Дошкульна анатомія життя

«Іронія покликана відтворити те, що зруйновано пафосом», — переконував Чехов. Серед блискучого сузір’я майстрів життєствердної іронії, гіркої усмішки часів «первісного соціалізму» — Аверченко, Теффі, Булгаков, Зощенко... Дошкульний пересмішник Саша Чорний, якому сьогодні виповнюється 130 років, за словами сучасників, був «найсумнішим серед тих, хто жартує професійно і найбільш незлобивим iз тих, хто висміює». Він спромігся припечатати влучним словом не те що людину — цілу епоху. Його шорсткий віршово–прозаїчний опис буття продовжує слугувати навчальним посібником iз профілактики дурості, пихи, зарозумілості — вічних болячок суспільства. У компанії цього пересмішника можна дозволити собі, за словами Вєнічки Єрофєєва, «і поблювати, і висякатися...» на весь оточуючий «тортоподібний гламур». А який «просунутий» творець знехтує сьогодні таку можливість?

Майстер зухвалого епатажу

Уперше псевдонім Са­ші Чорного з’явився у 1905 році в одному з найвідоміших сатиричних часописів тієї епохи «Зритель» під сатирою «Чепуха». Його появою ми зобов’язані вельми прозаїчним обставинам. У сім’ї одеського провізора Михайла Глікберга було два Сашка, блондин і брюнет. Ось до цього, другого, Сашка, який народився 13 жовтня 1880 року, і приклеїлось прізвисько, яке й стало надалі літературним псевдонімом. Як нерідко трапляється в житті майбутніх пересмішників і хохмачів, життя Саші Чорного було сповнене сумних подій. Суворий у ставленні до дітей «папінька» часто перебував у роз’їздах, працюючи агентом великої лабораторії, а мати, дратівлива й істерична жінка, вихованням п’ятьох нащадків не переймалася. Тож Сашко, меткий одеський шкет, зростав, практично не знаючи дитинства. Звідси, певне, поєднання прихованості й сумирності в характері з «негнучкістю» й бунтарством. Звідси ж — «оскомина» від рідного міста.

У 1889 році гімназист Сашко Глікберг намагався надрукувати свої вірші, в котрих з’являються образи інфантильних студентиків, таких­ собі «Ларіосиків», і місцевих гімназисточок, життя яких «...сонливе, неначе байбак...» П’ят­надцятирiчний нестрим­ний юнак втік iз дому, прагнучи «відпочити» від Одеси. І полюбив Київ, Полтаву, особливо Житомир — занедбане повітове містечко, однак — «притулок щастя і спокою».

У 1900—1902 роках Чорний служить на австрійсько–угорському кордоні, на митницi. Його перші публікації з’явились у 1904 році в житомирській газеті «Волинський вісник». По закінченнi служби, в 1905–му, повернувся в Петербург і незабаром одружився з Марією Васильєвою, в минулому — дворянкою, випускницею Смольного інституту, фрейліною її величності імператриці. Шлюб із нею, незважаючи на різницю у віці, виявився довгим і щасливим.

1906 року його книга «Разные мотивы» за критику уряду була заарештована. Почалися переслідування. Саша Чорний зник iз літературного горизонту і виїхав до Німеччини, де відвідував лекції в Гейдельберзькому університеті. В 1908—1911 роках він — один iз провідних поетів часопису «Сатирикон», редактором якого був Аркадій Аверченко. Його вірші (підписані іменем «Іван Чижик») стали справжнім «ляпасом громадському смаку» — сумішшю «штилю підлого» і «штилю піднесеного». І саме за цю зухвалу епатажність Сашу Чорного гідно оцінили і Володимир Маяковський, і Корній Чуковський.

Із початком Першої світової війни новобранця Глікберга було відправлено в 13–й польовий шпиталь під Варшавою. Він опинився у жорстокій депресії, потрапив до лазарету. Від трагічних наслідків його врятувала дружина, яка домоглася переведення чоловіка в іншу частину і при тому залишилася тут сестрою милосердя. Точнісінько така сама щемна історія і в той самий час трапилася з Михайлом Булгаковим, перша дружина якого Тетяна Лаппа як сестра милосердя супроводжувала його, військового лікаря, по фронтових шпиталях, рятувала від холери й оберігала від наркотиків.

