Цей малюнок автор назвав Public Relations. «По-нашому» — піар. Тобто якраз те, що, на думку Лубченка, слід відрізняти від просто подачі інформації... (Малюнок Петра СИГУТИ.)
«Ваша величносте! Ви знаєте: я прямо говорю правду у вічі, навіть якщо вона неприємна... Дозвольте вам сказати прямо і грубо: ви велика людина, государю! Ні, ваша величносте, ні! Мені себе не пересилити! Я ще раз повторюю — простіть мені мою зухвалість, ви — велетень! Світило!».
Євген Шварц, «Голий король».
Наприкінці минулого тижня ми з колегою їхали у Житомир на зустріч під назвою «Суспільство, ЗМІ, держава: вектори взаємодії» (інша назва — Всеукраїнська нарада керівників ЗМІ) і дивувалися тому, скільки на житомирській трасі було даішників. Вони, бідаки, піднялись, напевне, ще й коли на світ не благословлялось, тож навіть не встигли як слід подбати про екіпірування. Стояли собі під майже зливою без звичних для таких погодних умов плащів-накидок. Так виглядали навіть високі міліцейські чини, заклопотані й трохи очманілі. Кого очікували в Житомирі, окрім нашого брата-журналіста, було ще не ясно. Але зрозумілим ставало одне: «куртуазність» прийому передбачає присутність на заході когось iз високопоставлених осіб. Додайте до цього ще промоклих до рубця оркестрантів на сходинках житомирського драмтеатру (де мала відбутися нарада), металошукачі на вході та ретельну перевірку документів, і ви матимете інтригу у всій її загадковості... «Віктор Федорович Янукович!» — оголосив котрийсь з організаторів заходу, щойно всі зайняли свої місця. От тепер всі пазли склалися як треба, подумалось. А Віктор Федорович тим часом зайняв приготовлене для нього в президії найвище крісло і мало не помахав у повітрі білою хустинкою, даючи початок дійству. Останнє пішло як по маслу, а точніше, як по єлею. Особливо коли слово взяв голова Держкомтелерадіо Іван Чиж і відзначив усі непересічні досягнення теперішнього уряду. А відтак закликав представників мас-медіа заспівати алілуйю його керманичу...
Напевне, ініціаторам зустрічі менше за все хотілось би почути про свій захід, що він дуже скидався на роздачу усних «темників». Чи на ненав'язливий інструктаж з приводу того, над чиєю головою і за які заслуги помахувати пальмовим гіллям, прославляючи і вітаючи. Проте бажання улестити когось iз можновладців руками преси надзвичайно складно замаскувати іншими намірами. Для цього, напевне, треба вміти вести дуже тонку гру і мати неабияке почуття міри. Цих якостей декому явно забракло, інакше не з'явився би, скажімо, ось такий проект Ухвали учасників наради, де чорним по білому від імені всієї журналістської братії сказано: «Підтримуємо ініціативи Президента України, Кабінету Міністрів України щодо налагодження тісної взаємодії органів виконавчої влади із засобами масової інформації, встановлення зв'язків і проведення конструктивного діалогу з громадськістю задля реалізації зрозумілої громадянам, стабільної економічної та соціальної політики, формування громадянського демократичного суспільства».
Особисто моє око зупинили слова про зрозумілу громадянам політику, запровадити яку спільними потугами має влада та її преса. Точніше, так: влада буде «робити» свою політику, а мас-медіа — її роз'яснювати. Тобто роз'яснювати те, наскільки усі владні заходи є скерованими на «стабільність», «конструктивність», «тісну взаємодію» тощо. Словом, завдання стоятиме майже революційне, як у перші роки радянської влади: загнати людство залізною рукою до щастя. А хто не захоче бути щасливим, той нехай газет краще не читає взагалі...
