Торгувати вирощеним на городі у Софіївці є традицією. (Фото автора.)
Село Софіївка Черкаського району розташоване за 37 кілометрів від Черкас, якраз на канівській трасі. Свого часу воно було засноване виселенцями з батьківщини Тараса Шевченка — Моринців та Кирилівки (нині село Шевченкове). Пан Енгельгард відправив жити на ці землі найбільш норовливих своїх кріпаків. Була серед них і родичка Тараса Шевченка — його тітка Олександра, батькова сестра. Й дотепер у цьому селі мешкають її нащадки.
Катерина Кулик — родичка поета по своїй матері в п’ятому поколінні. «Пан Енгельгард виселив із Моринців та Кирилівки в «новообразовану Софіївку», як ідеться в архівних документах, 158 своїх кріпаків. Переселив їх за волелюбність та непокору», — розповідає «УМ» пані Катерина. «У нас у селі й досі є куток, який називають Бандитським. Там, розповідають, і жили переселенці», — додає сільський голова Софіївки Ганна Походенко.
Селяни з Моринців отаборилися на землях біля лісу. І обізвали їх у Софіївці морянами, а сам той куток — Морянкою. Старожили розповідають, що нерідко переселенців iз Моринців називали бандитами. Було за що. Бо пан хоч і відселив кріпаків за якісь їхні провини зі своїх очей подалі, але характер їм не змінив. Вони так і залишилися волелюбними та непокірними.
Серед тих селян була й тітка Шевченка — Олександра Олійник, сестра його батька Григорія Івановича. «Олександра Іванівна мала четверо дітей: доньку Марію та трьох синів — Івана, Антона і Свирида. У Софіївці мешкає чимало їхніх нащадків — це родини Кравців, Куликів, Крайніх, Гребенюків, Олійників, Коротунів, Морозів, Коваленків», — веде далі Катерина Кулик. Вона з гордістю каже, що нащадки Шевченкової тітки родичаються й пишаються тим, що належать до роду великого українського поета. Є серед них і ті, хто гарно малює та пише непогані вірші.
За словами пані Катерини, понад 15 років Шевченкова рідня не лише з Софіївки, а й з усієї України та із–за кордону збирається в травні на день перепоховання Кобзаря в Каневі на Чернечій горі. Цьогоріч, наприклад, вклонитися своєму відомому родичеві з’їхалося туди більше тридцяти осіб.
Сама Катерина Кулик, колишня вчителька, виросла в Софіївці. Вона любить історію, цікавиться минулим рідного села. Тому й узялася досліджувати гілку роду Шевченків по тітці Олександрі. Робота з документами в архівах Києва та Черкас — звична для неї справа. Нині пані Катерина займається пошуками конкретних даних про життя самої Олександри Олійник і збирається відвідати архів ще й у Звенигородці. Вона переконана, що зібрані нею матеріали про родовід тітки Шевченка будуть цікаві не лише родичам поета.
«Достеменно відомо, що Тарас Григорович Шевченко гостював у своїх родичів у Софіївці в 1848 році. Але дехто з дослідників стверджує, що приїздив він у наше село аж тричі», — говорить голова сільської ради Софіївки Ганна Походенко. За її словами, в пам’ять про поета в селі названо вулицю. Ім’ям Тараса Шевченка названо тут і сільськогосподарське товариство. А в сільській школі обладнано музейну кімнату, де є навіть копія хати Шевченка.
«Але в наших планах — зробити музей у Будинку культури. Там буде все про долю Кобзаря. А ще хочемо створити життєпис його родичів по тітці Олександрі, наших земляків. Адже в нас мешкає чимало її нащадків, це четверте й п’яте покоління», — ділиться задумками голова сільської ради.
Щороку 2 жовтня в Софіївці відзначають День села. Ганна Походенко каже, що з нагоди свята зазвичай організовують виставку робіт сільських майстрів. Адже в Софіївці мешкає чимало талановитих людей. Лідія Іванченко вишиває гарні сорочки, а Наталя Супрун славиться своїми рушниками. Савенко Наталя та її донька Яна Кітарога виготовляють дивовижну біжутерію. Сільський художник Микола Кравець не лише сам малює портрети та пейзажі, а й навчає цьому школярів.
