Клятва на шампанському

08.05.2004
Клятва на шампанському

(Малюнок Олександра ДУБОВСЬКОГО.)

      Чим далі, тим більш чудернацькі справи творяться у нашій державі. От, приміром, віднедавна запроваджена така новація: судді мають складати присягу перед главами облдержадміністрацій. Непосвячені зі сказаного вихоплять, мабуть, передусім слова «присяга» та «судді» й навряд чи відразу вибухнуть гнівом, реагуючи на цю ситуацію. (Бо, на перший погляд, що у тому «неправильного»?).Тож пояснення не завадять. Так, слід визнати, що людство здавна, ще з часів короля Артура абощо, бавиться у складання присяги (хоч і заповідано було на горі Єлеонській не клястися зовсім). Утім зачитані вголос високі слова (та ще й в урочистій обстановці) залишають, напевне, слід не тільки у повітрі, зволоженому шампанським та просякнутому ароматом подарункових букетів. Вони мають лишатися ще й у серці та зв'язувати промовця взятими на себе зобов'язаннями. Присягають на вірність народові президенти та парламентарії, присягають із дипломами у руках ескулапи — всі клянуться не зашкодити і навіть навпаки: бути корисними та незамінними. Родзинка цієї процедури полягає, думається, у тому, хто цю присягу слухає, а отже, й приймає до відома. Контингент аудиторії має відтворювати широкий загал, інакше увесь її сенс безнадійно втрачається. Коли ж клятва звучить перед першою особою області, таким собі сюзереном від виконавчої влади, то це — щонайменше дивно. І принизливо для самої клятви.

В.о. Кучми

      Ми не станемо зараз надміру заглиблюватися в історію питання і згадувати, за яких обставин складали присягу судді, приміром, у радянську добу. Не думаю, що попередній досвід має істотне значення. Що ж до наших часів, то за останні майже тринадцять років незалежності процедури як такої не склалося. Принаймні так казали мені самі судді, і дехто з них пригадав, що першим, кому спало на думку привнести у роздачу суддівських мантій елемент святковості, був член Вищої ради юстиції Валерій Євдокимов (особа доволі одіозна, відома, зокрема, переслідуваннями судді Юрія Василенка — того, що відкрив кримінальну справу проти Президента Кучми). Так от, було запропоновано, щоб судді складали присягу перед першою особою держави, себто перед теперішнім українським керманичем — Леонідом Даниловичем... І тут я вдруге пошлюся на почуту мною розповідь, згідно з якою виходить, що, провівши такі урочистості два або три рази, Л.Д. швидко втомився від натовпу суддів, світла софітів і тому подібних речей.

      А втомившись, Кучма вирішив передоручити комусь іншому посвяту новачків у судді. Навряд чи це було розумно з його боку. Адже оскільки, за нашим законодавством, служителів Феміди на їхні посади призначає Президент (iдеться про перший п'ятирічний «випробувальний» термін, після проходження якого суддю затверджує або не затверджує пожиттєво Верховна Рада), було б логічно, якби й присягу в них приймав також глава держави. (Тобто за принципом «Я тебе породив...»). До того ж Президент (яким би він не був) викликає стійку асоціацію з «народним волевиявленням», іншими словами, він представляє увесь соціум і від його імені вислуховує суддівську присягу. Проте Леонід Кучма та уявлення про те, що може зашкодити авторитету держави з усіма її трьома гілками влади, — це поняття несумісні.

      Саме тому наш лінькуватий гарант і підписав указ, другий пункт якого говорить про наступне: «В окремих випадках суддя складає присягу за дорученням Президента України, у присутності голови обласної державної адміністрації, членів відповідної ради суддів, голови відповідного апеляційного суду (...) в урочистій обстановці у приміщенні, де встановлено Державний герб України і Державний прапор України». А присяга у суддів така: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим». Не надто вибагливо, проте коротко і по суті. І все було б зовсім непогано, якби не одна деталь, згадана на початку: все це суддя промовляє, дивлячись в очі голові облдержадміністрації. Останній, як уже сказано, ситуативно замінює Кучму (тож може навіть розписатися на тексті присяги, як герой булгаковської п'єси, перенесений завдяки машині часу на кілька століть назад: «В.о.царя»).

