Квіти для улюбленої вчительки. (Тетяни ШЕВЧЕНКО.)
За традицією, в Україні це свято не має фіксованої дати і відзначається першої неділі жовтня. Чому саме жовтня? Не для того, щоб учителі оговталися від початку навчального року, налагодили роботу, склали розклади і плани, а тоді вже віддалися святкуванню. Святковий День учителя був затверджений Президією Верховної Ради СРСР ще у 1965 році. Крім українців, першої неділі жовтня вітають своїх педагогів школярі Білорусі, Казахстану, Латвії та Молдови. Росія «відкололася» від пострадянських колег у 1994 році. Ні, у цій країні також поважають вчителів, але вітають їх у Всесвітній день учителя, який відзначається щороку 5 жовтня. Саме цього дня в 1966 році ООН ухвалила Рекомендацію «Про становище вчителів», де окреслила основні проблеми та вимоги до організації праці педагогів. «Становище вчителів повинно відповідати освітнім потребам... Слід визнати, що для повного досягнення цих цілей і завдань надзвичайно важливо, щоб учителі мали відповідний статус і щоб їхня професія була оточена суспільною повагою, на яку вона заслуговує», — читаємо в історичному документі.
Пройшло більше 40 років, коли вперше на міжнародному та державному рівнях було сказано про значення роботи педагога для суспільства. Очевидно, що відтоді (принаймні в нашій країні), нічого не змінилося. За результатами останніх досліджень Інституту Горшеніна, професію вчителя вважають звичайною 42,2 відсотка українців. При цьому більше третини опитаних називають її непрестижною і лише кожен п’ятий — престижною.
А що думають про свою професію і її престижність самі педагоги? Ставлячи це запитання, ми були впевнені, що почуємо лише про матеріальні проблеми. І це є правдою, адже не секрет, що вчитель сьогодні отримує зарплатню майже на рівні технічного працівника школи. Лілія Гриневич, координатор напряму «Суспільство знань» Уряду змін, екс–начальник столичного управління освіти, зауважує: «Основою для розрахунків заробітної плати для бюджетників і, зокрема, для педагогів, має бути мінімальна зарплатня. Натомість уряд продовжує традицію, запроваджену попередником, і розраховує в тарифній сітці заробітну плату, виходячи не з мінімальної зарплатні (884 гривні), а з першого тарифного розряду (567 гривень), який виставляється «вручну». Отже, технічний працівник отримує 884 гривні, а молодий учитель з вищою освітою — 930 гривень. Це якраз і демонструє реальне ставлення до вчителя».
Та й цю мізерну зарплатню педагоги багатьох регіонів отримують нерегулярно. Відомий факт — влітку деякі сімферопольські вчителі змушені були торгувати морозивом і квасом, бо не отримали відпускних і зарплат.
Отож, готуючись почути цілком справедливі докори стосовно матеріального становища вчителів, ми були здивовані. Не заперечуючи того, що й грошей не вистачає, і часу на особисте обмаль, і чоловік, i діти не отримують належної уваги, вони хотіли говорити про інше. І ще раз довели: у більшості своїй наші педагоги — люди незвичайні, творчі й віддані своїй справі. За що ми їх і любимо. І, вітаючи зі святом, маємо нагоду щиро висловити велику подяку і своє захоплення.
— Ми ніколи не отримували багато грошей. За радянських часів моя зарплатня становила 90 гривень. Але ставлення до мене було інше. Вчителя поважали. Сьогодні все не так однозначно. З одного боку, ставляться з повагою. З іншого — звинувачують в усіх гріхах і проблемах. До того ж сьогоднішнє покоління батьків, мені здається, здебiльшого не дуже переймається навчанням дітей і до школи ставиться без належної уваги. Усі знають, що в майбутньому, дорослому житті, молоді потрібні будуть не знання, а особисті зв’язки та матеріальні можливості. Отож, щоб змінити ставлення до вчителя, треба змінити ставлення до освіти.
— До вчителя ставляться з повагою доти, доки навчаються у школі. Ця професія не входить до переліку престижних. З нашої інститутської групи лише три людини пішли вчителювати. Для того, щоб поважали вчителя, треба перш за все змінити нашу систему освіти. Вона консервативна, відірвана від дітей i ускладнює спілкування та партнерство вчителя з учнями. От, наприклад, на уроці літератури розповідаю я про Наталку Полтавку, а переді мною учень, який прийшов до школи, просидівши усю ніч «У Контакті». Там він побачив і почув таке, про що я дізналася у 20 років. І знайти до нього ключик на уроці нелегко.
— Що означає «престижна « чи «непрестижна» професія вчителя? Для держави — непрестижна (подивіться на нашу зарплатню). Для сучасних «крутих» — також, бо не той матеріальний рівень. А для когось — навпаки. Думаю, ставлення суспільства до вчителя все–таки ближче до плюса, ніж до мінуса. Для того, щоб воно стало ще позитивнішим, необхідно, щоб учитель хотів самореалізовуватися, зростати професійно й повністю викладатися на роботі. Тоді і ставлення до нього буде іншим.
Особисто я, моя сім’я, мої друзі вважають, що в мене прекрасна професія. Мені ж вона приносить задоволення.
— Кілька років тому вирішив піти зі школи. Треба годувати сім’ю, та й непрестижно це — бути вчителем. Але не витримав, повернувся назад. Не можу це пояснити, тягне — і все. Не вистачає адреналіну, польотів, творчості, радості. Правду кажуть, що вчитель — не професія, а діагноз.
Що робити для того, щоб ставлення суспільства до вчителя змінилося? Зайнятися матеріальними питаннями. І не лише підняти нам зарплатню, щоб ми не жебракували. Треба зміцнити матеріальну базу шкіл, забезпечити їх сучасним обладнанням, iнтернетом. Бо як ми будемо професійно вдосконалюватися? І про що розмовлятимемо зi своїми учнями — комп’ютерними й технічними геніями? Хочеться, щоб і їм було не соромно за нас.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
