Гортати старі газетні підшивки — заняття, що викликає протилежні почуття. Спогади про надії, які справдилися, і про надії, котрі надіями так і лишилися, заповнюють оце гортання по самі вінця. Рік тому «УМ» писала про вердикт Апеляційного суду у «справі 9 березня». Рішенням апеляційної інстанції попередній вирок було дещо пом'якшено, проте не настільки, аби тоді, у травні 2003-го, можна було очікувати на швидке звільнення політв'язнів. Нині ж усі вони отримали можливість повернутися до своїх родин. Це те, що вже відбулося. Однак інший момент, пов'язаний із тим, наскільки швидко, безболісно та гармонійно пройде їхня адаптація до світу, не огорнутого звідусіль стінами і гратами, лишається відкритим питанням.
Власне, я не беруся судити, що це означає — повертатися до звичного життя — в контексті долі учорашнього в'язня. Знаю, як вертати додому після відрядження, відпустки, довгої відсутності будь-де (за винятком тюрми), коли всі призабуті дрібнички твого побуту зворушують, а домашнє повсякдення вже не здається аж надто рутинним. Але як воно відбувається, оте повернення у рідні пенати з-за грат, цього я не знаю. Доля милувала... Може, з думкою про те, що поки мій життєвий простір обмежувався камерою, увесь світ крокував кудись, і я тепер із ним у такт вже не потраплятиму? А він (світ) цього і не прагне — зрозуміти мене, прийняти мене?
І все ж життя іде. А час, як то кажуть, поганий косметолог, але хороший лікар. І поки він прикладає бальзам до всіх душевних виразок, нещодавні в'язні, мабуть, розмірковують над тим, що хоч втрачені у тюрмі роки їм ніхто не поверне, це, однак, не привід для того, аби пустити шкереберть решту життя, оплакуючи минуле. І знову ж таки поставлю знак запитання: можливо, молодшим легше подолати цю адаптаційну кризу? Сергій Гальчик, потрапивши за грати вісімнадцятирічним юнаком і відсидівши після подій 9 березня три роки, хоч і говорить у розмові зі мною про емоційний зрив, що супроводжував його перебування в одиночній камері в СІЗО СБУ, тепер, проте, виглядає як людина, яка остаточно (чи майже остаточно) позбулася тягаря тодішніх переживань.
А 9 березня 2001 року, почувши про покарання у вигляді тридобового адміністративного арешту (грізне визначення «участь у масових безпорядках» і вся ота зіткана з повітря справа були іще попереду), Сергій думав лише про те, як би йому вчасно встигнути на пару з політології. Заняття, на яке він так квапився, для нього, студента Львівської політехніки, мало тоді якусь особливу вагу. І те, що скоро у Гальчика з'явиться зовсім інший, далеко не школярський, клопіт, йому навіть не спадало на думку. Наразі Сергій думає про поновлення у вузі, про працевлаштування («Не сидіти ж мені на шиї батьків», — говорить він).
На студентську лаву прагнуть потрапити і брати Ляховичi. Молодший — Григорій — майже одноліток Сергія Гальчика, і так само, як і останній, він збирається навчатися у Львові. Там потенційним студентом опікується нині Юрій Шухевич (син Романа Шухевича і сам політв'язень з тридцятирічним стажем). Миколу ж (Ляховича-старшого, котрий не так давно був гостем «УМ») більше приваблює Київ з його численними вузами. Смаки братів різняться і щодо вибору майбутньої професії. Григорій мріє про юриспруденцію, а Микола хотів би опанувати психологію.
Ще більше нерозв'язаних проблем має на сьогодні Ігор Мазур. У абітурієнти він себе не зараховує, позаяк цьому перешкоджає ціла низка обставин. Це і стан здоров'я Ігоря (у тюрмі він захворів на туберкульоз), і те, що сім'я Мазура, на жаль, не витримала випробування його ув'язненням та розпалася, і необхідність піклування про маленьку доньку. На прес-конференції, що відбулася буквально через пару днів після звільнення Ігоря Мазура, вчорашній в'язень, певна річ, іще не ділився задумами на найближчі місяці. Останні, напевне, ще мають викристалізуватися...
Як не дивно, але з виходом на волю останніх політв'язнів турбот значно побільшало у колишнього фігуранта справи «9 березня», а нині нардепа Андрія Шкіля. Андрієві, як і колись, у недалекому минулому, доводиться відповідати на несправедливі обвинувачення. Але тепер керівнику організації УНА-УНСО закидають, передусім те, що свого часу він недостатньою мірою допомагав своїм «подільникам». І, що найцікавіше, стверджують це якраз ті, кому і не снилось тюремне життя, а відтак і відсутність чи наявність у ньому допомоги від Шкіля.Такі дані спростовують усі згадані у цій публікації особи. Зокрема Сергій Гальчик, який в інтерв'ю «УМ» зазначив: «Гроші перераховувались як на підтримку нас у місцях позбавлення волі, так і на підтримку наших сімей. Було стабільне забезпечення нас продуктовими передачами, була грошова підтримка».
І Юлія Тимошенко, і Олександр Турчинов, додав на прес-конференції в Інституті «Республіка» Ігор Мазур, «постійно турбувалися за нашу долю... Ну а про Андрія Шкіля я взагалі не говорю — це наш агент у Верховній Раді...» Сам же Шкіль подібні закиди прокоментував наступним чином: « Я зробив усе, що міг. Усі, на кого я мав вплив, були задіяні в той чи інший спосіб... Правова допомога була — адвокати працювали всі, і не для галочки... Інше завдання, яке стояло, це — максимально комфортизувати ситуацію за гратами. Зробити більше? Забезпечити майбутнім, роботою? Ну це не так просто. Тут має бути рух по зустрічних курсах...»
Отже, вчорашні ув'язнені вдруге пускають коріння після «реімплантації» їх зі звичного нам усім світу. Світу, який — словами з вірша Забужко — «не біливсь бозна відколи». Тому потребує дедалі більше «косметичних ремонтів». У тому числі й за участю тих, хто одного разу вже не побоявся щось у ньому змінити.