«Дружба»,

яку не розлити вином

      Свій указ Кучма підписав 10 грудня 2003 року. А наприкінці лютого голова Державної судової адміністрації України Володимир Карабань у своєму листі до голів господарських суддів зазначав: «Інформація, що надходить до Державної судової адміністрації України щодо виконання доручення Президента України про забезпечення організації та проведення процедури складення присяги суддями (...), свідчить, що в системі господарських судів немає єдиного поняття складення присяги суддею». Невідомо, чи догодили Кучмі інші судді, а ось «господарники» Президента вкупі з судовою адміністрацією явно розчарували. От немає у них необхідного «поняття», не вчеплено їм кебету на прийняття присяги, та й годі! Проте будь-що досягається терпінням та тренуванням, тож наприкінці свого послання пан Карабань іще раз просить «вжити заходів щодо організаційного забезпечення виконання Указу Президента України від 10 грудня 2003 року».

      А ось іще один цікавий документ — цього разу з його сторінок обізвався сам Президент. Вимагає Леонід Кучма від Карабаня, аби той поквапився із втіленням його указу в життя. «Термін — до 10 березня», — лаконічно вказано у президентському розпорядженні. Нижче — лише знайомий громадянам України по минулорічних різдвяних листівках та тому подібній макулатурі розчерк гаранта. Ось так, скачи, враже, як пан скаже... І оскільки «панові» забагнулося посвятити неофітів у судді чомусь до 10 березня, то нічого не вдієш: саме 10 березня (тобто в останній день, відпущений Кучмою для замолювання гріхів) відбулося урочисте складання суддями присяги. І відкрили новий церемоніал судді Господарського суду Київської області. Заслухав же їхню обіцянку «бути об'єктивними та справедливими», відповідно до президентського указу, голова обласної державної адміністрації Київщини. Тобто Анатолій Засуха — ще одна надзвичайно відома особистість, яка не потребує розлогих презентацій.

      Як розповідали кореспондентці «УМ» судді, вони почувалися не зовсім затишно під час подібної «процедури». А якщо вже зовсім чесно, то абсолютно незатишно. Натомість око «губернатора» Засухи відпочивало на шерензі суддів, які вишикувались для зачитування тексту присяги. «Ну а тепер давайте вип'ємо шампанського!» — так, нібито, запропонував Засуха, коли для кожного зі служителів правосуддя закінчилися його три хвилини ганьби. Відмовитись і гордо піти геть після щойно вимовленої клятви виходило буцімто зовсім не комільфо, казали судді. Залишитись і пригощатись за рахунок Засухи — ще гірше. Словом, становище, якого не побажаєш навіть заздрісникам твоєї благополучної кар'єри... Адже попри присутність на церемонії Прапора і Герба, все скидалось на те, що присягають судді безпосередньо голові облдержадміністрації. І від цього вкрай неприємного відчуття було ніде подітися, твердять очевидці. А може, все так і було задумано від самого початку?

Хрест на суддівському

авторитеті

      Усе зазначене «УМ» попросила прокоментувати члена Вищої ради юстиції Миколу Мельника. А може, ми перебільшуємо та нагнітаємо негатив там, де його годі й шукати? «З юридичної точки зору, нібито немає значення, перед яким суб'єктом суддя складатиме присягу, — сказав Мельник. — Проте не слід забувати, яку вагу має така присяга — вона насамперед зобов'язує до дотримання закону. Коли ж церемонія відбувається перед представником місцевої виконавчої влади (таким як голова обласної державної адміністрації), то виникає передусім три складних питання. По-перше, як подібне дійство сприймає сам суддя? По-друге, як воно виглядає в очах «губернатора»? Хіба останній не сприймає це як клятву на вірність самому собі? І, нарешті, як до такої присяги поставиться суспільство? Чи довірятимуть люди судді, який присягав тому, кого за певних обставин міг би притягнути до відповідальності? Чи звертатимуться люди до такого судді зі своїми скаргами? Я думаю, що ні, адже на нього дивитимуться як на друга місцевого керівництва».

      «У нас суди хоч і місцеві, — продовжує Мельник, — та це не означає, що вони входять у систему органів місцевої влади. Вони функціонують окремо від них, вони є незалежними. Суди — це загальнодержавні органи, покликання яких — розв'язувати суперечки між будь-якими суб'єктами, в тому числі й ті суперечки, що виникають з вини органів місцевої влади. Тому закономірно було б, якби суддя складав свою присягу перед главою держави або перед парламентом як загальнодержавною інституцією. Інакше ось таке «прив'язування» суддів до органів місцевої виконавчої влади принижує статус судді та його авторитет».

