Він, Володимир Миколайович, — всеосяжна фігура. Парламентсько–християнська, та ще й у професорській мантії. Підкована топографічно–аграрно, колгоспно–юридично, комерційно–арбітражно, європейсько–міжнародно.... І просто переповнена бджолярською мудрістю. У його рідному селі Забране про таких кажуть: могутній, як житомирський дуб, що зростав у малинських дібровах. І листом дорідну земельку щедро покриває, і рідкісними жолудями годить. А що вже патріотичним корінням, то небачених глибин стрімголов сягає.
Депутат — не адвокат, не акробат і не якийсь там інтелігентний сурогат. Депутат — виняткова народна мудрість. Як–не–як, а Володимир Стретович уже чотири каденції у Верховній Раді України служить. Служить власній патріотичній ідеї. У поті чола. Із травня 1994 р. — голова Комітету з питань правової політики, а після вимушеної нардепівської перерви (з червня 2002 року) очолює один із ключових комітетів Верховної Ради — з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією. А в наступних каденціях — заступник голови і голова Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Паралельно не одне п’ятиріччя — президент Східноєвропейського департаменту і член Ради директорів міжнародної організації «Парламентарії проти корупції й організованої злочинності» зі штаб–квартирою в Канаді, водночас тричі президент Всесвітнього конгресу українських юристів і Фонду сприяння правовим реформам. Так мажорно представляють його честь у поважних публікаціях у ЗМІ.
Можливо, й за те, що «наводить», як нас переконують, європорядок в Україні. Можна хіба що поспівчувати йому, якщо додати до цього ще й членство у групах із міжпарламентських зв’язків з Австралією, Китайською Народною Республікою, Федеративною Республікою Німеччиною, Королівствами Нідерландів і Данії, Азербайджанською Республікою...
А це вам не конюшину босоніж косити на барвистих луках, що бовваніють коло його «хатинки» в письменницькому селі Дзвінковому. Мах–мах косою — і лежать перед тобою усміхнені пухнаті голівки з пахучого травостою.
Мах–мах пером — і полетіли десятки депутатських запитів щодо перевірки фактів можливої злочинної змови у структурі Держкомзему, можливих корупційних земельних схем в органах самоврядування, можливих організованих злочинних груп у бізнесових структурах, можливих, можливих... Словом, тремтіть, можновладці, «нунсівець» Стретович за вас узявся!
А ми лишень звернімо увагу читачів на одне ну зовсім універсальне, хоч і безбарвне слівце з його депутатських запитів — можливо. Такий собі юридичний штришок депутата, що й не стверджує, й не заперечує, але озвучує неабияку непохитну цілеспрямованість борця із нібито відкритим «забралом». А ви — міністри юстиції, внутрішніх справ, економіки, голови СБУ і Держкомзему, обласних і районних адміністрацій, Генеральні прокурори, беріть нардепівські запити «під козирьок» і хутко рапортуйте йому, народному обранцеві, про подолання «рейдерських» схем і наскоків через можливі злочинні змови...
Ось серед усієї цієї «боротьби» ми й спробуємо відкрити недоторканно–утаємничені сторіночки з нардепівської діяльності Володимира Миколайовича. Спершу «зачепимо» земельну, бо ж земля під Києвом — ліпше якогось золота. Як і скористаємося його натхненним слівцем «можливо». Бо ж у земельних питаннях він, як риба у його персональному дачному ставочку, відгородженому від річки Ірпінь. Та й у юридичних «ставочках», на думку деяких парламентаріїв, він ловить не бубирців із верховодками, бо сам парламентський статус велить йому бути неперевершеним фахівцем, як українці кажуть про таких: і швець, і жнець, і на дуді грець.
Ой, як він ходив по землі і житомирській, і чернігівській, і білоруській, доки не дістався київської: і топографом, і колгоспним юрисконсультом після закінчення київського юридичного факультету. Так закохався в землю–годувальницю, що на все життя. Коли осилював аспірантську долю в Київському інституті держави і права Академії наук України, то тема вкрай актуальної кандидатської дисертації була напрочуд заземлена: «Правове регулювання колективного підряду в сільському господарстві». Можливо, цей юридичний бенефіс у 1989 році так відрегулював українське сільське господарство, що про колективний підряд мало хто нині й згадує, але колективні рейдерські ентузіасти бродять не лише по телеекранах, а й по деяких сільськогосподарських районах Київщини...
