Родина по–українськи

Здається, «до жовтневої революції» родинне життя було назагал краще: діти спокійніші, діди й бабці мудріші, жінки й чоловіки веселіші й активніші. Охоче працювали, співали, не бідкалися і на свята знали чим зайнятися, не хапаючись лише за пляшку. Утім, можливо, це така собі казочка, вигадана ворогами прогресу? Революція ж індустріалізацію і колективізацію забезпечила, заводи в містах і клуби по селах побудувала. Утім нині чимало з тих заводів занедбані, у клубах — гральні автомати. А краса створених доти пісень, глибинний символізм календарних обрядів, звичаї громадської взаємодопомоги нагадують про те, що без знищення мільйонів найталановитіших наша країна досягла б набагато більших життєвих успіхів.

Якою ж була «доколгоспна цивілізація» українців? Чи можемо повернутися до неї, як до точки на шляху розвитку, на якому колись звернули «не туди»? Сучасні технології передавання знань дозволяють здійснити цю подорож у часі. Це можна зробити, зокрема, на лекторії «Українська родина», започаткованому минулого тижня у київському Літературно–меморіальному музеї Павла Тичини (вул. Терещенківська, 5, кв.1), який щосереди проводять фольклорист Олена Чебанюк та психолог Галина Бевз.

Дитина — чистий аркуш

Заплановано 11 лекцій, що охоплять чотири тематичні розділи: дитинство, молодість, зрілість і старість. Старість у нас найменш досліджена. Але в традиційній культурі старі люди були потрібними соціуму. І ми бачимо й досі, наскільки комфортніше почуваються старші люди в селі, ніж ізольовано доживаючи у квартирах великого міста. Та й жінки, й чоловіки середнього віку в традиційному українському селі не відчували поламаності, незадоволеності, відчаю у таких масштабах, як це бачимо нині», — розповідає науковий працівник відділу зарубіжного мистецтва й народної творчості Інституту мистецтвознавства, фольклори­стики та етнології ім. Максима Рильського Олена Чебанюк. Олена Юріївна понад 30 років їздить у фольклорні експедиції у різні куточки України і має чималий особистий архів фото, аудіо– і відеозаписів родинних і календарних обрядів, пісень, казок і забавок та ігор для дітей. Нині вона ще й викладає фольклор у Національному університеті ім. Тараса Шевченка. «Хотілося б, щоб той досвід був затребуваний у суспільстві. Там є багато раціонального й ефективного, що може бути використане сьогодні», — каже фольклористка.

«Ми запровадили лекторій ще й тому, що нині народні знання часто профануються і фальсифікуються, — зазначає Олена Чебанюк. — Видання з фантастичної «міфології», що виходять масовими накладами, не мають під собою реального підґрунтя української традиції і зміщують орієнтири суспільства. До таких фальсифікацій народної культури звертаються тоді, коли нестабільне суспільство. І завжди знаходяться нечисті на руку люди, які намагаються — говорімо відверто — на цьому нажитися».

Перша лекція була присвячена ставленню до материнства та вагітності. Друга, цієї середи, — пологам та періоду від народин до пострижин. «У народній культурі постійно наголошується, що для дитини дуже важливо все, що відбувається довкола неї, починаючи з материнського лона, — каже пані Чебанюк. — Дитина — це білий аркуш. Поганих дітей не буває, навіть коли є спадкова схильність до чогось. І батьки відповідальні за моделі поведінки, які вони закладають у дитину».

«Я про це не замислювалася...»

Фольклористка наголошує, що в традиційному суспільстві були більш комфортні умови для розвитку і життя, бо давали відчуття захищеності. Діти були міцніші фізично й не такі вразливі емоційно. Бо були глибоко переконані в бажаності й любові. Вагітна мала слідкувати за своєю поведінкою, бо її дії, переживання, відвідування певних місць позначаються на долі дитини. Вагітній не можна бити тварин, красти, брехати, сваритися (бо «дитина буде чорно­ротою»), не можна ні на що задивлятися. Особливо на вогонь. Відповідно, до вагітних також має бути уважне ставлення — щоб не тривожилися, не перелякалися. «Українці переконані, що дітей дає Бог, — розповідає пані Чебанюк. — Мені трапився запис Павла Тичини, що дівчата і жінки з Пісків пішки йшли 90 кілометрів у Київську Печерську лавру і зверталися там до Божої Матері. Бувало, що й по кілька разів на рік ходили».

