У кожному колективі має бути свій лідер, поводир, за яким, як нитка за голкою, тягнуться інші. У жіночому квартеті українських веслувальниць–«академісток», який нещодавно виборов «золото» чемпіонату Європи і планує розміняти його на найвищу нагороду світової першості, обов’язки капітана покладені на 31–річну Яну Дементьєву. Кому ж як не психологу за освітою, учасниці трьох Олімпіад гуртувати менш досвідчених колег і вселяти в них дух переможця. Про те, як у не зовсім комфортних умовах збірній України вже не перший рік вдається вигравати чемпіонати Європи, звідки беруться сили для чергових тріумфів та на що розраховує українська збірна на Лондонській олімпіаді, кореспондент «УМ» розпитав стернову найсильнішого колективу країни в академічному веслуванні.
«Нам сказали: «Якщо ви перемагаєте і так — навіщо вам давати гроші?»
— Яно, для вас недавня перемога на європейській першості стала вже третьою поспіль — спочатку підкорили Старий Світ на двійці, а потім двічі «озолотилися» в четвірці. Не набридло ще вигравати?
— Абсолютно ні. Усі три рази перемагала в різних екіпажах, тому щоразу були нові емоції. Особливо порадував останній тріумф. Від своєї роботи ми отримали справжнє задоволення й гору позитиву, адже випередили серйозних опонентів і показали хороший час. Насправді ви не перший, хто ставить такі запитання. Нещодавно мої друзі вітали мене зі словами: «Мабуть, уже нецікаво перемагати — третій раз стала чемпіонкою Європи».
Чесно кажучи, мене «заводить» навіть чемпіонат України: хочеться бути першою всюди. Для мене не важливо, скільки я вже виграла змагань. Кожна нова перемога — це радість. Зрештою, медалі найвищої проби свідчать про результати грандіозної роботи.
Українська жіноча четвірка парна, починаючи з 2007 року — часу початку проведення європейських чемпіонатів, постійно перемагає. Нині, коли ми виходимо на старт міжнародних змагань, нашу команду представляють як лідера європейського веслування.
— Цікаво, як узагалі вдається досягати таких стабільно високих результатів? Адже кілька років тому доводилося чути, що на академічне веслування в Україні махнули рукою.
— Кажуть, що Батьківщину не обирають. Доводиться жити в тих умовах, які є. Тренери працюють на ентузіазмі, так само й ми наслідуємо їхній приклад. Скажімо, минулого року, коли ми стали чемпіонками світу, нам не вдалося виступити на жодному іншому міжнародному турнірі. Смішно про це розповідати, але тоді — на планетарному форумі — ми жили в гуртожитку без оплаченого харчування, без грошей на проїзд на канал. А коли виходили на старт, то я навіть не змогла знайти стартовий світлофор — за рік забула, де він розташовується. У нашій країні таких каналів просто немає.
Коли ж ми повернулися додому із «золотом», нам чи то жартома, чи то всерйоз сказали: якщо команда перемагає й без належних умов підготовки, то навіщо тоді взагалі їх покращувати?
— І як ви на це реагуєте?
— Що вам сказати... Це наш вибір. Ми весь час мріємо про перемоги, і зрештою втілюємо свої мрії в життя, незважаючи на те, в яких умовах готуємося до змагань. Щоправда, інколи стає сумно, але руки від того не опускаються.
— Яно, з досвідом трьох Олімпіад ви — головна постать у збірній. Як сприймаєте цю місію?
— Мені, власне, не дуже подобається командувати, але якось ми у квартеті вирішили, що диригент має бути один. А то бувало, що всі разом починали керувати — тоді ставало шумно (сміється).
Тепер на мені лежить велика відповідальність. Як стернова, я задаю ритм у гонці, стежу за суперницями, щоб не проґавити їхній спурт, розробляю стратегію нашого фінішу.
— Освіта психолога стала в нагоді у спілкуванні з молодшими колегами?
— Звичайно. Але мені хотілося б, щоб у команді був штатний психолог. Допомога такого фахівця конче необхідна.
Пригадую свою першу Олімпіаду в Афінах. Тоді, виходячи на старт вирішального запливу, мене так сіпало, що головному тренеру довелося проводити зі мною індивідуальну бесіду. Точніше, одного його погляду вистачило, щоб я зрозуміла, що в мене вірять і на мене розраховують. Тож підвести команду я просто не мала права. А зараз я вже сама психологічно готую дівчат до майбутніх перемог, повторюючи їм, що ми повинні стати кращими у світі й виграти всі старти, що заплановані в олімпійський рік.