Якщо ж мені закидатимуть, що я перебільшую (варіант: перекручую, спотворюю нашу світлу дійсність), то в цьому випадку прошу дуже зазирнути скептиків у стенограму виступу пана Прем'єра або ж поцікавитися тезами Януковича у його нового прес-секретаря. Сказав він буквально наступне: «ЗМІ недаремно називають четвертою владою, від них багато що залежить. Можна робити багато чого корисного, але не вміти цього сказати. Або так сказати, що образити при цьому людей, які роблять ту корисну справу. До всього треба підходити виважено».
Отже, є люди, які стараються на благо ближнього свого, проте дехто нівелює усю їхню роботу і недолугим своїм словом перетворює молитву на фарс. Тоді як «корисну справу» перших слід загорнути у гарну яскраву обгортку, пошарудіти нею над вухом обивателя, аби тому ще тривалий час чувся малиновий дзвін урядових програм. Однак про що це я? Адже правди, правди і тільки щирої правди вимагав Янукович від своїх співрозмовників на нараді, увійшовши в раж, ніби суддя на процесі. «Ми повинні сьогодні поговорити про наше життя, наші стосунки. Всім нам необхідна правда. Всі ми робимо спільну справу, і від того, як ми її робимо, багато чого залежатиме, — говорив він. — Я тут поцікавився думкою людей. Люди кажуть: державні ЗМІ більш зашорені, підіграють владі, не кажуть усе так, як є в житті. Крім того, вони обмежені в ресурсах. На телебаченні — неякісні програми, на телеекранах іде пропаганда порнографії... А де державна політика? Як зробити так, щоб ЗМІ були вільними? От люди порівнюють якість українських програм з російськими і підкреслюють, що російські якісніші. Чому? Бо ми дещо відстали і не вклали вчасно гроші у наші компанії. Потрібен розподіл обов'язків: визначення того, що повинні зробити ЗМІ, а що — влада. От про це сьогодні й повинна йти розмова. Хай буде обмаль звітів і побільше пропозицій. Усе те, про що ми говоримо, має бути щирою правдою. Домовились?.. Не чую!.. Ага, ось тепер трохи почув».
Поки Янукович зображував діджея на дискотеці, який кричить натовпу: «А де ваші ручки? Не бачу ваших ручок!», я згадувала власне дитинство. Точніше, перше й останнє моє перебування у піонерському таборі. Там між жуванням манної каші і ходінням строєм від нас, червоногалстучної дрібноти, вимагалось постійне вигукування абсолютно дурних слоганів («речівок» — по-тодішньому), чогось такого на кшталт: «Нам весело? Так! Нам цікаво? Дуже! Кого ми любимо? КПРС!»... О, ця радість під барабан, екстаз при виносі знамена загону! Як це знайоме до туги, до нудьги, до, даруйте на слові, блювоти!..
Отже, був наказ говорити правду... «А тепер давайте надамо слово, як-то кажуть, хазяїну», — заявив Янукович після свого спічу. Малось на увазі: «губернаторові» області Сергію Рижуку. (Хоча це, мабуть, варто було зробити від самого початку. І не Януковичу з барського плеча струшувати на принишклого Рижука крихти влади, а самому ж таки Рижуку вийти та заявити про себе, відкриваючи зібрання. Утім хто на тій нараді справжній «хазяїн», зрозуміло і видно було відразу). Рижук же зрозумів слово «правда» якось занадто статистично, бо, почавши з фрази «дозвольте ознайомити вас iз нашим краєм», він заглибився у кілометраж Житомирщини, її площу, етнічний склад, обсяги виробленої житомирянами продукції тощо. «А скільки видатних людей виплекала Житомирщина», — вів він далі. От, наприклад, Оноре де Бальзак — його Рижук теж зарахував до «вихованців» краю. «Все вірно сказали, але про Евеліну Ганську не згадали — це вона запросила Бальзака до Житомира», — зіронізував Янукович.