Не перший рік киплять пристрасті «земельної війни» між Державним підприємством «Міжнародний аеропорт «Бориспіль» і групою із 25 громадян, які, можливо, за допомогою Володимира Стретовича стали «на прю» проти реконструкції аеропорту до Євро–2012.
Історія цього «конфлікту» показова. Восени 2006 р. голова Бориспільської райдержадміністрації Іван Полюхович (однопартієць тодішнього голови Київської облдержадміністрації Євгена Жовтяка) своїм розпорядженням № 559 від 29.05.2006 р.«по–братському» затвердив проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 48 гектарів ріллі у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства єдиним масивом в адміністративних межах Гірської сільради. Те, що грубо порушувались права власника цієї земельної ділянки — держави та її законного землекористувача — ДП «Бориспільське» як правонаступника військового радгоспу «Бориспільський», пан Полюхович відверто проігнорував. Він вважав, що він — закон і влада на цій території. Хоча й мусив би знати, що саме ця земельна територія резервувалась під перспективний розвиток аеропорту згідно з Постановою Кабміну № 721 від 10.09.93 р. «Про заходи щодо реконструкції та розширення аеропорту «Бориспіль». Але дуже вже хотілося обдарувати ріллею «своїх» людей.
Хто ж ці 25 гречкосіїв–«єдиномасивців», за яких так турбувався пан Полюхович і його тіньові можливо парламентські «спонсори»? Десятеро киян, по четверо мешканців Білої Церкви та Києво–Святошинського, мешканці Обухівського, Васильківського, Володарського та інших районів. Цілком закономірно, що в Бориспільської міжрайонної прокуратури виникло запитання: чому вирішили займатися особистим селянським господарюванням у Бориспільському районі на єдиному масиві люди, які мешкають за сотні кілометрів, одержуючи по гектару та по два державної ріллі? Дивовижно, але вже через місяць «варягам» зареєстрували й видали державні акти на право власності єдиним земельним масивом. Грубі порушення Земельного кодексу України до уваги не брались, бо ніхто з цих підставних щасливців і не збирався вирощувати цибулю, картоплю чи огірки. Вони стали дійовими учасниками колективної схеми.
Уже через деякий час ці «варяги»–власники на підставі цивільно–правових угод відчужили (читай продали) свої земельні ділянки певним юридичним особам — ПП та ТОВ. Схема практичного дерибану з адміністративною режисурою спрацювала ідеально. Такий він можливо злочинний колективний підряд не в дисертаційних варіаціях.
Ми ні на що не натякаємо, а констатуємо факти. Бориспільська міжрайонна прокуратура в 2008 р. опротестувала розпорядження РДА № 559. Протест було задоволено, і незаконне розпорядження скасовано. Згодом була порушена кримінальна справа за фактом зловживання службовим становищем службовими особами Бориспільського райвідділу земельних ресурсів. І поданий позов до Бориспільського міськрайонного суду про визнання недійсними державних актів на право приватної власності на земельні ділянки серій ЯГ № 192094 — 192118 усім 25 підставним особам.
Ось тут і з’явився на паперовому «екрані» міжнародний борець із корупцією та злочинністю пан Володимир Стретович. «До мене надійшло колективне звернення від громадян України О. Луцика, Л. Дикої та А. Подзеги щодо розгляду Бориспільським міськрайонним судом позовних заяв, поданих Бориспільським міжрайонним прокурором до фізичних та юридичних осіб про визнання недійсними державних актів про право власності на земельні ділянки та угод...» — читаємо в офіційному запиті до Генпрокуратури. Володимир Миколайович переконаний, як на його професорську думку, вбачається, що «мало місце діяння, яке має ознаки так званого «рейдерського» захоплення земель, які перебувають у приватній власності заявників...» Держава намагається повернути собі державну землю, пан нардеп називає це рейдерством. Цікава логіка.