А ще Софіївка славиться мистецтвом... орігамі. Виявляється, у тутешніх школярів дуже популярним є гурток, який веде педагог Наталя Білик. І паперове диво, виготовлене руками дітвори, в останні два роки перемагає на всеукраїнських виставках. Тож і минулого року, і цього літа кількох сільських дітей за їхні роботи з орігамі нагородили путівками в «Артек».
Чимало софіївських селян живуть із власної землі — тут чи не в кожному господарстві є теплиці, де вирощують огірки та помідори. Молодші везуть овочі продавати на черкаські базари, а селяни пенсійного віку продають урожай зі своїх городів просто на центральній вулиці Софіївки — саме по ній проходить траса з Черкас до Канева. Тож покупців тут вистачає.
Пенсіонерки Марія Компанієнко та Галина Коротун розташували свої «прилавки» під великим тінистим деревом просто в центрі села, неподалік сільської ради. Торгують огірками, помідорами, яблуками. Все це виростили власноруч. Жінки розповідають нам, що пенсію мають 780 гривень. Хіба на неї розженешся? Тож і доводиться торгувати вирощеним на городі. Кажуть, що коли дозріла полуниця, то її продавали, уродив перець — теж несли на торжище, тепер ось ще й картоплю продають. Нині вона в ціні, 40 гривень за відро правлять.
«Село нині не те. Тут корова скоро рідкістю великою стане. Он на нашій вулиці імені Шевченка ще п’ять років тому в череді було 47 корів, а тепер усього кілька залишилося. Навіть Юрко буде свою корову продавати. 15 років її тримав, стара вже, без зубів, але ж яке молоко добре», — розповідає Галина Яківна.
За іншим імпровізованим прилавком торгує Надія Моїсеївна. Жінка каже, що в Софіївці має дачу, а сама вона — з Канева. Як зізнається, городину вирощує не тому, що не може без цього прожити. Не гоже, щоб город бур’яном заростав.
Загалом у Софіївці нині чимало дачників, до сотні набереться. Не лише з Черкас та Канева. В останні три роки хати тут почали купувати навіть кияни. У сільській раді пояснюють, що дачники обирають Софіївку за її мальовничу природу із сосновими лісами, чисте повітря, сільську тишу, в якій можна добре відпочити і влітку, і просто у вихідні.
«То ви з Конотопа? Уже втопили свою відьму?» — часом запитували мої нові знайомі. «Та нема вже в нас тих традицій», — ображено відповідала я, не зразу розуміючи, що йшлося про депутатку, «прогресивну соціалістку». І вже спокійно розповідала про славні історичні сторінки свого міста та видатних земляків. >>
Зі столицею України невеличке село Хрещатик поєднують дві історичні події, розділені тисячоліттям. Перша — християнізація Русі князем Володимиром, втікаючи від якої, непокірні кияни-язичники пропливли човнами за течією Дніпра цілих півтори сотні кілометрів, сховавшись на безлюдді. >>
Зінаїду Серебрякову тут «пам’ятають» хіба що джерело зі смачнючою водою та дерев’яний старезний зруб у колодязі, дбайливо схований під саркофагом із міцних дощок. Утiм мінімальна автентичність ніскільки не применшує історичну значимість хутора, оскільки під його небом жили і творили одразу дві династії митців — Бенуа і Лансере, у творчості яких Нескучне служить чимось на зразок апогею пережитих емоцій. >>
Очаків — місто невелике, та славі його можуть позаздрити міста більш значні. Щоправда, з історичних романів, дожовтневих і радянських енциклопедій Очаків відомий нам досить однобічно — як місто воїнської слави Російської імперії. І чомусь російські історики майже завжди замовчували видатну роль в історії цього міста на березі Дніпровського лиману запорозьких козаків. >>
Шукати звичного центру села в Конопельці — справа марна. Його просто немає. Тут кожна хата, яка ще вціліла, — свій центр, довкола якого все обертається. І сосни з ялинами, які мов вартові, охороняють неймовірну зимову тишу. Ліс тут усюди. Він то вигулькує, то зникає; навіть на колишніх колгоспних землях, де колись родило все, росте лісовий самосів. >>
Давно я не поверталася із сільського відрядження з таким хорошим настроєм! Як правило, поїздки в села Тернопільщини впродовж останніх років залишали важке враження напіврозрухи і безперспективності. Але остання поїздка переконала: навіть при усій складності проблем цілком реально суттєво покращити життя українського села зусиллями лише його громади. >>
