Коли в придністровській Кам'янці запровадили українську як окремий предмет, дід Вогнистий, який 75 років тому починав ходити тут в українську школу, скликав сход: «Давайте всю школу переведемо на рідну мову». Сход сказав: «Так!». Однак зробити це поки що ніяк. Адже потрібні вчителі, підручники і, врешті, можливість для кам'янських дітей згодом здобути українську вищу освіту. Втім українську мову в Придністров'ї (Молдова) вивчають сьогодні у школах Рибниці, Тирасполя, Бендер, Дубосар, багатьох інших міст і сіл. У Кам'янці український клас відкрили, тільки-но в місті Бендери відкрилася українська гімназія. Там з року в рік набирали по 10—15 дітей до українського класу. Коли «первістки» дійшли до 7-го, постало питання постійної школи. Відразу ж народний депутат України Петро Порошенко подарував новоствореному українському закладу комп'ютери, а українські міністерства — освіти і науки та закордонних справ — передали художню й методичну літературу. МЗС, до речі, має централізований банк даних щодо освітньої ситуації нашої діаспори у 52 країнах світу: дані щодо кількості шкіл, у тому числі й недільних, українських класів, учителів. А товариство зв'язків з українцями за межами України «Україна — світ» застосовує ці дані в активній діяльності: організовує для вчителів діаспори українознавчі семінари у Києві. Минулого року товариство влаштувало 4 такі семінари та ще й Міжнародну конференцію «Освіта в українському зарубіжжі».
На черговий семінар товариство зібрало вчителів з Молдови і Білорусі — спільно з Міністерствами культури і мистецтв, закордонних справ, Центром українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка за сприяння Національного фонду захисту матерів і дітей «Україна—дітям» та Українського центру гуманітарної інформації «Світогляд». Семінари проводяться на базі Центру українознавства Київського університету імені Тараса Шевченка, директор якого — професор Володимир Сергійчук. У 2000 році Товариство «Україна — світ» підписало угоду з головним управлінням освіти Києва. Після цього були угоди про співпрацю між школами діаспори і Києва. За районами столиці «закріплені» різні країни проживання діаспори. Скажімо, школи Придністров'я, де викладається українська мова, мають своїх «шефів» у Деснянському районі, їхні вчителі отримують у тутешніх школах українознавчу «педагогічну практику».
На останній семінар запросили не просто вчителів, а й керівників українських дитячих ансамблів та драматичних студій. Адже, як зазначали організатори, приємно дивитися на співаючих бабусь і жіночок, які «тягнуть на собі національну самосвідомість»... Але коли дивишся на нове покоління, дітей у «Чорнобривчиках» і «Калиноньці» — зовсім інше враження. Це вже не якась резервація для українців, які добувають вік. «Ми вперше зробили семінар, на який приїхали вчителі, що мають свої мистецькі гурти, притому значного рівня, — розповідає завідувач відділу освіти товариства «Україна — світ» Алла Кендзера. — Це вчителі, які читають у школі українознавство, а після занять займаються з дітьми у хорах, гуртках, влаштовують літературно-мистецькі вечори». За домовленістю з Міністерством культури та Інститутом мистецтв Національного університету імені Драгоманова, ці вчителі, окрім предметів українознавства, на кафедрах музичного та сценічного мистецтва практикувалися в українському співі й танці, поповнили свої репертуари. Як розповіла Алла Кендзера, цього року планується провести ще хоча б три таких семінари. Передусім — для 30 освітян із Польщі, де є 4 державні українські ліцеї, діють недільні школи.
Окрім семінарів, товариство займається вступом українських дітей з-за кордону у вузи України. А минулого року вперше зайнялося ще й відпочинком діаспорної молоді. Разом із Національною скаутською організацією Пласт організували табори, у яких змогло взяти участь українське юнацтво з Росії і Білорусі. «Це було дуже добре, — розповіла Алла Кендзера. — Бо в Пласті діти говорять українською, і діаспоряни мали змогу повчитися нею говорити».
Робота з діаспорою потребує коштів. А на 2004 рік товариство «Україна—Світ» держава«обдарувала» всього-на-всього 144 тисячами гривень. Отож українці спілкуються зі своїми земляками з-за кордону тільки тоді, коли вчителі з діаспори приїжджають в Україну. Коштів на закордонні відрядження українські фахівці не мають. При Ніжинському педагогічному університеті (співробітники Академії педагогічних наук і Міністерства освіти так і не змогли пояснити, чому саме там, а не в столицi) ще в середині 1990-х років був створений осередок навчання для діаспори. Він складається з 2-3 осіб, і Міністерство освіти його майже не фінансує. До того ж у Ніжині немає кафедри початкового навчання. А школи діаспори — в основному недільні початкові. Коштів на облаштування хоча б одного на багатомільйонний народ Центру освіти діаспори, де було б зiбрано освітянські методики, відео- та аудіокасети, якнайповнішу українська книгозбірню, — немає. Такий центр залишається мрією.