Січ, яку збудував Чоботарь

Уже п’ятий рік тернополянин Валерій Чоботарь будує Січ на околиці села Червона Діброва, що за 20 кілометрів від Чернівців, за аналогією Запорозької. Сучасну Січ Валерій відтворює на основі археологічних розкопок та історичних документів, а від автентичної вона відрізняється хіба тим, що для її будівництва використовують деякі сучасні будівельні матеріали.

Хрести з «підпілля»

Січ частково обгороджена частоколом, з боків її оточує ліс. Посеред табору — дерев’яна церква Пресвятої Богородиці з трьома банями, двері якої не зачиняються навіть тоді, коли на території Січі нікого немає. Валерій Чоботарь переконаний: якщо Бог не пильнуватиме, то даремна праця сторожа. Є тут і невеликий цегляний будинок, відкритий навіс, де відпочивають мешканці табору. Навпроти — наметове містечко. На території Січі постійно горить багаття, на якому сучасні козаки готують їжу.

Валерій розповідає, що Січ розбудовує бригада ентузіастів. «Це була приватна ділянка моєї покійної бабці, доньки лісника, — розповідає Валерій. — Тут має бути, окрім церкви Пресвятої Богородиці, ще й музейний комплекс — канцелярія, кілька куренів, майстерень, кузня. Невдовзі побудуємо дзвіницю. Один із наших однодумців — підприємець iз Чорткова Сергій Гусак — привіз великий бронзовий дзвін».

Церкву спорудили, взявши за основу храм, що неподалік Яремче. Бруси привезли аж із Ворохти. Хлопці самотужки зрубували кожне дерево, сушили його, а вже потім будували церкву. Власноруч вирізьбили іконостас, а ікони малювали ченці одного з монастирів у Хмельницькій області. «Два хрести, що встановлені на церковних банях, нам подарував старенький мешканець Червоної Діброви, — каже Валерій. — Він їх переховував майже 80 років, відколи комуністи закрили місцеву церкву».

Валерій зауважує, що священики всіх конфесій були залучені до створення і освячення церкви. «Отець Юрій Філіпчук спеціально на Січ приїздить із Чернівців, — розповідає Валерій. — Він разом зі своєю родиною проводить тут майже все літо, тож ніхто на Січі без молитви не поснідає, не пообідає і не ляже спати».

Вишкіл по–козацьки

Кілька років на території червонодібровської Січі діє літній відпочинково–оздоровчий табір для дітей. Тут проходять козацький вишкіл як хлопчики, так і дівчатка віком 6—14 років. «Ми хочемо показати дітям, що є інше життя, де немає комп’ютерних ігор, вулиці, міської метушні та байдужості дорослих, — розповідає Валерій Чоботарь. — Дітям у нас дуже цікаво, адже до роботи на Січі долучаються представники федерації фрі–файту (вільний бій), серед яких є чемпіони України та Європи. З не меншою цікавістю діти слухають лекції Сашка Положинського, який допомагає розкрити їм співочий талант, а водночас — уміння не втратити себе в цьому житті. Дисципліна, тренування з козацького двобою, поєднані з екскурсами в історію козацтва та розмовами про духовність і моральність, — ось засадні принципи життя у таборі».

Щоранку тут прокидаються о сьомій, бігають три кілометри навколо табору, купаються у ставку, моляться, снідають, потім тренуються, обідають, слухають лекції священика, психолога, чемпіонів Європи з фрі–файту і знову тренуються до 18.00, а о 22–й — відбій. Ілля Грекула та Юрій Буцік iз Тернополя кажуть, що найпочесніше — вартувати біля прапора. «По черзі всі пильнують за ватрою, носять воду та дрова, — каже Ілля. — Вдома, буває, можна полінуватися, а тут у нас щодня тренування, купання у ставку. Нам багато розповідають про козаків, про Україну, вчать гартувати силу волі, переборювати лінощі, пояснюють, як правильно харчуватися. Після того, як дізнався про шкiдливiсть сухариків, чіпсів і газованої солодкої води, думаю, що й удома їх уже не їстиму».

Валерій Чоботарь додає, що бойові мистецтва, що входять до програми літнього вишколу, найперше вчать дітей віри — в людей, у себе, в добро. «Віра — це наче стіна, і якщо забираєш одну цеглину, вона починає руйнуватися. Якщо не віриш у Бога — страждає душа, якщо не віриш у себе — страждають побут, здоров’я, оточуючі, якщо не віриш у людей — страждає суспільство, — викладає свою філософію Валерій Чоботарь. — Люди ламаються тоді, коли втрачають віру».

Людмила ВЕСЕЛЬСЬКА