Ділитися на щастя

У Львові вже втретє відбувся Екуменічний соціальний тиждень (ЕСТ), гаслом якого цьогоріч було «Довіра. Відповідальність. Філантропія». Як і попередні, ЕСТ став майданчиком для зустрічі представників церкви, влади, бізнесу, благодійних фондів, освітніх закладів і громадських організацій. Ініціатор суспільних тижнів Антуан Аржаковський, який очолює Інститут екуменічних студій УКУ, вважає, що нині на часі створити Національну мережу ЕСТ, яка сприятиме покращенню соціальної політики в Україні та партнерству між християнськими громадськими організаціями, церквами, владою, бізнесом, громадським сектором для позитивних суспільних змін.

Щасливіші більше жертвують

За часів незалежності традиція проведення Екуменічних соціальних тижнів порівняно молода. Насправді ж в Україні їх започаткував ще 1939 року митрополит Андрей Шептицький, присвятивши темі християнського патріотизму. Поштовхом для такого починання стало стрімке поширення в Європі ідей комунізму і фашизму. Владика ж сподівався протиставити такій нехристиянській філософії вічні цінності. Соціальні тижні вже стали доброю традицією в Італії, Бельгії, Польщі та ще низці європейських країн. Україна запозичила досвід від Франції, де соціальні тижні відбуваються щорічно вже понад 100 років, починаючи з 1904–го.

Згідно з рейтингом, що його склала 2010 року Фундація благодійної допомоги Великої Британії, Україна посідає третє місце з кінця за поширенням благодійності серед 153 країн. Ще менше переймаються доброчинністю тільки в Бурунді та на Мадагаскарі. Ось тільки дружина третього Президен­та і голова наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» Кате­рина Ющенко, яка була почесним гостем Екуменічного соціального тижня, не погоджується з таким рейтингом.

«Я переконана, що результати є такими через те, що українці, які взяли участь в опитуванні, не повною мірою розуміли поняття благодійності і волонтерства, прийняті в сучасному світі. Українці не вважають, що щоденна допомога школам, сусідам, церквам підпадає під поняття волонтерство», — каже пані Ющенко.

Офіційні ж цифри опитування засвідчують, що лише 5 відсотків українців давали гроші на благодійність, 14 відсотків жертвували свій час, а 19 відсотків допомагали іншим незнайомим людям.

«Сьогодні в Україні не називають роботу на користь громади волонтерством, — зазначила у своєму виступі Катерина Ющенко. — Люди не вважають свої добрі справи благодійністю. Ця робота не має визначення в українському законодавстві, зокрема у податковому кодексі. Волонтерський рух в Україні не є організований, структурований або публічний. Я впевнена, що жодна країна, яка посіла вище місце у тому рейтингу, не може похвалитися такою кількістю нових церков, які будуються чи відновлюються місцевими громадами. Наше визначення волонтерства чи благодійності з часом обов’язково зміниться, і нарешті залишимо позаду негативну спадщину радянського минулого. Громадяни мають зрозуміти, що добрі справи, допомога сусідам, праця заради громади духовно збагачує, йде на користь їм, їхнім родинам і суспільству, приносить більше задоволення, ніж ми собі уявляємо».

«Дослідження, здійснене Фундацією благодійної допомоги Великої Британії, стане щорічним, — зазначив директор Неприбуткових адміністративних програм університету Нотр Дам (США) Марк Харді. — Воно є доброю нагодою відзначити прогрес країни, оскільки дослідження також зазначає: що щасливішими почуваються мешканці країни, то більше вони жертвують».

Найбільша цінність — час

Як свідчить практика, філантропія в усьому світі набуває все нових форм — розвивається і змінюється. Відомі філантропи здатні на те, чого не може зробити жоден поодинокий уряд окремо взятої країни і навіть групи країн, борсаючись у тенетах бюрократії. Сучасні благодійники найчастіше працюють у трьох основних напрямах — сфера охорони здоров’я, захисту довкілля і комп’ютеризації. Але робота окремих філантропів могла б зійти нанівець, якби не співпраця із громадськими організаціями, які стають інструментом для втілення тих чи інших проектів.

«За останні роки ми спо­стерігаємо неабиякі зрушення у сфері благодійності і в нашій країні, — продовжила Катерина Ющенко. — Бачимо, як новітні багатії намагаються використати свої капітали та навички для вирішення нагальних проблем. Звичайно, в багатьох випадках нові українські рокфелери лише повертають суспільству те, що від нього взяли. Але коли йдеться про благодійність, дуже легко піддатися спокусі покласти усю відповідальність на плечі заможних людей. Легко сказати, що «мої власні кошти обмежені i нехай ті, у кого більше грошей, вирішують важливі соціальні проблеми».

Перекладання проблем на плечі заможних людей чи держави є наслідком тривалого панування радянських догм, коли влада перебрала на себе відповідальність за охорону здоров’я, освіту, інвалідів, культуру, дітей–сиріт тощо. І цей підхід може призвести до нищівної поразки самої ідеї благодійництва.