«Перед змаганнями вчимо мову країни–господарки»
— Розкажіть, як проходить підготовка до світової першості, яка незабаром стартує в Новій Зеландії? До речі, така далека подорож не лякає?
— Літаків я не боюся, просто важко фізично витримувати дальні перельоти, складно потім відновлюватися після них. Нам уже сказали, що подорож до Нової Зеландії з урахуванням зміни часових поясів триватиме дві доби.
— Як готуєтеся до відчутної зміни часових поясів?
— Командний лікар каже, що будуть препарати, які допоможуть нам пройти акліматизацію. Не знаю, як буде цього разу, але на японському ЧС у нашій команді практично ніхто не спав ні вдень, ні вночі. Зараз обіцяють, що нас відправлять на місце змагань за два тижні до стартів, але й цього замало, бо для повної адаптації потрібен 21 день. Для порівняння, збірна Англії — головний наш конкурент і лідер сезону у світі — почала звикати до бойових умов, починаючи з 1 вересня.
Цікаво, що окремі європейські країни, зокрема Польща, взагалі відмовилися від дальньої поїздки.
— Перед тим як вирушити на змагання, чи шукаєте ви інформацію про країну–господарку турніру?
— Зазвичай в інтернеті шукаємо на карті точне місце нашого базування, потім знаходимо дані про часові пояси і головне — намагаємося вивчити кілька десятків банальних слів місцевою мовою. Наприклад, у Японії ми стикалися з тим, що практично ніхто з «аборигенів» взагалі не знає англійської мови. Тож не могли з’ясувати, як потрапити до магазину.
— Щось особливе берете з собою на змагання?
— Із собою завжди вожу м’яку іграшку — тигра. Хоча мені постійно нагадують, що дитинство давно минуло, але вона для мене як талісман.
— А що привозите з дальніх подорожей?
— Маю захоплення — сувенірні тарілки. Моя експозиція нараховує близько 30 примірників. Удома вже не вистачає стін, щоб їх розмістити.
«Хочу відкрити свій фінтес–центр»
— Напевно, найвідоміші «академічні» перегони — змагання студентських вісімок Оксфордського та Кембріджського університетів. Ви стежите за ними?
— Звісно. Зазвичай доводиться використовувати інтернет, бо в Україні ця подія не афішується. Так само, як ніхто не згадує про участь української збірної в королівській регаті, на якій буває присутня сама королева Великої Британії. Що цікаво: ми тричі там змагалися, і двічі перемагали.
— Цікаво, на переможців цієї регати чекають «королівські» подарунки?
— Жодних матеріальних винагород ми не отримували. На церемонії нагородження вручають лише перехідний срібний кубок. Із ним фотографуються, після чого на чаші гравірують прізвища переможців.
— На відміну від Англії, в Україні академічне веслування навряд чи можна назвати популярним видом спорту. Чому ви обрали саме його?
— Так. Спочатку я займалася легкою атлетикою, а коли вступила до інституту, вирішила, що буду зав’язувати зі спортом. Проте на третьому курсі потрапила в поле зору молодого тренера Сергія Дементьєва (колишній чоловік Яни. — Авт.), який шукав спортивних дівчат для занять веслуванням. Так я знову повернулася у вир змагальної атмосфери.
— А чим планували займатися після закінчення вишу?
— Хотіла стати економістом, але якось неочікувано професією для мене став спорт. Хоча, вважаю, що диплом мені ще знадобиться, адже на веслуванні життя не закінчується.
— Яно, відчувається, що у вас є хист керівника. Чим хотіли б керувати?
— Хотілося б організувати маленький бізнес, пов’язаний зі спортом, і втілити в життя те, чого сама не отримала. Зробити щось по–іншому, на свій розсуд, — скажімо, відкрити фітнес–центр.
— Як проводите свій вільний час поза човнами?
— Віддаю перевагу активному відпочинку. Катаюся з дівчатами на роликах, ковзанах, інколи ходимо до аквапарку. Саме в такий спосіб найкраще проходить відновлення після виснажливих тренувань. Уже не раз дослідження лікарів показували, що біохімічні показники швидше повертаються до норми в тих спортсменів, які не сидять вдома, а активно відпочивають. Та й, зрештою, завжди хочеться на деякий час змінити обстановку.