На першість «Сан–Таборіно»

День українського війська — 14 жовтня — відзначають і солдати дивізії СС «Галичина» та їхні прихильники. Політичні дискусії перетворили старих вояків чи то на кривавих убивць і зрадників, чи на борців за волю України. Такі діаметрально протилежні оцінки дивізійники отримали з огляду на приналежність до німецьких підрозділів «Ваффен–СС» та організаційну роль Військової управи Українського центрального комітету (голова — Володимир Кубійович).

14–та гренадерська дивізія військ СС «Галичина» була створена з добровольців Львівщини, Івано–Франківщини, Тернопільщини й Волині у квітні 1943 р. з метою боротьби проти більшовиків на боці німців. Спершу до дивізії записалося 84 тисячі охочих юнаків і чоловіків, що мешкали на території західноукраїнських областей, окупованих нацистами; зрештою відібрали 13 тисяч. Після розгрому в липні 1944–го в оточенні під Бродами дивізія була переформована, боролася з червоними партизанами у Словаччині та Югославії, воювала в Австрії. У квітні 1945 р. цей підрозділ присягнув Україні під назвою «1–ша Українська дивізія Української національної армії», але проявити себе так і не зміг, бо 7 травня він відійшов у зону британської окупації, після чого дивізійники були інтерновані.

Не вдаючись у дискусії, хотілося б зауважити, що в підрозділі були не книжкові персонажі, а реальні люди, життя яких не обмежувалося війною. У дивізії, через яку пройшли десятки тисяч українців, діяли духовий і джазовий оркестри, футбольні команди тощо. Успіхи у спорті — окрема тема. Ними дивізія завдячує тому ентузіазму, з яким молодь у 1943 р. зустріла новину про формування регулярного українського збройного підрозділу.

Співорганізатори з УЦК наголошували: служба в дивізії «Галичина» — почесний обов’язок кожного українця, що хоче жити в незалежній державі і зневажає комуністичний режим. Потік українських юнаків, охочих влитися в дивізію, посилювався, чим ближче підступала радянська армія. Тисячі з них склали голови в кривавій м’ясорубці. Решта — врятувалися в західному полоні й еміграції.

«Галичина» проти «Жиліни»

Під вплив пропаганди УЦК у 1943 р. потрапили й відомі в західному регіоні спортсмени, які не припиняли виступи в період німецької окупації. Найвідомішими серед них були футболісти Олександр Стецьків зі львівської «України», Володимир Лесюк — представник станіславського «Пролому», боксер Осип Вомпель — віце–чемпіон довоєнної Польщі, член польської боксерської збірної. У червні 1943 р. лави спортсменів у дивізії поповнили члени спортивного товариства «Сян» із Перемишля І. Красник (голова товариства і керівник секції футболу), футболісти Зенон Дмитришин, Ярослав Турко та М. Федорович.

Присутність певної кількості спортсменів у дивізії «Галичина» не лишилася непоміченою її керівництвом. Буквально з перших днів на базі підрозділу планувалося створити футбольну команду. У червні 1943–го газета «Краківські вісті» повідомила, що заходи для створення футбольного колективу вже вжиті. Поміж прізвищ гравців зустрічається багато відомих у регіоні футболістів, як–то О. Банах («Україна»), Б. Шило («Скала»), Р. Клос, брати Олесь і Володимир Світлики («Судова Вишня»), Т. Замирський («Сян»). Команда, одягнена в біло–чорну форму, практично відразу почала проводити товариські матчі у Львові, а згодом і за його межами.

Уже після переформування, 6 січня 1945 р., збірна 14–ї дивізії («галицької №1») у місті Жиліна на території Словаччини обіграла німецьку команду «Вермахт» — 4:2 (перший тайм — 4:0). Згодом українці перемогли з рахунком 3:2 футбольний клуб «Жиліна», який, до речі, зараз грає в Лізі чемпіонів УЄФА.

Спорт за дротами на курорті

Після завершення війни велика частина солдатів дивізії СС «Галичина» опинилася в британському таборі для полонених у містечку Белларія–Іджеа–Марина на березі Адріатичного моря біля курортного міста Ріміні. Через п’ять місяців усіх полонених українців перевели до новозбудованого табору на колишньому італійському аеродромі, що розташовувався на південь від Ріміні між районом Мірамаре та державою–карликом Сан–Марино. Через таке сусідство солдати згодом стали жартома називати свій табір «Сан–Таборіно».

Перебуваючи в цих двох таборах, дивізійники наслідували військовополонених інших національностей і серйозно займалися спортом. І досить успішно: українці майже завжди були фаворитами міжнародних змагань серед таких самих бранців, як і вони.

За п’ять місяців перебування в Белларії українські полонені створили волейбольні, футбольні, баскетбольні, шахові команди; змагання організувала й легкоатлетична секція. Так, у легкоатлетичному турнірі 15—16 вересня 1945 р. узяло участь понад 150 спортсменів.

Після переміщення українців у кінці жовтня до іншого табору спортивне життя розгорілося з іще більшою силою. Учасник тих подій Роман Припхан із цього приводу писав: «Десятитисячна маса українських вояків, що наслідком воєнних подій опинилася за дротами в Італії, не зневірюється і не падає духом. Попри тяжкі обставини (клімат, брак шатер), полонені вояки стараються жити зорганізованим життям і, хоч живуть на голодних пайках «кексів», не забувають і про спорт».

До речі, сам пан Роман у травні 1946–го виграв дивізійний турнір із настільного тенісу.

