) розписів. І тільки після цього взялися за порятунок Бокшаєвих малюнків.
Делікатно повернути із забуття
Лариса Разінкова підкреслює, що вони не втручалися докорінним чином у розписи, їхній підхід був дуже делікатним. Реставратори виконали по суті очищення від нашарувань і бруду та консервацію пам’ятки. Але і в такому вигляді єпископська каплиця справляє неповторне враження. Для наочності можна було оглянути стенди з кольоровими світлинами, які демонстрували стан каплиці до реставрації. По суті, її повернено з небуття. Тож цілком обґрунтованою є думка владики Мілана про внесення єпископської каплиці до переліку пам’яток історії та мистецтва, які охороняє держава.
Адже єпархія має намір відкрити у єпископській резиденції ще й єпархіальний музей. Таке практикують наші західні сусіди. І тоді Замкова гора в Ужгороді, окрім краєзнавчого музею і скансену, збагатилася б ще й третім туристичним маршрутом. Бо жоден турист не проминає кафедральний собор. Тож єпископська капличка може невдовзі стати помітним туристичним об’єктом і ще однією нашою мистецькою візиткою.
На цьому наголошує наш відомий мистецтвознавець Михайло Приймич. Розписи Бокшая 1927 року були першою пробою сил відомого майстра у монументальному живописі. У капличці бачимо дві програмні композиції художника: «Роздача милостині святим Миколаєм» та «Апофеоз літургії Івана Золотоустого». Окрім того, каплиця оздоблена й меншими роботами, як–от: «Передача ключів святому Петрові», «Благословляючий Христос на тлі кафедрального собору», герб єпископа Гебея, собор святого Петра у Римі, «Всевидяче око», «Архангели».
Особливо цікавими є зображення чотирьох дерев’яних церков Закарпаття як символів релігійності краю та його мистецької спадщини. Це лемківська церква із села Плоске, бойківська — з Ужка, гуцульська — з Ясіня, готична — зі Стеблівки. Як бачимо, вже у 1927 році Йосип Бокшай розумів, яким культурним скарбом є наша народна дерев’яна архітектура, якщо її зображення розмістив у домашній каплиці єпископа Мукачівської греко–католицької єпархії.
Щойно відбулася ще одна важлива подія — урочисте відкриття наукової бібліотеки УжНУ. Нове приміщення розміром у дві тисячі квадратних метрів зведене просто у студентському містечку університету. Свою історичну будову — єпископську резиденцію — нарешті отримає церква, яка теж гостро відчуває брак приміщень. Перевезення літератури вже триває.
Однак осідок ужгородських єпископів нині зовсім не в такому стані, як шістдесят років тому. Єпископська каплиця — якнайкраща цьому ілюстрація. Поки що церква завершує зовнішній ремонт єпископської резиденції, який уже відчутно змінив вигляд площі Андрія Бачинського. Попереду, ясна річ, єпархію чекає ще масштабніша робота — реставрація розписів Йосипа Бокшая у кафедральному соборі. Але для цього, наголошує владика Мілан, треба спочатку відремонтувати дах храму. Словом, суцільні ремонти. Без кінця і краю.
Проте мистецтво, як відомо, вимагає жертв. Бо монументальний живопис нашого відомого земляка нині можна побачити у церквах Словаччини та Угорщини (зокрема, у Марієповчанській святині). А на Закарпатті майже всі його розписи по–варварськи знищено. Залишилися вони тільки у єпископській каплиці та в кафедральному соборі.
