На вершині Ельбрусу тішать не краєвиди, а те, що ти спромігся пройти випробування.. (Фото Володимира РОМАНЕНКА.)
Краще за Володимира Висоцького про гори можуть сказати лише самі гори. Звісно ж, кожного туриста ваблять вершини, «на яких іще не бував», хочеться випробувати нові маршрути й побачити нові краї. Тихе бажання помандрувати Кавказом з’явилося в автора цих рядків іще під час перших вилазок у рідні Карпати. Спочатку ця думка з’являлася з певною обережністю, а потім стала поглинаючою мрією. Хотілося на Кавказ, причому — апетит же неабиякий! — відразу на Ельбрус, на найвищу точку Європи (висота сплячого вулкана — 5642 метри).
Влітку вдалося домовитися про поїздку — із турклубом із Гадяча. Туристи з Полтавщини вже не раз їздили на Кавказ і мають чималий досвід гірських походів. Цього року, крім сходження на Ельбрус, вони запланували відвідини нарзанних джерел, мінеральних потоків, термального озера. Отож разом із зимовими рукавицями й пуховою курткою довелося брати плавки.
Першою зупинкою в Росії було село Аушигер у Кабардино–Балкарській Республіці. В Аушигері тече гаряче мінеральне джерело, яке використовують із лікувальною метою. Для зручності тут викопали став. Ми з радістю полізли у водойму. Вода була тепла, як у ванній. Саме цього хотілося після тривалого переїзду!
Наступного дня, набравшись сил, поїхали в гори. Кавказькі хребти з’явилися зненацька, і відразу — стрімкими схилами та шпичастими вершинами.
Ми нагодилися на Кавказ якраз на велике мусульманське свято — завершення Рамадану. Мешканці села Верхній Баксан (звідси починався маршрут) почастували випічкою й солодощами. Одна родина запросила нас — ватагу з восьми чоловік — до себе, пригощала чаєм. «Можете й на ніч тут залишитися», — пропонували горяни, вражаючи гостинністю.
Незважаючи на свято, один балкарець погодився завезти нас глибоко в «дикі» гори. Першу ніч ми провели на висоті 2500 метрів — а це вже вище, ніж наші Карпати.
Перший же гірський ранок потішив гарною погодою. Вдалині білів засніжений Ельбрус. Ось вона, мрія! Ця гора має дві вершини, але ми бачили лише одну — східну: вона, хоч і менша, затуляла західну сестру. Здалося, що Ельбрус такий близький... Але виявилось, що йти до нього два важкі дні.
«Якщо над Ельбрусом небо звільняється від хмар, то це на кілька днів, — поділився спостереженнями керівник групи Сергій Фролов. — Так само з негодою: якщо над горою збираються хмари — це означає, що не скоро проясниться. Тому нам треба поспішати, поки є погода».
План був такий: ми мали подолати два перевали, минути льодові поля і вийти на схил Ельбрусу — на Ачкер’якольський лавовий потік. Звідти — йти на саму вершину. Це досить складний варіант сходження. Значно важчий, аніж «класичний» маршрут. Утім у цьому поході мені судилося випробувати обидва варіанти...
Кавказ вражав краєвидами! Спершу ми йшли трав’яними полями. Високо вгорі паслися корови та барани. Збоку за нами спостерігали ховрахи. Дивовижно, але на висоті 3000 метрів я знайшов печерицю! Зовні вона нічим не відрізнялася від своєї «приземленої» сестри, але не мала запаху.
Із набором висоти перероджувався ландшафт. Поступово луки замінилися на каміння. А наступного дня ми потрапили в царство льоду та снігу.
У «білому» поясі найбільше вразив льодовик. Велетенське крижане озеро розтягнулося біля підніжжя Ельбрусу на кілька кілометрів. Під льодом нуртують струмки. Звук води нагадує віддалений гуркіт поїзда. Іноді чути стукіт каміння, яке обсипається десь під кригою, і тоді луна котиться на кілометри по цілому плесу.
Льодовик таїть небезпеку — тріщини. Потрапивши в крижане провалля, можна серйозно травмуватися.