«Більшість людей вважає, що найвимогливіша форма філантропії — це жертвування грошей іншим, бо вимагає від нас віддавати частину наших заробітків, — зазначив Марк Харді. — Але фінансова підтримка хоча і є невід’ємною й важливою складовою благодійності, її все ж легко від­шкодувати. Ми можемо заробити більше грошей або попросити Джоржа Сороса, але навіть Джорж Сорос не може «зробити» більше часу. Час — це найцінніший дар, який ми можемо дати. Зголоситись бути членом неурядової організації, або допомогти сусіду у скрутний час, або ж розвивати дитячий талант — це потребує часу».

Кількість неприбуткових організацій в Україні щороку зростає, тільки у Львові їх близько сотні (і це лише активних). Однак у порівнянні з Європою чи США цього надто мало.

«Декілька років тому я повезла своїх дітей відвідати місто, де народилася, Чикаго, — розповідає Катерина Ющенко. — Ми були у різних місцях, знайомих мені з дитинства, і там я була вражена неймовірною кількістю волонтерів. У часи мого дитинства цього явища просто не існувало. В історичному музеї я зустріла успішного і заможного адвоката, який вирішив присвятити три дні на тиждень свого часу проведенню екскурсій. А ще відомого стоматолога, який раз на тиждень приходить до музею мити корали у великому акваріумі і годувати риб, оскільки підводний світ — це його хобі і ще тому, що він хоче популяризувати науку і наукові дослідження. Я зустріла професорів університету, які безкоштовно навчають дітей з бідних родин. І дізналася, що є цілий список очікування: люди чекають на можливість попрацювати волонтером! Серед них є пенсіонери, які шукають морального задоволення і товариства, молоді люди, які хочуть випробувати себе у різних сферах, самотні домогосподарки, чиї діти пішли до школи, успішні люди, котрі у волонтерстві шукають віддушину від основної роботи і просто звичайні громадяни, які зрозуміли, що допомога іншим робить їх щасливішими».

Благодійник спонсору — не товариш

Якщо в багатьох країнах світу благодійність має чіткі форми, визначені законодавчо, то в Україні це поняття існує, швидше, на якомусь підсвідомому рівні, адже законопроект про відсоткову філантропію, який став наслідком минулорічного Екуменічного соціального тижня, так і не розглядався Верховною Радою. Якби цей закон ухвалили, то кожен платник податку на доходи фізичних осіб міг би переадресувати два відсотки свого податку (вже сплаченого до бюджету) безпосередньо до неприбуткової організації.

Утiм каменем спотикання у роботі громадських організацій є не тільки брак чіткої законодавчої бази щодо фінансування, а й невміння чітко розмежовувати основні поняття, такі як «благодійник», «філантроп», «меценат», «донор» і «спонсор», які зрештою можуть стати ключем до вирішення нагальної проблеми.

Цим питанням присвятив свій виступ директор Антикризової гуманітарної програми Міжнародного фонду «Відро­дження» Руслан Краплич:

«Благодійник дає і нічого не хоче отримати натомість. Філантроп — дуже схоже поняття. Це заможна людина, яка прийняла філософію «я ділюся, віддаю щось!». Щодо меценатів, то це поняття зазнало певної еволюції. Раніше меценатами називали тих, хто опікувався винятково мистецтвом, нині ж вони опікуються тим, що їм до вподоби, що є їхнім хобі. Донори ж підтримують, як правило, вирішення питання, надаючи матеріальну чи технічну допомогу. І нарешті спонсор, який за свою підтримку очікує якоїсь вигоди, найімовірніше — майбутніх прибутків».

Оксана ДУДАР

ДОВІДКА «УМ»

III Екуменічний соціальний тиждень у Львові організували Інститут екуменічних студій Українського католицького університету спільно з Львівською міською радою, облдержадміністрацією, обласною радою та Національним університетом «Львівська політехніка». На «круглих столах» було представлено досвід співпрацi між церквою та владою, бізнесом та соціальними організаціями, майстер–класи для громадських організацій, представників церков, альтернативні шляхи вирішення конфліктів, партнерство в соціальних ініціативах. Також відбулися виставка–ярмарок соціальних організацій та Х Міжнародні поетичні зустрічі людей з особливими потребами в рамках міжнародної програми творчого розвитку «Не протоптана стежина», концерт сучасної християнської музики «Нас єднає любов». Реалізовано перший етап проекту «Обсерваторія успішних ініціатив» — електронної бази даних успішних ініціатив у різних сферах діяльності, пошук по якій можна буде здійснювати за регіонами України та за тематичними напрямами (initiatives.org.ua).

ВАРТО ЗНАТИ

На сьогодні перше місце у світі за поширенням волонтерства посідають Ав­стралія та Нова Зеландія. Утiм є високо розвинуті країни, у яких волонтерства немає взагалі, зокрема у Скандинавських країнах, де вважають, що волонтери відбирають робочі місця у пересічних громадян.