Названі нардепом скаржники О. Луцик, Л. Дика та А.Подзега і є тими скупщиками земель у частини підставних осіб. Олександр Луцик одноосібно заснував і очолює ПП «ЛОО» (розшифровується як Луцик Олександр Олександрович. — Авт.) і є помічником–консультантом на громадських засадах нардепа В. Стретовича. А скупив він у трьох так званих власників шість гектарів. У секретаріаті Комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності нам люб’язно повідомили телефон пана Луцика, але на наші дзвінки той не відповідав. Водночас, як нам удалося з’ясувати, цей землелюб очолює й охоронну фірму, що виконує свої обов’язки і при проведенні організованих заходів партією Християнсько–демократичний союз, лідером якої донедавна був пан Стретович. Очевидна християнська солідарність. (Щоправда, тепер він здав своє дітище в користування Давиду Жванії і, відповідно, «регіональній» коаліції).
Інша скаржниця Л. Дика мала дівоче прізвище Луцик Людмила Олександрівна, донька Луцика. Ця пані є також одноосібною засновницею і керівницею ПП «ЛЛО» (розшифровується як Луцик Людмила Олександрівна. — Авт.) і прикупила 8 гектарів ріллі у підставних осіб. Ці родинні бізнес–структури знаходяться за однією київською адресою. Нам не вдалося уточнити, які ж нардепівські громадські функції, можливо, виконує Анатолій Подзега.
Зате вдалося з’ясувати, що інші підписанти скарги до Стретовича є родиною з с. Віта Поштова — донька, батько, мати і їхній племінник. Зі слів батька стало достеменно відомо, що свої двогектарні ділянки вони одержали на пропозицію одного свого знайомого Валерія С. А після виготовлення цим посередником держактів продали оформлену на них землю через нього ж десь за 260 тис. грн. за кожну ділянку. Якщо обрахувати, то це приблизно по 1300 грн. (не доларів!?) за сотку. Виняткова щедрість, як у казковому кіно: і вовки ситі, й вівці цілі. Чом не бізнес на бориспільській ріллі? Заплатило сім’ї наближене до Стретовича ПП «ЛОО» на їхні особисті рахунки в одному з київських банків. Невже рука руку так озолочує!? Славнозвісний Остап Бендер тільки б потилицю чухав.
Виходить, цілком не випадково, чому наприкінці 2008 р. так захвилювався пан нардеп. Зчинив такий юридичний ґвалт.
Всі вони, як по команді, відмовляються свідчити правоохоронцям, демократично ігнорують виклики до суду. Мабуть, бояться правди. Але ж відомо, що від правди не втечеш. Схоже, що не вдалося і Володимирові Стретовичу як президенту Східноєвропейського департаменту міжнародної організації «Парламентарії проти корупції» у своїх нардепівських «рукавицях» заплінтусувати епістолярною істерією бориспільських прокурорських слідчих. Творчий багаж його з–понад 20 праць із проблем регулювання трудових і майнових відносин у сільському господарстві і проведення земельної реформи цього разу його клієнтам не допоміг.
А тепер про інше хобі. Доки Володимир Миколайович у вільний час від депутатства і викладацької роботи на кафедрі галузевих правових наук (факультету правничих наук Національного університету «Києво–Могилянська академія») «струже» власну нову конструкцію під назвою «вулик український», доки він учаровується на шикарній дачній гойдалці (подарунок від друзів. — Авт.) з екзотичною назвою «Варадеро» і слухає, як пташечки співають та гудуть бджоли, в пам’яті в нього витьохкує ще одне, можливо, ду–ж–же вже хлібосольне соловейкувате непарламентське захоплення.
Ми випадково зазирнули до комп’ютерної бази даних Торгово–промислової палати України й натрапили на її структурний підрозділ — Міжнародний комерційний арбітражний суд (МКАС). Знаючи, що пан Стретович є членом багатьох міжпарламентських груп, виникло бажання дізнатися, а чи таке багатодержавне членство не сприяє йому в зароблянні «бабок» у комерційному суді на кишенькові витрати. І (о диво!) у рекомендаційному списку міжнародних арбітрів МКАС знаходимо знайоме нам прізвище — Стретович Володимир Миколайович. Зі всіма своїми регаліями: заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, заступник голови Комітету Верховної Ради і т.п.
З великими зусиллями, але нам удалося вийти й на одну із судових комерційних справ між іноземною фірмою та донецьким приватним акціонерним товариством, яку розглядав міжнародний арбітр пан Стретович минулого року. На наш інформаційний запит до МКАС щодо офіційного з’ясування прізвища судді по справі, заступник голови МКАС пані Євдокія Пащенко повідомила, що це є конфіденційна інформація. Чому заховалась поважна пані за конфіденційність? А чарівна скринька просто відкривається. Можливо, Володимир Стретович як народний депутат порушує спеціальне обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави. Таке обмеження передбачене п.б ч.1 ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» в частині заборони виконання роботи на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики).