Дим без вітчизни

У 1916–му літератора перевели до Пскова. Незабаром після повалення самодержавства він був обраний навіть заступником комісара ради солдатських депутатів північного фронту, став людиною влади! А от жовтневу революцію зустрів стримано. Під бурхливим натиском подій подався спочатку у Вільно, потім, у березні 1920–го, — до Берліна. В еміграції Саша Чорний, по суті, відбувся як прозаїк. У 1921—22 роках він — публіцист, фейлетоніст і критик, завідувач літературною частиною берлінського журналу «Жар–Птиця». В Парижі друкувався в «Русской газете» і в газеті «Последние новости». Писав лірику, вірші й книги для дітей.

У 1927 році група емігрантів (серед яких — і Саша Чорний) на паях придбала земельну ділянку і заснувала російську колонію емігрантів у Провансі, в селищі Ла Фав’єр. Тут він і провiв свої останні дні. У Парижі вийшли його «Несерйозні оповідання», присвячені побуту співвітчизників, що опинилися за кордоном. Уже посмертно, у 1933 році, у видавництві «Парабола» були опубліковані його «Солдатські казки».

Помер Саша Чорний трагічно. Маючи слабке серце, у спекотний день 5 серпня 1932 року він брав участь у гасінні лісової пожежі. Перегрівся, зліг і помер після серцевого нападу. Володимир Набоков у прощальному слові сказав: «Залишились лише кілька книжок і тиха чарівна тінь». Олександр Михайлович Глікберг похований на кладовищі Лаванду, в Провансі, в містечку, яке розташоване, за примхою долі, на тій же паралелі, що й Одеса, «батьківщина–мачуха» письменника. До нас дійшли лише його прижиттєві публікації. Зарубіжні співвітчизники намагалися відшукати могилу поета, на якій колись були накреслені рядки з улюбленого ним Пушкіна: «Жил на свете рыцарь бедный». Але марно...

Як слово наше відгукнеться...

Часи й режими нещадно витурили з тодішнього СРСР усіх героїв Саші Чорного, цього «седого сорванца», котрий «...играет звонким словом И во всё суёт свой нос». Поява його «Избранного» стала можливою лише під час «відлиги» завдяки земляку Корнію Чуковському. У 1960 році Дмитро Шо­стакович поклав на музику п’ять сатир Саші Чорного («Жил однажды таракан...»). А його «смачні», простодушні й наївно–лукаві «Солдатські казки» були перевидані лише за «перебудови».

Ми якось увірували в те, що емігрантська література — це нежиттєздатна гілка, що у відриві від рідного підґрунтя талант хиріє. Безумовно, траплялося і так — фрейліни її величності опинялися у фартушках ресторанної прислуги, білогвардійські полковники задовольнялися роллю паризьких таксистів або циркових акробатів, а родовиті дворяни — миттям клозетів і вуличною торгівлею... Друзки минулого, розбитого вщент... Кафешантанний надрив ностальгії, від якої тхне безнадією ... Усе це було. Однак краще з написаного на чужині Буніним, Шмельовим, Набоковим, Цвєтаєвою, Сашею Чорним, переконує у зворотному.

Гірка й примхлива біо­графія поета, що стала досяжною лише віднедавна, вписалася у наші реалії, підтверджуючи актуальність і потребу саме в таких епатажних сатирах у стилі балаганного Петрушки... Він, недоладний і «порепаний», з усією своєю наївністю врешті виходить переможцем у цьо­му житі, бере гору над сильними світу цього. Тут вельми доречно вписався відроджений Сашею Чорним стиль казкового епосу, що витікає з усної нелітературної мови, із збереженої в російській глибинці соковитої й колоритної говірки... У цьому він спирався на геніальних попередників–соратників — Щедріна, Гоголя, Лєскова, розділив «злобу дня» з Платоновим, Гашеком, вплинув на послідовників — Шукшина, Войновича, Шварца.

Його «дошкульна муза» сатири ніскільки не схожа на «милу гостю з сопілкою в руці». Не дивно, що цей «адепт гострої словесності» обрав своїм девізом слова Сенеки: «Уникнути всього цього не можна, але можна зневажати усе це». Саме тому Саша Чорний і затіяв свою гру в «благостную умиротворённость» (при тому, що «...сам я угрюм, как голландская сажа»), блефував, не шкодуючи себе, йшов ва–банк. Він розумів: жартувати над життям — справа небезпечна... Але надто вже азартна.