Що ж до стану справ у мас-медійній царині, то тут Рижук відбувся твердженнями на зразок того, що «наші мас-медіа працюють над прозорістю висвітлення діяльності влади». (Зауважимо в дужках: тут і далі уривки з промов посадовців подаються без купюр і без виправлень русизмів, тобто саме так, як їх озвучили автори). І це дуже важливий відступ від теми, бо третім із черги промовцем на нараді виступив Іван Чиж, який, зокрема, зауважив наступне: «В Україні засоби масової інформації — це посередники між державою і народом. В інформаційній сфері за останній час відбулися істотні позитивні зрушення. Створені умови для безперешкодного функціонування ЗМІ, забезпечено право громадян на отримання інформації. Цьому сприяла і низка указів Президента, і діяльність Кабміну, і Держкомтелерадіо... Уряд і українська влада загалом не просто налаштовані на прозорість, але на партнерські стосунки з пресою. Часи, коли редактори брали під козирок і клацали каблуками, канули у Лету. Президент України оголосив, що «її величність людина» є найвищою цінністю. І теперішній уряд уперше за часи незалежності реалізував цей принцип. Підвищені доходи громадян, підвищені пенсії. Як при цьому пресі не підтримати політику уряду?» — запитував Чиж.
Дійсно, непростимим свинством та чорною невдячністю було б не підтримати уряд, який підвищив пенсії аж на декілька гривень. (Так що цією подачкою гидують навіть найбідніші, і, докладаючи іще кілька своїх власних копійок, відсилають поштовим переказом назад, до Києва, отой надмір урядової турботи). Але нинішній уряд не тільки «вперше реалізував» усі людинолюбні наміри нашого Президента стосовно пенсіонерів, він ще й неабияк подбав про журналістів України. (Як відомо, у зв'язку з запровадженням ПДВ на друковану продукцію зросли й ціни на річну передплату на газети та журнали). Тож «Віктор Федорович Янукович особисто наполіг на внесенні змін до бюджету, — підкреслював Чиж. — Маю на увазі пільги на видання книг та друкованої преси. Проте дехто з політичних міркувань навмисно заблокував ці пропозиції. Але саме Віктор Федорович Янукович дав розпорядження вносити до каталогів підписних періодичних видань ЗМІ за старими цінами».
Я думаю, що дуже оригінально і непересічно було б порівняти Віктора Федоровича з Адамом, а пресу — з Євою, що постала з ребра Адама Федоровича... тьху! — просто Адама. Тоді, щоправда, на долю шанованого нами пана Чижа припаде не надто почесна роль змія-спокусника, який підбив Єву на гріх злягання з Адамом. І якщо вже продовжувати оцю вітхозавітну метафору, то слід, мабуть, згадати і Творця, який вигнав обох людських пращурів з Едему. За нехтування встановленими правилами. Хто візьме на себе подібну місію — місію моніторингу вцілiлих та надгризених яблук — у наших умовах? Напевне, що Захід.
Але й Захід, як твердить Чиж, не без гріха. «Freedom House залишив Україну у списку невільних країн, зазначивши, що у нас погіршився стан справ зі свободою слова, — скаржився голова Держкомтелерадіо. — Вважаю таку оцінку безпідставною. Так і хочеться сказати: лікарю, зцілися сам. Деякі вчителі не годяться нам навіть у майстри. Варто якійсь компанії недооформити документи на отримання ліцензії, як на Заході вже кричать про утиски преси. Ця політика веде до того, щоб усунути Україну як конкурентоспроможну державу з міжнародної арени». — підсумував він. І додав: «Українська влада виділятиме гранти на розвиток ЗМІ. Хай працюють не лише західні гранти, що зумовлюють певну тональність». Чудова ініціатива, але щодо західних правозахисних організацій, яким не надто гречно вказали на стан їхнього «здоров'я», то постає одне-єдине питання. Чому б пану Чижу не взяти на озброєння погляди бездоганного Віктора Федоровича на критику? Тому, за власним зізнанням, нотації від оточуючих просто-таки розправляють крила. «Чиновник, який не сприймає критику, не повинен працювати у державних установах. Я, наприклад, сприймав критику завжди як свідчення того, що я щось зробив не так, і був за неї вдячний», — заявив Янукович.