У перші ж дні я відчув проблеми з акліматизацією. Ішлося чудово, але іноді в голові паморочилося. Ночами я погано спав. Боліла голова, нудило, пульсували скроні, гепало серце. Давалася взнаки висота.
Ніч перед сходженням ми провели на Ачкер’якольському лавовому потоці. Ночували на схилі Ельбрусу, розбивши намети на застиглій магмі.
Нарешті починалося найцікавіше!
Я хвилювався. Ми розвантажили наплічники, щоб не нести зайвого. Все непотрібне залишили внизу й заховали між камінням. Сьогодні ми мали піднятися у проміжний табір. А вдосвіта планували йти на пік. У штурмовий табір ми брали найнеобхідніше: теплий одяг, аптечку, їжу.
Команда попередила новачків: буде важко. Я був упевнений у собі, бо морально й фізично готувався до випробувань.
Ми підіймалися залишками вулканічної маси, порушуючи шар магмового пилу, який потрапляв в очі, скреготів на зубах... Каміння чергувалося зі снігом і льодом. По кризі довелося йти у кішках — це спеціальні металеві платформи, які кріпляться до взуття й допомагають триматися на льоду. Цей день був найважчим від початку походу. Ми набрали більше кілометра висоти.
Під вечір здійнявся сильний вітер. Ми ледве напнули намет. Я забивав кілки у лід, шпортався руками у примерзлому камінні, намагаючись укріпити наше тимчасове житло...
Планували прокинутись о четвертій ранку.
Проте ні о четвертій ранку, ні о п’ятій нас не розбудили. Цілу ніч володарював вітер. Уранці він продовжував розхитувати намет. О 5:30 я визирнув із намету і зрозумів, чому нас не будять: Ельбрус був укритий хмарою... Це означало одне: ми спускатимемось униз. Ех, наш табір стояв на висоті 4900 м — до вершини залишалося 700 метрів...
Невдовзі все небо затягло сірою пеленою. Нас обсипало сніжинами, які більше нагадували град. Ми опинилися всередині грозової хмари. Повітря було таким наелектризованим, що я відчував, як електричні розряди тріщать на шапці, бігають по синтетичному одягу.
Я був пригнічений. У моєму похідному щоденнику з’явився запис: «Сьогодні вранці цей похід втратив основну інтригу і принаду. Коли ми спустилися вниз, я піймав себе на думці, що не маю охоти чистити зуби, змащувати обличчя кремом, я більше не стежив за прийомом вітамінів... Усе те, що я старанно робив у попередні дні, наче втратило сенс».
Ми зійшли в базовий табір, а за нами спустилася й негода. Хурделиця ув’язнила нас на півтори доби. Ми не могли вийти на льодовик, бо сніг притрусив тріщини, а хмари затулили орієнтири. Ділянка льодовика була небезпечна: перешкоди треба долати у страхувальних системах, ідучи у зв’язці... Зате в «полоні» я нарешті добре виспався!
Що ще закарбувалося приємним спогадом, так це несподівана гостя нашого табору. Уявіть, на цій висоті, в таку заметіль, до нас прибилася миша! Вона нишпорила біля наметів і пакетів із їжею, не лякаючись показуватися нам на очі.
Наступні дні ми відігрівалися у мальовничій долині, уславленій лікувальними джерелами, — на Жиласу. Мабуть, в житті я не бачив красивіших пейзажів. Різні потоки урвищами сходилися в ріку. У цьому районі — кілька великих водоспадів. І, звісно, цілющі джерела: для очей, зубів, печінки, шлунково–кишкового тракту... Тільки й устигай бігати між струмками та поправляти здоров’я. Там є й спеціальна купальня із каміння, в якій можна приймати ванни із радонового джерела. Під час купелі доводиться задирати голову: над водою згущується шар газу, яким неможливо дихати.
В один із ранків небо над Жиласу очистилося, і з галявини відкрився розкішний краєвид на Ельбрус. Було видно обидві вершини. Я позаздрив туристам, які сьогодні йтимуть угору...