Володимир Миколайович упродовж тривалого часу працює міжнародним арбітром МКАС при ТППУ. А раз так, то відповідно до ч.2 ст.1 «Положення про МКАС» Торгово–промислова палата України затверджує ставки гонорарів арбітрам, тобто вони отримують заробітну плату за участь у розгляді міжнародних арбітражних спорів. Згідно з частиною 1 ст. 78 Конституції України та частиною 4 ст. 3 Закону України «Про статус народного депутата України» народний депутат не має права займатися будь–якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час.
Як пояснюють нам фахівці права, діяльність, пов’язана з вирішенням спорів у МКАС при ТППУ, не відноситься до наукової, викладацької або творчої. А тим більше медичної практики. Крім цього, за отриманими редакцією даними, пан Стретович тільки впродовж 2009 р. одержав загальний прибуток від діяльності, пов’язаної з вирішенням арбітражних спорів у розмірі понад 200 тисяч гривень. Хотілося б знати, чи за щитом конфіденційності Володимир Миколайович не приховав від декларування ці астрономічні прибутки за роботу в МКАС?
Якщо бути послідовним, то варто зазначити, що у травні 2009 р. пан Стретович на ім’я Генпрокурора України подавав депутатські запити щодо порушення Конституції та законів України внаслідок розгортання діяльності в Україні представництва Міжнародного комерційного арбітражного суду при Європейській арбітражній палаті, створеній у місті Брюсселі за законодавством Королівства Бельгії. Одержавши відповідь, він у липні того ж року строчить новий депзапит. Тепер уже про незадовільний розгляд його попереднього депутатського звернення. Європатріот проти Європалати? Це випадковість, боротьба з євроконкурентами чи відпрацювання тієї конфіденційності, котрою прикриває, мов щитом, керівництво МКАС можливого нардепа–законопорушника?
В. Стретович проігнорував нашу пропозицію зустрітися. То його право. Але громадяни України мусять знати, хто є хто в парламентських кріслах і за яке «бабло» роками нібито зі святою християнською мораллю патріотично і вірно служать своєму рідному гаманцю.
Відповідне рішення на користь позивача — Сергія Омельченка Солом’янський райсуд столиці під головуванням судді Коробенка С. В. ухвалив ще 4 березня 2016 року. Ще певний час пішов на те, щоб рішення суду набуло законної сили, а також на те, щоб відповідач — керівництво Солом’янського райвідділу ГУ Державної міграційної служби в м. Києві нарешті виконало його. >>
Багато років складалася парадоксальна ситуація: y країні, де одна єдина державна мова українська, багато високопосадовців та чиновників розмовляють іноземною — російською мовою. Якщо дехто з урядовців намагався хоч якось зв’язати два слова докупи, то виступи колишнього Прем’єр-міністра Миколи Азарова радше нагадували знущання над мовою, ніж бодай мінімальне володіння нею. >>
Після піврічного затишшя тема варварського видобутку бурштину на Поліссі знову стала топовою. Спровокували її два фактори. Спочатку в інтернеті з’явився черговий репортаж активістів Автомайдану, які заїхали на поліську глибинку і зняли з безпілотника сотні людей, які бабраються в болоті в пошуках «сонячного каменя». >>
Подружжя Михайла та Ольги Шкаровських зізнається, що, коли вони вперше почули від полтавського міського голови Олександра Мамая обіцянку подарувати їхньому численному сімейству просторий автомобіль, у якому кожен мав би своє сидіння, по-справжньому зраділи. >>
Шевченківський районний суд Києва арештував 94,67 гектара землі поблизу столиці, яка опосередковано належить українському бізнесменові Віктору Поліщуку, передає «Радіо Свобода». Особа Поліщука в українських бізнесових колах завжди виглядала одіозно. Він як олігарх із сумнівною репутацією відзначився у кількох журналістських розслідуваннях. >>
Уже більше дев’яти місяців у самому центрі Києва, в будинку з «елітною» адресою — вулиця Леонтовича, 5 — триває конфлікт між двома структурами: створеним за наказом екс-Прем’єра Миколи Азарова Центром світової економіки та Інститутом всесвітньої історії НАН України. >>
