«КРОК»ом руш

З 18 по 27 вересня відбувся черговий, XVII Міжнародний кінофестиваль анімаційних фільмів «Крок». Фестиваль цей плавучий — основним місцем дії є пароплав і, звісно, ріка. Цього разу Волга. У неділю в Нижньому Новгороді відбулося закриття фестивалю та нагородження переможців. Гран–прі від журі, очолюваного норвежкою Кіне Оне (в ньому працювала й українська письменниця та сценаристка Ірен Роздобудько), дістався картині «Мадагаскар. Дорожній щоденник» 27–річного француза Бастьєна Дюбуа. Спеціальний приз журі «За найкращий дитячий фільм» присуджено фільму «Маленький хлопчик і чудовисько» німців Йоханнеса Вайланда і Уве Хайдшьоттера. Ще один спецприз журі — «За поезію, перекладену анімацією без слів» — віддано стрічці «Маяк» болгарина Велислава Господинова. Приз за найкращий фільм у категорії студентських стрічок отримав японець Масакі Окуда за «Хлопчика з жувальної гумки». Найдовершенішою дипломною роботою визнали фільм «Стенлі Пікл» британки Вікі Мезер. Картина «Дерево дитинства» росіянки Наталі Мірзоян визнана найкращим дебютом у професійному кіно. Особливий приз імені Олександра Татарського «Пластилінова ворона» — «За найвищий пілотаж» присудили фільму «Ще раз», який робили аж п’ятеро молодих російських режисерів.

Не довіряють простоті...

«Крок» — фестивальний специфічний, ні на кого не схожий. Як, власне, не схожі на інших кінематографістів творці анімації. Карнавальний побут, в якому немає «малих» і «великих», де щовечора розігруються театралізовані вистави, в яких охоче беруть участь усі — від класиків до початківців.

Фестиваль крокує поперемінно — в Україні, по Дніпру (тут конкурс дорослих аніматорів), і в Росії, коли основними дійовими особами стають молоді. Цього разу відповідно була Росія і молоді аніматори. Може, найціннішим на цьому фестивалі є спілкування старшого і молодшого поколінь. Бо, коли «розбір польотів» (а він відбувався щодень) провадив, скажімо, Юрій Норштейн (перший у рейтингу багатьох опитувань щодо чільного номера за всю історію світової анімації; досить назвати тільки «Казку казок» та «Їжачок у тумані»), це був вищий пілотаж педагогіки. Норштейн визначив основні вади молодого анімаційного кіно. «Мало хто працює з композицією фільму, — зазначив він. — Немає розуміння того, що наявність загального руху стрічки може компенсувати будь–які огріхи картини. А ще — страшенна засміченість кадру. Не довіряють простоті... У кіно все повинно бути співмірним. Відтак впадає в очі надмір фізіологізму в деяких роботах, що діє вкрай негативно. Згадаймо давньогрецькі міфи. Фізіологізму там чимало, багато одвертих епізодів. Скільки крові, до прикладу, в «Іліаді». Одначе там є рівновага. Бо все пронизують потужні світоглядні енергії, які все підносять. У тому числі й фізіологізм...».

В авторській анімації (себто такій, що не претендує на увагу широких глядацьких мас) чимало проявів песимістичного світовідчуття. Для молодих це не дивно, бо початок дорослого життя завжди супроводжується невпевненістю у своїх силах і зневірою щодо базових цінностей успадкованої цивілізації. Звідси й акцент на фізіологічних моментах людського життя — як таких, що не пов’язані з рукотворними нашаруваннями. Одначе не помножені на культурний досвід вони лишаються натуралістичними сколками дійсності, яка нині видається декому чи не самою сутністю новітньої цивілізації.

Ще один недолік, помічений Норштейном: самозамилування. Говорячи про загалом непоганий російський фільм «Дерево дитинства» Наталі Мірзоян, класик зненацька виголосив цілу промову про небезпеку усвідомлення професійної досконалості, яка межує з нарцисизмом. І процитував Олександра Блока: «Треба перестати писати, бо я надто добре вмію це робити». І про власний досвід. «Мені це добре знайоме. Зі мною художником–постановником працює дружина Франческа, і ми з нею саме через такі речі часто сперечаємось. Бо їй, трапляється, дуже подобається те, що вона робить. У таких випадках я кажу їй: Франю, візьми олівця в ліву руку!»

Досвід є небезпечним — ось такий парадокс Норштейна. «Процес навчання мусить тривати до самого кінця життя. Я ось нічого не знаю... Досвід небезпечний тим, що ми вбудовуємось у власний фарватер, у наслідування самого себе. Будь–яка несподіванка у практиці міняє наші уявлення про самих себе, відкриває новий шлях».

«Читайте більше! — закликав молодих Норштейн. — Я ось практично щодня перечитую Пушкіна... Слухайте музику, особливо тематичну, побудовану на внутрішній мінливій драматургії. І, звичайно, вивчайте роботу видатних мімів, клоунів. Дуже люблю Чарлі Чапліна. Жодного неохайного жесту. Дивовижна пов’язаність жестів. Дія трансформується просто у нас на очах...»