У волейболі найсильніший — хор

Керував відповідною роботою обраний загалом спортивний референт табору. На рівні полків ці функції виконували полкові референти; від них залежав розвиток спорту в частинах. Для більшої цілісності вони обирали собі помічників по сотнях.

Деяке матеріальне устаткування і спортивне приладдя наші полонені отримували від Українського допомогового комітету в Римі, а також від англійського військового командування та німецької Головної квартири в Мірамаре. Однак реманенту бракувало. Тому насамперед розвивалися ті види спорту, для яких легше було здобути спорядження.

Одним із найпопулярніших серед дивізійників був волейбол. Для змагань потрібно було небагато — м’яч і сітка. Спочатку сітку навіть заміняли простою мотузкою.

Загалом волейбольна секція налічувала 12 команд і тільки в 1945 р. провела чотири турніри. Перший чемпіонат виграв технічний полк. А в пляжному волейболі — чи, як тоді називали, трійкових змаганнях — першість здобув гарматний полк. Наступну першість у березні 1946–го виграла волейбольна команда дивізійного... хору.

Перші — в боксі, биті — в шахах

Популярним серед українських військових був і бокс. Відповідну секцію було організовано в листопаді 1945 р. з ініціативи колишнього чемпіона Тернопільської округи Осипа Вомпля. У січні відбулися бої українців з німецькими військовополоненими з табору Мірамаре — наші співвітчизники виграли з розгромним рахунком 10:2. Крім цієї зустрічі, боксери «Галичини» провели з німцями ще три командні матчі: у квітні й травні брали гору (ще раз 10:2 і 8:4), а в червні поступилися (2:6).

У травні 1946 р. українці зустрілися в настільному тенісі з командою «Табір–2» (спортсмени інших національностей) і перемогли — 11:1.

Перший шаховий турнір організував бунчужний Євген Старосольський ще в таборі Белларії влітку 1945–го. Власне, сам організатор і став переможцем, друге й третє місця посіли Мірошниченко та Припхан.

Із шести міжнародних зустрічей українські шахісти виграли дві, а чотири рази зазнали поразки.

У травні 1946 р. змагання з кросу на дистанції 1,5 км зібрали 218 осіб, фінішу дісталися 183, а переміг хорунжий Богдан Лялюк, за що отримав грамоту.

Трибуни — куди там нашій прем’єр–лізі!

Та найбільше інтерновані дивізійники в Італії грали у футбол. Досить швидко коло футболістів у таборі зросло до 300 і більше чоловік. Колишній гравець станіславського «Пролому» Володимир Лесюк в інтерв’ю за 1952 р. так розповідав про організацію футбольного життя серед полонених: «Початків потрібно шукати ще на болоті під Фельдкірхеном (перехідний табір для військовополонених біля Клагенфурта). Уже там можна було бачити день у день групу захоплених футболістів, що ганяла м’яча. В Белларії, де всі вже зібралися разом і не було ніяких обов’язків, показалося, що полки гарматний і технічний розпоряджаються добрим футбольним людським матеріалом».

Ці два полки й провели між собою перший спаринг, після чого визначили 11 найсильніших гравців, які представляли українську дивізію в міжнаціональних зустрічах. Футбольні матчі в таборі викликали шалений ажіотаж і збирали навіть по 6—7 тисяч глядачів — у нашій прем’єр–лізі на трибунах часто збирається менше народу. Загалом українські футболісти біля Ріміні зіграли з іноземцями понад 60 матчів, з яких 40 — виграли, п’ять — зіграли внічию і 15 — програли.

Крім «інтернаціонального» рівня, дивізійники проводили внутрішні футбольні чемпіонати за коловою системою (у першому, влітку 1945–го, стартували чотири групи по шість команд). Матчі відбувалися двічі на тиждень.

Навіщо це

У розвитку спорту серед полонених були зацікавлені самі союзницькі держави–переможці, в даному випадку — англійці. Адже зайнята справами велика маса військовополонених ставала більш контрольованою, зменшувався ризик маргінальних процесів. Тому британське командування заохочувало спортивну роботу, допомагало знаряддям, екіпіруванням. Наприклад, усі полкові футбольні команди і боксери мали свою форму й інвентар — м’ячі, рукавиці, груші тощо.

Для самих же українських полонених спорт, як пише учасник тих подій Євген Бірчак, «виконував важливу функцію морального піддержувача у незавидних буднях воєнних полонених, був першорядним помічником для взаємного пізнання i зближення з представниками інших народів i кидав не раз ясне проміння надії крізь темноту таборового побуту за дротами».

Спортивне життя в «Сан–Таборіно» завмерло на початку 1947–го — тоді багато спортсменів звільнилися з табору і переїхали до Західної Німеччини.

Володимир ГІНДА,
кандидат історичних наук

ДЛЯ ДОВІДКИ

По закінченню Другої світової війни на адресу дивізії СС «Галичина» лунало багато звинувачень у скоєнні воєнних злочинів, зокрема проти поляків та євреїв. На вимогу Фонду Візенталя та деяких членів парламенту Канади у 1986 р. було створено канадську урядову комісію, відому під назвою «комісія Дешена», яка мала розслідувати факти переховування воєнних злочинців у Канаді, серед яких — і колишні вояки української дивізії. Але після вивчення архівних матеріалів та допиту свідків комісія у своєму офіційному рішенні від 1987 р. визнала, що:

— немає доказів скоєння злочинів дивізією «Галичина»;

— членство в дивізії не може бути підставою для судового переслідування в Канаді;

— не існує підстав для позбавлення громадянства чи переслідування ветеранів дивізії в Канаді.