Епізод із життя Старої Риги
Місто, яке вам припало до серця, обов’язково треба відвідати знову. І тоді, коли перестануть вражати око й відволікати увагу архітектура та інші візуальні деталі, можна відчути дихання міського життя, його ментальність. Саме до таких міст, у які хочеться повертатися ще і ще, належить Рига.
Розповідаючи знайомим рижанам про свої спостереження за стилем життя латвійської столиці, я назвав одним із головних його мотивів святково–карнавальний. І вони, замислившись, погодилися. Карнавальність настільки проникає в усі пори повсякдення городян, що стає непомітною. Але саме вона додає місту особливого, суто ризького колориту.
Головний сценічний майданчик, на якому розігрується щоденне дійство, — звісно, Стара Рига, яка, можливо, найкраще у Східній Європі зберегла урбаністичний колорит середньовічного ганзейського міста. Багатьма тісними вуличками, що переплітаються між собою, дозволено їздити лише велосипедистам, тому поміж стародавніх будинків туристів катають на велорикшах. Інтер’єри численних кафе і ресторанчиків стилізовано під різні епохи та культури, а на вулиці вас зазвичай зустріне закликач або швейцар у відповідному костюмі.
Невід’ємна деталь Старої Риги — вуличні музиканти. Гітаристи, акордеоністи, барабанщики заробляють собі на життя, причому для збору грошових пожертв — суто в карнавальній манері — можуть, наприклад, виставити... нічний горщик.
Найдавнішу частину міста органічно доповнює забудова початку ХХ сторіччя. Фасади архітектурних пам’яток югендстилю (ризький модерн — іще одна з візиток столиці, якою вона може успішно конкурувати з аналогічними спорудами Відня) щедро прикрашають скульптурні зображення людських облич і постатей, звіриних фігур — здається, ніби самі будинки надягли маски.
Стилістика, характерна для старих районів, задає тон усьому місту, прориваючись у найнесподіваніших місцях. Так, в одному з непоказних казенних дворів на вулиці Стрелнієку можна побачити... Венецію. На замовлення закоханого молодика на глухій стіні будинку з’явилося величезне барвисте панно з італійським містом, і тепер його дівчина, готуючи ранкову каву, з вікна навпроти милується морським краєвидом, а не монотонною сірістю мурування. А на тролейбусній зупинці можна просто зустріти симпатичну білявку у відьомському вбранні з косою смерті в руках, що повертається додому після інсценізованої Вальпургієвої ночі.
Авторові цих рядків випала нагода побачити, як відзначають у Ризі День відновлення незалежності (20 років тому в цей день парламент Латвії проголосував за Декларацію незалежності). Після офіційної частини з покладанням квітів до пам’ятника Свободи тут же, на площі, вишикувалося кілька латиських хорів. Усі виконавці — в національному вбранні різних земель. Хори то по черзі змінювали один одного, то взаємно перегукувалися куплетами, то зливали голоси в єдину вокальну потугу, і юрба слухачів підхоплювала красиві мелодії дайн — латвійських пісень.
Російськомовна громада Риги має альтернативу, вважаючи своїм головним святом День Перемоги. Однак рижани залишаються рижанами: навіть це свято не обходиться без елементів маскараду. Юнаки, які знають про війну лише з фільмів, книжок та дідівських розповідей, походжають в автентичній солдатській формі часів Другої світової. Мілітарний стиль проявляє себе і в дівочому одязі: представниці прекрасної статі часто красуються у гімнастерках та пілотках, густо розцяцькованих емблемами різних родів військ, кокардами, шевронами...
У Ризі багато оригінальних пам’ятників. Скажімо, на вулиці Сколас стоїть монумент легендарній особі — сажотрусу. За місцевим повір’ям, якщо зустріти на вулиці сажотруса, то неодмінно пощастить. А коли ще й тихцем підкрастися і потриматися рукою за позолочений ґудзик на його уніформі, то щастя забезпечено на всі сто. Апофеоз же везіння — якщо такий ґудзик ви знайдете на вулиці або його подарують. Пересвідчитися в цьому не так важко, як здається, адже сажотруси й досі живуть і працюють у найстаріших кварталах міста.
Іще один пам’ятник особливо яскраво уособлює дух Риги. На тротуарі вулиці Меркеля, спиною до Верманського парку, напівсидить на перилах елегантний франт. Це художник Карліс Падегс, який помер від туберкульозу в 1940–му, назавжди залишившись 28–річним. Його не вважають класиком національного малярства, але у передвоєнній латвійській столиці Падегс був найекстравагантнішим денді і найвідомішим підкорювачем дамських сердець. Через 50 років колишня прихильниця, що на той час мешкала в Німеччині, профінансувала виготовлення його скульптури.
Безумовно, найбільше пам’ятників у місті встановлено видатним діячам доби національного відродження титульного народу. Але Рига — не тільки латиський культурний материк. Це місто відіграло свою роль у житті та творчості багатьох уславлених представників інших націй. Наприклад, Михайла Булгакова, якого, не виключено, саме ризька карнавальна ментальність надихнула на деякі моменти «Майстра і Маргарити». Прообразом головної героїні стала дружина російського письменника Єлена, яка виросла в Ризі у красивому домі на розі вулиць Елізабетес і Віландес. Рижани вважають, що ім’я Воланда походить саме від назви цієї вулиці.
Тут можна побачити єдиний у світі пам’ятник Анні Керн — найвідомішій коханці Пушкіна, яка мешкала в Ризі і звідси навідувалася до поета в Михайловське на недалекій Псковщині.
Місто мало велику єврейську громаду, вихідці з якої здобули міжнародне визнання. Наприклад, табличка біля одного з під’їздів на вулиці Алберта розповідає, що в дитинстві там жив філософ Ісайя Берлін.
Нещодавно знавці історії Риги розкопали цікаві факти, пов’язані з композитором Ріхардом Вагнером, який кілька років прожив у місті. Він часто бував у районі Задвіння, проводячи вечори в ресторанi «Єрусалим». За збігом обставин, саме в цьому будинку згодом одержав квартиру один із найвидатніших латиських поетів ХХ сторіччя Ояр Вацієтіс — зараз там його меморіальний музей.
Українців, звісно, в першу чергу цікавить українські сліди в історії Риги. І вони є, хоч поки що й не увічнені в камені чи металі. Посол України в Латвії Рауль Чілачава відшукав документи, що підтверджують: до міста приїжджала Леся Українка і деякий час мешкала у своєї тітки на вулиці Дзірнаву. Сам будинок не зберігся — зараз на його місці автостоянка, але муніципалітет Риги погодився на встановлення меморіальної дошки на одному із сусідніх.
Однак справа, як розповів Рауль Шалвович, застрягла в нашому рідному Міністерстві культури, яке, відповідно до офіційної процедури, має запропонувати проект пам’ятного знака. Навіть після неодноразових нагадувань чиновники Мінкульту не спромоглися нічого зробити. Тепер питання і взагалі зависло: термін повноважень посла, який ініціював встановлення меморіальної дошки, закінчився, він повернувся до Києва. А новій владі, схоже, значення літературного псевдоніму Лариси Косач — мов кістка в горлі. Тож про те, що в їхньому місті зупинялася визначна українська поетка, рижани можуть не дізнатися ще довго…
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
