Виявляється, Хорватія — це не лише курортний рай на півночі Балканського півострова, і не тільки батьківщина капітана донецького «Шахтаря» Даріо Срни. Як і в усьому світі, в Хорватії існує своє культурне життя, своя література, інтелектуальна аура тощо. І часом у аурупотрапляє навіть Україна.
Ще у 2002 році «УМ» повідомляла про вихід у Загребі антології «Українські літературні хулігани». Видавництво «POP & POP» тоді зібрало під однією обкладинкою малу прозу майже двох десятків сучасних українських авторів — від «майже класиків» Богдана Жолдака, Юрія Винничука та Євгенії Кононенко і до авторів скромного доробку Андрія Підпалого й Олександра Ярового. Ту антологію уклав уже покійний Сімо Мраовіч, знаний хорватський поет і прозаїк. Післямова відомого літературознавця Даміра Пешорди до тієї книги називалася «Кобзар у метро», і в назві цій поєдналися сучасність із традицією.
Після згаданої антології на берегах Сави ще побачила світ спільна книжка Юрія Андруховича й Анджея Стасюка «Моя Європа» в перекладі згаданого вище Даміра Пешорди. І ось буквально кілька днів тому до цього скупого переліку додалася ще й збірка драматургії Олександра Ірванця. Книжка «П’ять п’єс», яка вийшла у видавництві «Смолоскип» 2002 року, перекладена і видана за підтримки Ради національних меншин Республіки Хорватія у Загребі. Ініціатором і реалізатором цього задуму від самого початку виступив Алекса Павлешин — голова Товариства української культури в Хорватії.
П’єси Ірванця — не легкий матеріал для перекладача, бо в текстах їхніх літературна мова перемішується з розмовною, а зверху ще й пересипається сленгом і рідко вживаними слівцями. Тому й тривала праця над книжкою довгих вісім років. Та ось роботу завершено, й до рук хорватського читача потрапляє ще один автор iз далекої, невідомої, екзотичної країни України.
23 вересня презентація збірки Олександра Ірванця «П’ять п’єс» пройшла у Центральній бібліотеці Загреба. Та якась незавершеність усе ж відчувається в усій цій історії — адже насправді п’єси пишуться не для книжок, а для реалізації на сцені. В Україні Ірванцева драматургія хоч зрідка, та з’являється на підмостках окремих театрів. Може, тепер дочекаємось прем’єри й у Хорватії?
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