Уперше лекторій про традиційну культуру об’єднує фольклориста і психолога. За словами директора Музею Павла Тичини Тетяни Сосновської, коментар психолога допомагає усвідомити, що ж ми втратили і які ще є ниточки повернення до нашого коріння. Передусім — до розуміння цінності родини. «Я піймала себе на думці, що молодою про це й не замислювалася. І в моїх дітей через мої помилки відбувається чимало неприємних речей, яких можна було уникнути, якби це все знати, — каже одна зі слухачок лекторію, бібліотекарка Наталя Петрівна. — У школі нас переконували, що життя уже «нове», а традиції — то «пережитки». Моя мама вже не розуміла, яке значення має віра, церква. Стався «розрив» у традиційних цінностях. І мені мама вже не могла передати ці знання, бо не вважала їх цінними. А мені було ще гірше — я зовсім не думала, що все, що відбувається зі мною в час вагітності, та й надалі, — відпечатається на моїй дитині». Наталя Петрівна переконана, що такий лекторій особливо потрібен молоді.

Коментарі до лекції фольклористки готує етнопсихолог, доцент кафедри загальної та практичної психології Університету менеджменту освіти Академії педагогічних наук України Галина Бевз. Вона задіює сучасні дослідження психологічної науки, що дозволяє визначити, що можна використати сьогодні, що — забобон, а що варто залишити як культурну традицію. «Чим більше в нас хороших ритуалів — тим цікавіше жити», — каже пані Галина. Етнопсихолог пояснює, що традиція передбачає певні «автоматизми», щоб сприяти здоров’ю дитини, не замислюючись, чому слід так робити. Традиція допомагає перевести фокус уваги з себе на дитину. Адже в нинішньому «індустріалізованому» суспільстві дорослі, говорячи про дитину, думають передусім про себе.

Лише одиниці змогли свідомо виправити помилки своїх батьків. Найчастіше вони передають їх, примноживши, наступним поколінням. Психолог розповіла про можливі наслідки масового захоплення кесаревими розтинами і памперсами. І запропонувала слухачам пограти у психологічну гру «бажаний — небажаний», в ході якої учасники зрозуміли стан малят у лоні матері, яких чекають чи не чекають найближчі. Виявляється, хлопчики особливо страждають від небажаності. Вони або помирають у перші дні–місяці після народження, або ж ростуть хворобливими і замкненими.

Усе минає, лишаються стосунки

Поштовхом до організації такого лекторію стало зацікавлення слухачів радіо «Культура» передачами за участю Олени Чебанюк. Ведуча програми Тетяна Сосновська, яка є директором Музею–квартири Павла Тичини, кілька років тому запросила пані Олену на батьківщину поета в село Піски на Чернігівщині. Відтоді упродовж чотирьох років фольклористка записувала там пісні й етнографічні відомості, а також спогади очевидців про ХХ століття. Отже, в основу лекторію лягли ці записи, що подаються у всеукраїнському і загальносвітовому контексті. У Пісках зберігся багатоголосний спів. Там немає «етнографічного колективу» з «художнім керівником», який після музичного училища розповідає бабусям, «як і що потрібно співати». Жінки там збираються і співають на кутку або під час великих свят — весілля, проводів у армію, календарних свят.

«Козацьке село Піски ніколи не було великим, — розповідає Тетяна Сосновська. — Олена Юріївна підштовхнула нас до ретельнішої роботи в архівах Павла Тичини і, на свій подив, ми знайшли там його етнографічні записи: народні пісні, говірки, обряди». За словами пані Чебанюк, в історії села Піски, як у краплині води, відображена історія нашого народу. 24 грудня 1942 року село повністю спалили німці. Перед цим партизанський загін вирішив постріляти. Застрелили німецького фельдшера, забрали в нього машину. Прийшов каральний загін нацистів і спалив село. «Я була в багатьох селах, які зазнали подібних трагедій. Там завжди відчувається, що пролилася велика кров, — розповідає фольклористка. — Це село досі пригнічене. Уявіть собі людей, які впродовж 50 років були змушені славити червоних партизанів, знаючи, що вони призвели до трагедії. Щороку в комуністичні свята вони мали славословити біля трибуни, проклинаючи їх у душі. Лише в останні роки вони вперше відверто сказали, що то був злочин».

У щоденникових записах Павла Тичини сказано, що село дуже мальовниче. Сьогодні тієї краси немає. Прямі вулиці, типова забудова. Ставки замулилися, люди не хочуть чистити: «може, нова влада почистить...» Ті самі проблеми, як і скрізь. Алкоголізм, вимирання села, безініціативність. Утім залишилися дуже поетична мова і делікатність у стосунках. Село Піски було козацьке. 150 років після скасування кріпацтва минуло — а це ще відчувається. Етнографи через півгодини спілкування з мешканцями можуть визначити: козацьке було село чи кріпацьке. У козацькому люди поводяться на рівних; навіть коли присилатимуть із сільради — для них це не указ. Також характерне почуття власної гідності та знання власного роду. Те, що описував Нечуй–Левицький у «Бабі Парасці й бабі Палажці», — неприпустимо. Публічна сварка — значить приниження себе.

До речі, у планах організаторів лекторію «Українська родина» — влаштувати етнографічну «виставку одного села», присвячену Піскам:вбрання, рушники, предмети побуту й фото.