Нечиста сила і гном у шахтах Донбасу

Якщо багатостраждальний «5–й канал» іменують Першим Політичним, Перший Національний — Першим Офіціозним, а серед нішевих каналів є Перший Діловий та Перший Автомобільний, то давно час визначити на телемапі вітчизняного ТБ і телемовника з назвою Перший Містичний. Хоча б тому, що українські політики намагаються боротися з містикою в телевізорі дивними законопроектами, в яких змішані в одне ціле ворожіння і гороскопи, екстрасенси і вгадування слів у телеефірі. А щойно в Україні починається навіть намагання вести офіційну боротьбу з чимось, як це «щось» відразу набуває непереборної сили.

Скажімо, 13 жовтня в ефірі К1 стартував проект власного виробництва «Місця сили». А місяцем раніше, так само 13–го числа, тільки верес­ня, та ще й у понеділок, там же вийшла програма «Прихована реальність». Загалом К1 узяв приціл на містичний контент, цілком закономірно претендуючи на право називатися Першим Містичним. Крім двох прем’єр, заявлено ще з десяток подібних, і глядачі, напевне, вже зрозуміли: містики там рівно стільки, скільки в російських «Таємних знаках» чи «Справжніх жахах з Ентоні Хедом», вироблених під перевіреним брендом Discovery.

У «Місцях сили» дослідник Андрій Дебрин розповідає своєрідну «історію України в точках на карті». Матеріал підібрано і викладено так, аби глядач пізнавав рідний край та при цьому розважався, але природознавство і краєзнавство тут підсилено містикою: кожне місце, куди вирушає в подорож Дебрин, має певну силу. Добру чи злу — ведучий намагається розібратися. Костянтин Косинський у «Прихованій реальності» так само досліджує і перевіряє на собі, але в його форматі — фольклор та забобони. Наприклад, чи правда, що Головпошта в Києві завалилася через те, що будівля розташована в аномальній зоні. Або — чи буває «шахтарська біда» на Донбасі. Але обидва проекти щедро приправлено страшними казками, — нашу, українців, любов до яких відзначив ще Микола Васильович Гоголь.

Стабільну затребуваність має «містична» складова каналу СТБ. Мова про «Битву екстрасенсів» із Павлом Костіциним (скоро вийде вже сьомий сезон) та «Паралельний світ» із Валерієм Сараулою, який показують iз 2006 року. Показово, що на тлi тотального перезавантаження каналу під потреби жіночої глядацької аудиторії віком після 45 років, ці проекти в бік такої собі «містичної мелодрами» не переформатовуються. Єдине, на що можна нарікати, — на неодмінну присутність у таких програмах бодай на тридцять секунд тих, кого глядачу подають як «зірок». Селебритіз готові, здається, на все що завгодно, навіть на визнання власних контрактів із темними силами, аби про них не забував телевізор. Проте це ускладнює сприйняття: ось ця «зірка» в «Світських хроніках» iз Катериною Осадчою, ось смакує з Юрієм Горбуновим, ось сидить у журі чергового модного талант–шоу. Невже у страшних казках так само не можна обійтися без синхрону яких–небудь Віталія Козловського або Ані Лорак, чи навіть Нікіти Джигурди? До речі, вітчизняні містичні проекти дуже часто окупують саме росіяни.

Утiм насправді мова тут не про доречність «зірок» у паралельному світі чи прихованій реальності, а про повільне зростання глядацького інтересу саме до телевізійних видовищ із елементами містики, де — більше, а де — менше вираженими. Показово, що інтерес до незвіданого зростає в прямій пропорції до втрати інтересу до політичних та політизованих ток–шоу, а також — випусків новин. Закривавлені діти та їхні зґвалтовані, а потім закатовані мами — це страшна реальність, якою давно смакують у новинах. Проте, за законами жанру, якщо новинарі показують усій країні злочини, вони повинні показувати і кару.

Але покарання нема. Ніхто ні за що не відповідає. Всім на все наплювати. І зрозуміло, чому люди перемикаються на програми з розважально–пізнавальною містикою: там дається, з одного боку, чітка відповідь, хто винен у наших гараздах або негараздах, а з іншого — не менш чітке та логічне пояснення, чому ніхто не буде покараний, якщо у крані нема води, а в кишені — грошей. Або аномальна зона, або пристріт, або все відразу плюс інопланетяни.

Телепрограми, в яких є документальна основа та містична складова, насправді досить спокійні за своєю стилістикою. Історії про чортів, відьом та погані дні календаря можуть розважити, зацікавити, проте — не налякати (якщо їх дивляться не діти). Погодьтеся, якщо вимикають світло, не вмикають опалення та затримують зар­плату, нашій людині це набагато страшніше, аніж прогнози кінця світу чи розповідь про гнома, котрий з давніх давен живе в шахтах Донбасу. Через те український глядач поступово переходить із страшного та незручного реального світу в зручний паралельний. Вірніше, перемикається на нього, вибравши відповідний канал. І не тікає від реальності, а просто переселяється в іншу, більш комфортну, де нема політиків та виборів. Чого не варто робити і в містичному світі — забувати, що вам показують телевидовище, і ні екстрасенси, ні духи — як і можновладці — навряд чи вирішать ваші проблеми. А якщо хтось і пообіцяє вам це зробити, то точно — не безплатно.

Цікаво, що в Європі та Америці страшилки, в тому числі — телевізійні, популярні вже давно. Одначе причина затребуваності містики протилежна: розмірене життя європейців та американців надто позбавлене побутових стресів та політичних кошмарів, і тут на виручку приходять або письменники Стівен Кінг, Дін Кунц та Стефані Майєр, або актор Ентоні Хед зі згаданими вже «Справжніми жахами...». Так чи інакше, але в нас сьогодні освоюють популярні тренди: коли втомлює «реальна реальність», люди переселяються в паралельну. Чим дійсність може стомити — це вже індивідуальне...

Андрій КОКОТЮХА