Тоді, коли я остаточно змирився з тим, що на Ельбрусі мені не побувати, події набрали кардинального оберту. Керівникам групи вдалося знайти людей, які погодились підкинути нас у село. Завдяки балкарцям ми могли зекономити час, а інакше дорога «в цивілізацію» зайняла б три дні.
Коли їхали в «бусі», народилася ідея: зійти на Ельбрус класичним маршрутом. «У нас є два дні запасу, чудова погода — можемо спробувати», — запропонував Володимир Романенко, бізнесмен із Глухова. Справді, чому б не скористатись шансом? У мені все перевернулося від цієї ідеї!
Наступного дня, за сніданком, визначився склад нашої штурмової групи. Йти на Ельбрус зголосилося троє: автор цих рядків, ще один кореспондент «УМ» Петро Троць та бізнесмен Володимир Іванович. Я був радий, що отримав другий шанс. І водночас хвилювався: чи витримаю, чи зумію знову себе налаштувати?
Керівник групи поділився з нами порадами, зібрав аптечку і позичив мені свої кішки. «Надягнеш ці кішки — і підеш, як дядько», — підбадьорив Сергій Анатолійович. Фраза про «дядька» стала девізом нашого походу. Ми не раз повторювали: «Зараз покупаюся — й піду на гору, як дядько», «Вип’ю кисіль — а вранці буду йти, як дядько».
«Класичний» маршрут починався в селищі Азау. Тут є канатна дорога, яка виводить на схили Ельбрусу. Після кількох пересадок ми добралися у «Притулок одинадцяти». Колись це був добротний готель, але занепав. Влада виношує плани відродити «Притулок». Нині ж туристи можуть затримуватись у вагончиках або наметах. Ми заночували, звісно ж, у наметі.
...Прокинулись рано, о 23:40. Вирішили починати сходження опівночі, бо погода зазвичай псується в обід. До того часу вже треба вернутися.
Я погано спав: на серці була певна тривога, до того ж біля намету гудів електрогенератор.
За ніч з’явився непроханий супутник — вітер. Я переймався, що він знову принесе хмари... Але всі вагання — геть: «Рушаємо!»
Ми йшли в гору, освітлюючи шлях ліхтариками. Орієнтувалися завдяки «вишкам» — яскравим палицям, які стояли вздовж стежки. Темрява трохи пригнічувала, бо йдеш наче у прірву...
Дорогою нам трапилося кілька туристів, які спускалися вниз. Один сильно змерз, у іншого — стара травма, у кількох — зламалися кішки... Зустрічні були з Новочебоксарська. Вони вирішили здійснити сходження з нагоди 50–річчя міста. Кілька людей із їхньої групи залишилися на маршруті — ми бачили їхні ліхтарики попереду.
Погода вередувала. Було холодно, вітер морозив обличчя й кидався снігом. Я натягнув капюшон. Постійно намагався ворушити пальцями ніг, щоб не змерзли. Небо вкривали хмари, що тяглися широкими пасмами. Втішало, що верхівка Ельбрусу залишалася чистою. Було б прикро, якби й цього разу зіпсувалася погода!
Невдовзі ми дійшли до першої знакової точки підйому — скель Пастухова. Кам’яна гряда починається на висоті 4600 метрів. Я зрадів, бо здавалося, що ми лише недавно вийшли з табору, а насправді набрали вже 400 метрів висоти! Під час нічних сходжень легко загубитися у відстанях: ти не можеш оцінити пройдений шлях і міряєш події іншими лекалами — наприклад, диханням чи кроками...
Невдача спіткала й нашу групу — у Петра поламалися кішки: порвався ремінець. Сяк–так обмотали пристрій шнурком, але цього вистачило лише для того, щоб спуститися в табір... Тому вгору нас пішло лише двоє — Володимир Іванович і я.
Мій супутник вирвався далеко вперед. Поки поралися з кішками, я відстав... Було важко. Кожен крок вимагав дедалі більше зусиль. Палиці–вишки часто тонули в темряві, і я втрачав їх із поля зору, тим більше, що й зір у мене кепський...