  • 900 мільйонів гривень за півсотні доларів

    Судовими справами з приводу фінансових махінацій та ухилення від сплати податків нікого не здивуєш. Проте справа, про яку йтиметься тут, є унікальною. Феноменальнiсть полягає у тому, що особи, які бажали досягти своєї мети, а це ухилення від сплати податків, відтак, і обкрадання сумлінних платників, не просто не сплачували таких податків, а ще й заручилися на такі дії рішеннями різних судів. Така судова підтримка могла виникнути з декількох причин. Аби докладно розібратись у вітчизняному податковому законодавстві, треба мати багато здібностей та не одну вищу освіту. Але якщо це все ж таки вдалося, то можна віднайти такі лазівки, щоб і вовки були ситі (спритні підприємці отримували прибутки), і вівці майже цілі (усе робиться із дотриманням законів). >>

  • «Вогняна вода» та супутні товари

    Податківці, виявляється, теж люблять горілку. Так, на Волині податківці зробили оперативну закупiвлю горілки майже на сім тисяч гривень в одному з магазинів Луцька. Це було зроблено для того, аби визначити достовірність марок акцизного збору, якість горілки, метод продажу. Закуплені пляшки слідчі віддали на експертизу. Згідно з довідкою, яку надали експерти податківцям, зазначалося, що рідина являє собою водно-спиртову суміш, виготовлену з недоброякісної сировини, що становить загрозу життю та здоров’ю людей. >>

  • Міняй, та державу не «кидай»!

    Якось громадянин Львова вирішив відкрити власний обмінний пункт валюти. Нічого дивного, якби не одне «але»: готівкову валюту львів'янин видавав в обмін на неіснуючі товари та послуги, що мовою податківців називається незаконною конвертацією. Як пояснив «УМ» начальник слідчого відділу ПМ ДПА у Львівській області Василь Кундик, справа почалася 2002 року, коли молодик створив злочинну організацію в кількості десяти осіб, з допомогою яких відкрив мережу з дев'яти приватних підприємств. Мережа ПП призначалась для конвертації безготівкових грошей. >>

  • Мінне поле чи законодавче?

    Не через відсутність інших подій, а через вперте бажання декого зробити сьогоднішній і без того вельми складний стан української журналістики ще складнішим, ми змушені вкотре повертатися до одних і тих самих тем. Зокрема, до окремих статей Цивільного кодексу України, про який на сторінках «УМ» писала вже неодноразово. Отже, Цивільний кодекс України і дві його найбільш «визначні статті» — 277-ма та 302-га... Нагадаємо, перша із цих статей передбачає, що негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, а друга — що офіційні заяви посадових, службових осіб є достовірними. >>

  • П'ятірка вбивць — «п'ятірка» за слідство?

    Як хотілось би позбутися сарказму і повідомити цю новину з кількома знаками оклику: Генеральна прокуратура завершила слідство у справі Александрова. Генеральна прокуратура готова висунути обвинувачення п'ятьом особам, які виявилися причетними (згідно з висновками ГП) до вбивства директора телерадіокомпанії ТОР Ігоря Александрова. Таким є текст офіційного повідомлення від ГП, що надійшло на адресу «України молодої». >>

  • Хто платить гроші, той і замовляє піар

    Зовсім нещодавно «Україна молода» писала про нараду керівників державних ЗМІ, проведену в Житомирі й «освячену» присутністю на ній Прем'єра Віктора Януковича. Попри весь антураж (словесний — передусім), який мав довести незаангажованість цієї зустрічі й готовність її учасників вільно та невимушено обмінюватись думками, було очевидно, що представники місцевих державних ЗМІ й очі бояться підвести на чиновників від виконавчої влади, котрі є для них уособленням і шматка хліба, густо змазаного маслом, і гнівної руки, що у неслухів цей хліб запросто відбере. Тому у цієї категорії українських мас-медіа, на превеликий жаль, є здебільшого одна-єдина думка про все, що відбувається в області (варіант: районі), де судилося бути започаткованим тому чи іншому виданню. Причому ця думка навіть не є думкою власне журналістського колективу, вона зазвичай належить котромусь з представників влади — «губернатору» абощо, словом, тому, хто є «хазяїном» регіону, а відтак — і його преси. >>