Упевнений, що велика журналістська розмова під керівництвом Віктора Федоровича Януковича дасть нові стимули для подальшої роботи, — приблизно так завершив свою промову Іван Чиж. І приблизно так само почав свою голова Національної Спілки журналістів України Ігор Лубченко. Мається на увазі те, що Лубченко теж передусім торкнувся «розмірів» «журналістської розмови», зазначивши, що щиро здивований складом запрошених на зібрання. Попередніми ораторами наголошувалось, сказав Лубченко, що проблеми роздержавлення ЗМІ в Україні не існує, позаяк суто державні мас-медіа не перебільшують і кількох відсотків від загальної кількості ЗМІ.
«Чому ж тоді до цього обговорення запросили тільки тих керівників ЗМІ, які засновані органами влади? Таких ЗМІ, як було сказано, всього лише 5,6 відсотка. А що, решта — 94,4 відсотка — нам не потрібні?». Мабуть, таки не потрібні. Бо з державними ЗМІ самій державі (в особі її виконавчої влади, і Прем'єра Януковича зокрема) обходитись значно простіше. «Я тебе породив, я тебе й вб'ю», — так ще Тарас Бульба казав, як усі ми пам'ятаємо зі шкільної програми... І таке «вбивство», що важливо, ніхто не помітить. Подумаєш, десь у місцевому «Віснику» якоїсь з облдержадміністрацій змінився головний редактор! Хай навіть це звільнення збiглося з призначенням нового «губернатора» — це іще не кримінал... А те, що перед цим той-таки «губернатор» викликав до себе редактора і сказав: «Знаєш, мені здається, що ми з тобою не спрацюємось. Ба, навіть більше: ми з тобою вже не спрацювались» (такі випадки зафіксовані у звітній доповіді Лубченка до 45-річчя утворення Спілки) — цього Захід не побачить. А якщо і побачить, то такі чиновники, як Іван Чиж, звернуть усе на його (Заходу, тобто) «інвалідність».
«Влада дивиться на «свої» ЗМІ як на власних піарщиків, — наголошував Лубченко. — Але піар і інформація — це різні речі. І від погляду на ці речі залежатиме те, яку країну ми збудуємо — демократичну чи тоталітарну». При цьому, одначе, підкреслив Лубченко, владні ЗМІ почуваються, як не дивно, більш захищеними. Бо знають, що влада не дозволить просто так припинити друк газети, яка її ж, владу, репрезентує перед місцевим населенням. Якщо, звісно, ця газета веде правильну «політику». «Ще значно жорсткіше та брутальніше порушують права журналістів недержавних ЗМІ. Тож ми, Спілка, будемо ініціювати незабаром загальні збори регіональних ЗМІ, незалежно від їхньої форми власності», — сказав Ігор Лубченко. Там зустрінемося і все обговоримо. Можливо, навіть Прем'єра запросимо. Але закликати до правди будемо вже ми.
До відома Івана Чижа, який вважає, що створенню умов для безперешкодного функціонування українських ЗМІ посприяли, зокрема, «укази Президента України»: у 2004-му, свій останній рік на посаді Президента, Кучма знову потрапив до списку ворогів преси. 3 травня, у Всесвітній день свободи слова, такий список оприлюднив генсек «Репортерів без кордонів» Робер Менар. Кучма — серед 37 диктаторів, монархів, військових генералів, які об'єднані своєю боротьбою з журналістами. Бути серед ворогів преси — немов друга професія для Кучми, пише «Українська правда». Він двічі уже потрапляв у рейтинги 10 ненависників демократії, які готував нью-йоркський «Комітет захисту журналістів». У 1999 р. Кучма був шостий, у 2001-му — сьомий. Зараз «Комітет захисту журналістів» більше не займається такими рейтингами диктаторів. Також Кучма — регулярний учасник списку людей, найбільш небезпечних для свободи слова у світі, за версією французьких «Репортерів без кордонів». Він опинявся у цьому списку у 2001, 2003-му і нарешті зараз, у 2004 році. Зараз Кучма — вже коронований ворог преси. Його колеги по цьому ремеслу борців зi свободою слова все ті ж — ісламські терористи, африканські диктатори, східні комуністичні вожді, Ніязов, Кастро, а також лауреат ордену «Ярослава Мудрого» Муаммар Каддафі.