Нарешті скелі Пастухова залишились позаду. Камені закінчились, і знову почався пояс льоду. Звідси стежина мала завернути ліворуч і траверсом попрямувати до сідловини. Це проблемне місце, бо в темряві важко помітити поворот. Я й сам ледве не пішов манівцями: складка снігу здалася мені стежкою. Спробував зійти вбік, але відразу вирішив: не треба шукати собі пригод і ходити навпомацки стрімким схилом. Ішов за товаришами, які, наче маяки, світили попереду ліхтарями.
Я часто озирався за обрій. На рівні горизонту почали проявлятися силуети гір. Скоро буде світанок. Невдовзі почали вимальовуватися обидві вершини Ельбрусу. Коли ще трохи розвиднилось, помітив, що стежка заходить ніби всередину гори. То був поворот на сідловину. Ну нарешті! Сідловина лежить на висоті 5300 метрів. Це ще одна знакова точка. Звідси вже близько...
Ця гора наче витискала сили із мене. Я часто спирався на палиці й намагався заспокоїти дихання. Водночас піймав себе на думці, що організм добре підготовлений. Не болить голова і не нудить: акліматизація пройшла на відмінно.
Було холодно. Я постійно тримав палиці й обморозив великі пальці. Зняв рукавиці й по черзі відігрів пальці в роті.
Вдалині мерехтіли ліхтарики. Мої компаньйони вже були на сідловині. Всередині виникло непереборне бажання відпочити. Вперше за кілька годин ходу я вирішив сісти. Відпочинок на снігу ставав дедалі солодшим. Коли відчув, що бажання затишку перемагає настрій лізти вгору, миттю звівся на ноги й поплентався далі. «Не спокушай себе», — кликав внутрішній голос.
Сяк–так я добрався до сідловини і впав на сніг. Коли віддихався, познайомився з двома супутниками Володимира Івановича — новочебоксарцями. Старшому з них, Флавіану Воронову, — 66 років. Він бувалий турист, але перед вершиною йому стало зле. Росіяни вирішили трішки відсидітись, а ми продовжили шлях нагору. Якщо пощастить, будемо першими, хто сьогодні зійде на пік.
Світало... Обрій заграв червоним кольором. Невдовзі на горизонті з’явилося червоне сонце. Ще в таборі я замислювався над тим, коли ж саме нас застане світанок, але й подумати не міг, що це станеться на вершині. Молоденьке сонце кидало на сніг сині тіні. Я таких іще в житті не бачив! Світанок обеззброїв негоду: зі сходом сонця вщух вітер, а з ним припинився і снігопад. Я подумав: як добре, що я в притомному стані, у мене не болить голова, я не змерз і погода не фатальна.
Фінальний підйом був дуже стрімким. Але я почувався добре. Можливо, енергії додавав сам Ельбрус, може, світанок, а можливо, благенький перекус (чотири кубики шоколаду і шматок ковбаси). Поступово схил ставав пологішим. Нарешті ми вилізли! Ні, це не була вершина. Хто має справу з горами, мусить бути готовим до цього: дивишся — ніби фініш, а виявляється, що треба йти... Попереду виднілося ще два невеличкі узвишшя. До одного з них і вели вишки. Отже, нарешті відкрився сам пік!
Попри близькість вершини, я часто зупинявся на відпочинок. Здалося, що надто часто... «Е, ні, братику, з таким темпом ти й до обіду на вершину не дійдеш», — промайнула думка. Вирішив рахувати кроки і змушував себе ступати хоча б по двадцять. Це мусило дисциплінувати.
Останні метри долав так повільно, наче йшов до ешафота. Підійшов до фінального узвишшя і прикинув: подолаю цю ділянку за три підходи. Але згори почув голос: «Давай, Володю, залишились останні метри!..» Це гукав Володимир Іванович, який уже стояв на вершині.
І це сталося! О 6:20 я ступив на вершину! Відразу ж кинув оком на кам’яну стелу, із якої стирчить металева зірка. Наче хотів пересвідчитись, що потрапив справді на пік, а не одне з численних узвиш.