Це звернення не тільки до молодих аніматорів, а й до всіх, хто починає працювати в культурі. Прикро, що інтеліґентність нині не в моді, інтеліґентів усе рідше зустрінеш у житті й на екрані. Фестиваль «Крок» і в цьому сенсі — один із винятків. Окрім Норштейна — наш Євген Сивокінь, режисер і вихователь більшості українських анімаційних кадрів, росіяни Юрій Назаров і Михайло Алдашин, білорус Михайло Тумеля, канадієць Теодор Ушев. Іноді видавалося, що вони прилетіли з іншої планети...

Мадагаскар, мсьє!

Пароплав у Саратові вже мав відчалити, згідно з графіком, та все не рушав, бо не було двох французів. Нарешті всі побачили мандрівників, що мчали стрімголов до корабля. Одним із них був Бастьєн Дюбуа. Коли того ж вечора показали його стрічку «Мадагаскар. Дорожній щоденник», стало зрозуміло, у чому річ: хлопець любить мандрувати, щоб поїхати на Мадагаскар, рік збирав гроші. Потому дев’ять місяців накопичував візуальний матеріал уже на місці. Причому в різних техніках, бо йому нуднувато працювати в одній. І хоча потому без комп’ютера не обійшлося, фільм вийшов на славу. Точний, винахідливий, з багатою і різноманітною пластикою, з повагою до народу, що живе на цій землі. У жанрі, який, здавалося б, не надто надається анімації. Та й узагалі — кого нині можна здивувати мандрами? А от — відчуття свіжості, естетичної новизни. Головний приз картині — більш ніж справедливий.

До речі, у позаконкурсній фестивальній програмі показали три серії нового анімаційного пізнавального серіалу «Моя країна — Україна» (кожна серія триває три хвилини). Керівником проекту є відомий режисер Степан Коваль, автор популярної стрічки «Йшов трамвай 9–й номер» (років шість тому він переміг на «Кроці»). Два персонажі, Лірник Сашко та Кіт, оповідають різні історії щодо минулого і теперішнього. Біда тільки в тому, що на третій серії все й завмерло, оскільки гроші з дер­жавного бюджету перестали надходити...

Ще одна позаконкурсна українська стрічка «О, Париж» Олександра Шмигуна так само вибудувана на певному топосі. Героїня фільму, старенька жіночка, все життя мріяла про Париж, марила цим фантастичним містом. На порозі здійснення мрії вона помирає... Все добре у цій роботі, хоча драматургічно трохи поверхово — не вистачає деталей, психологічного нюансування.

Українська молодь на «Кроці» не отримала жодного призу від журі. Це прикро, одначе не настільки, щоб робити якісь песимістичні висновки. Головне, що ця молодь у нас є і вона представлена в усіх фестивальних категоріях. Були наші серед студентських стрічок (Григорій Когос із фільмом Squared love), серед дипломних робіт («Гойдалка» Сергія Мироненка, «Людина в халаті» Максима Миленка, «Царевич і таємниця чарівної жабки» Наталі Скрябіної), у конкурсі дебютів («Театральний роман» Оксани Карпус). «Царевич...» сподобався дотепним трактуванням відомої казки: герой надто буквально розуміє слова про магію поцілунку, механічне слідування стереотипу виявляється непродуктивним. В основі стрічки Оксани Карпус — хороший сценарій Марини і Сергія Дяченків: Мурашка–жінка весь свій вік віддано любить артиста–Таргана, одвідує його вистави... У неї є власна сім’я, діти, та є і ця паралельна реальність почуттів. А щодо недотягнутості... Сама Оксана Карпус (вона — досвідчений кіно– і театральний художник) пояснила просто: не вистачало грошей, а відтак і часу на концентрацію зусиль. Зате порадувала розповіддю про курси аніматорів на студії «Укранімафільм» та про створення там студійного музею.

Як на мене, найсильнішою на «Кроці» була програма французів. Помітно, що, крім комп’ютера, вони охоче використовують традиційні технології, що практично в кожній стрічці присутня драматургійно вигадлива філософія. Скажімо, у «Равликах Жозефа» Софі Розе ляльковий персонаж потрапляє у світ людей, що споглядають винятково свого пупа. Герой стрічки «Я є Петр» Жульєна Дексана — старий поет, що випав із реалій сучасного життя... Паралельна реальність — ось що є одним із магістральних сюжетів цьогорічних «кроківців». Сучасне життя таки дістає людей, і їм хочеться згорнутися клубочком і кудись–таки заховатися.

Традиційно сильною була програма російських аніматорів, цікавинки були у добірці стрічок британців, німців, американців, японців, австралійців, швейцарців... Нові технології вочевидь додають потуги у відображенні сучасних фантазій. Та й ігрове кіно, де нині стільки можливостей для додаткової обробки зображення, кидає серйозний виклик анімації. Здається, молодь свідома тих викликів.