* * *
І ще кілька даних для Прем'єр-міністра Віктора Януковича, який хоче правди: число фізичних нападів на журналістів збільшувалися по всій країні тривожними темпами протягом усього минулого року. У 2003 щонайменше 11 журналістів зазнали агресії після того, як почали розслідувати корупційні справи місцевих представників влади або розкритикували у своїх статтях місцевих політиків. Двоє журналістів загинули за досить дивних обставин, але немає доказів, що йдеться про убивство. Непокараними, як і раніше, залишаються убивці Георгія Гонгадзе, політичного журналіста, який очолював інтернет-видання «Українська правда». Смерть Ігоря Александрова, генерального директора телекомпанії «ТОР» (Слов'янськ, Донецька область), який загинув 7 липня 2001-го, також залишається невiдплаченою по закону. У 2003 році ЗМІ знову зазнавали різноманітних проблем. Місцеві податкові адміністрації підсилили перевірки рахунків мас-медіа, критичних щодо влади. У перспективі президентських виборів, запланованих на 31 жовтня 2004 р., парламентський комітет зі свободи слова закликав уряд заборонити фінансові перевірки ЗМІ з 1 січня до 30 жовтня 2004-го. В країні, де більшість медіа, зокрема телевізійні канали, радіо та інформагентства, контролюються близькими Президента Кучми або олігархами, виборча кампанія може перетворитися на період високого ризику для незалежних журналістів. (З висновків «Репортерів без кордонів»).
Коли Валентина Руденко, радник Президента Віктора Ющенка, у 2006 році на великій нараді у Секретаріаті (тоді так називалася президентська адміністрація) казала, що Росія готується до війни з Україною, інші відповідали, що це її суб’єктивний погляд. >>
Із минулого квітня, коли врешті-решт прийняли закон про суспільне мовлення, активно обговорюються питання перетворення у нову за суттю і змістом, не залежну від влади структуру державної Національної телекомпанії, видимою частиною якої для широкого загалу є ефіри Першого Національного. >>
Депутат кількох скликань, нині керівник Комітету Верховної Ради з питань свободи слова й інформації Микола Томенко для оприлюднення свого ставлення до телевізійних політичних ток–шоу і їх ведучих активно використовує блогосферу. Він різко негативно ставиться до того, що громадянин іншої країни Савік Шустер веде, по суті, передвиборчі програми, що заборонено законом, і закликає податківців прискіпливіше слідкувати за доходами телевізійників–заробітчан. У розмові з Миколою Володимировичем ми вирішили з’ясувати, чи такі досить радикальні судження й оцінки в інтернет–просторі трансформуються в офіційні депутатські запити й ініціативи. >>
Якщо інформацію про життя в Україні черпати з ефірів телеканалів, можна вважати, що влада тільки те й робить, що дбає про «маленьких» українців, і живемо ми чи не найкраще у світі. Насправді ж маємо суціль економічні й політичні проблеми, а свобода слова засобів масової інформації здебільшого перетворилася на піар можновладців. Чому нас, м’яко кажучи, дезінформують і чи можна боротися з інформаційними маніпуляціями — з цими питаннями ми звернулися до медіа–експерта Наталії Лигачової. >>
Минулого тижня Верховна Рада 345 голосами призначила на посаду голови стратегічного перед виборами парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації Юрія Стеця. З народним депутатом–медійником, кандидатура якого стала компромісом для провладних й опозиційних сил, говоримо про можливості відстоювати права опозиційних журналістів та майбутні парламентські вибори. >>
Запроваджувати День україномовної преси недоцільно — так написала від імені Президента України Ганна Герман у відповіді на звернення Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса. Звернення було датоване 25 листопада 2011 року, «Україна молода» писала про цю ініціативу. Відповідь радника Президента — керівника головного управління з гуманітарних і суспільно–політичних питань АП датована 3 січня. Те, що пані Герман не вклалася у визначений законом термін відповіді, — дріб’язок у порівнянні з висловленою позицією влади. >>