Я впав на сніг. Гучно дихав і чув, як гепає серце. Глянув на обрій. Десь там, як дивитися на Захід, кажуть, видно й Чорне море... Мене переповнювали емоції. Перехоплювало подих, а в горлі виростав клубок. Я відчував, що зараз заплачу. Пустив із очей кілька сльозин, але відразу ж себе опанував.
Ми з Івановичем зайнялися звичним для туристів ділом — почали фотографуватися, сьорбнули коньячку з фляги. Але вирішили довго не затримуватись, бо нависали сірі хмари.
Спускатися було приємно. Банальна істина, але навіть найбільш очевидні речі по–справжньому відчуваєш лише тоді, коли переживаєш їх на власній шкурі.
На гірському плато ми зустріли давніх знайомих із Новочебоксарська. В колоні йшов дядько Флавіан. Ми отримали перші вітання. «Вітаю з горою!» — так кажуть на Кавказі. До речі, того дня чебоксарці зійшли ще й на східну вершину.
Спуски з гір не лише приємні, а й небезпечні... Коли йшли до сідловини, у мене з–під ніг раптово поповз сніг. Це не віщувало нічого поганого й скидалося на звичайне падіння. Мене поступово почало нести вниз. Спершу це було весело, як на санчатах. Але швидкість спуску наростала й наростала... Це перестало бути смішним. Я намагався загальмувати ногами — але від сили удару тіло почало перекидати: летів і сторч головою, і на спині, і бозна в яких позах. «Веселі гірки» закінчились тоді, коли я загальмував на сідловині (не хочеться й думати, що було б, якби зірвався в іншому місці). Я відбувся легким переляком. Болів лише лікоть, яким прикривав обличчя.
...Ми довго не затримались. Того ж вечора виїхали додому, в Україну. Закінчувався другий тиждень мандрів. Я скучив за домом! Коли ж приїхав у Київ, — легко здогадатися — почав скучати за горами.
Мене часто запитують: «Там гарно?» Чесно кажучи, я вагаюся, відповідаючи на це запитання. На Ельбрус не ходять заради того, щоб помилуватися пейзажами. Ця гора — це випробування для тіла й духу. Влітку я готувався: бігав, катався на велосипеді, пив вітаміни, схуд. Усе це дало свої плоди. Я пишаюсь, що мені вдалося пройти це випробування.
У планах на наступний рік — знову Кавказ, знову Ельбрус. Бо там є ще східна вершина. Піду й на неї. «Як дядько».
Тиждень тому, 28 вересня, на Ельбрусі відбувалися змагання альпіністів — Elbrus race. Турнір проходив під гаслом: «У Європі вище не бігають».
Альпіністи змагалися у двох категоріях: класичній (старт — на верхній станції канатної лінії, із висоти 3700 метрів) і екстремальній (підйом із Азау, з позначки 2400 метрів). Цього року було встановлено два абсолютні рекорди. Поляк Анджей Баргєль вибіг на вершину з самого підніжжя за 3 години й 23 хвилини. А на коротшій дистанції тріумфував казах Андрій Пучінін — 2 години 35 хвилин.
Ельбрус — гора на Кавказі, на кордоні російських автономних республік Кабардино–Балкарія і Карачаєво–Черкесія.
Це двовершинний конус згаслого вулкана. Західна вершина має висоту 5642 м, Східна — 5621 м. Вони розділені сідловиною заввишки 5300 м і віддалені приблизно на 3 км. Останнє виверження датується 50 р. н. е.
Ельбрус є найвищою вершиною Росії. Він лежить над Головним Кавказьким хребтом, який є кордоном між Європою та Азією, тому вважається найвищою горою Старого континенту.
За однією з версій, назва Ельбрус походить з іранського Айтібарес — «висока гора»; також імовірно — від іранського «сяючий». Інші назви: Ялбуз — від тюркського «грива снігу» (грузинська назва) Мінгі–тау — «вічна гора» (карачаєво–балкарське) тощо.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
