А Германа все нема

За сюжетом, у новому романі Сергія Жадана всі чекають Германа, який лише на день поїхав провідати брата на свою малу батьківщину і зник. І цілком можливо, що назавше, оскільки люди тут влипають у ландшафт, наче мухи в бурштин, — безвилазно, чи пак, безвиїзно. Чесно кажучи, від самого автора роману теж давненько не було чути чогось іншого, крім художніх спогадів про своє радянське минуле. Мало що змінилося також у новому творі Жадана з ностальгійною назвою «Ворошиловград».

Усе в цьому романі оформлено за незмінною схемою оповіді, яку віддавна практикує автор твору. Ось головний герой на ім’я Герман Корольов в обов’язковій військовій куртці, на яку він, приїхавши в глуху провінцію рятувати бензиновий бізнес свого брата, змінив міський фасон. Ось його обов’язкові друзі–напарники, обов’язкова старша жінка, обов’язкові проблеми (свої та чужі), обов’язкова остання територія, яку треба обороняти, і тоді обов’язково з’явиться почуття чесно виконаного обов’язку, яке наш герой «востаннє відчував у третьому класі місцевої школи, коли їх вивозили збирати яблука в радгоспних садах». Ось, нарешті, обов’язкові порівняння й метафори гастрономічно–галантерейного штибу, що виказують голодну пам’ять про злиденну юність героя, якому, попри критичну ситуацію і відповідальність, яка звалилася на нього, «мов родичі з вокзалу», все одно «дуже хотілось гарячої піци».

А ще в романі Жадана не бракує обов’язкових описів природи, ландшафтів (зазвичай «підозрілих місць із відсутніми органами влади та населення як такого») і тих залишків розваленого господарства на пострадянському просторі, які автор полюбляє називати «комунальною інфраструктурою». Іноді здається, що саме час і простір — це голов­ні герої цього дійства, а решта «живого» матеріалу на кшталт чи то братів Льоні і Борі, а чи автомеханіків Шури Травмованого і Кочі, а чи решти соціально не влаштованих персонажів роману — це рухливі декорації до сюжету про обставини місця і часу. «Я мовби стояв у просторому приміщенні, до якого запустили якихось не відомих мені людей, а після цього вимкнули світло, — підтверджує герой–оповідач. — І хоч приміщення було мені знайомим, присутність цих чужих людей, котрі стояли поруч і мовчали, щось від мене приховуючи, насторожувала». Та й місця того в романі Жадана — «сама лише» Луганська область, а вже місто, в якому виростали його герої, взагалі малопридатне для пригодницького жанру. «В будинках жили переважно робітники з невеличких навколишніх заводів, — значить герой роману, — великих підприємств у місті не було, залізничники, різна інтелігентська шлоїбень — вчителі, конторники, також військовослужбовці (мій тато, наприклад), ну й комсомольські кадри, перспективна молодь, так би мовити».

Таким чином, перед нами чергова інвентаризація радянської пам’яті автора, себто близьке ретро, яке автор «Ворошиловграда» намагається видати за сучасну прозу. Щоправда, іноді цей «інвентаризаційний» стиль може неабияк полегшити читання репортажу з подорожі на малу батьківщину, а також без зайвих жанрових колізій визначити соціальний статус героїв роману: «чорний фольксваген, перекуплений у партнерів, костюми зі стоку, черевики з минулорічної колекції, годинники з розпродажу, запальнички, подаровані колегами на свята, сонцезахисні окуляри, придбані в супермаркетах: надійні недорогі речі, не надто вживані, не надто яскраві — нічого зайвого, нічого особливого».

Також у результаті обрахунку усього цього, «не дуже особливого», автор складає нарешті портрет головного героя свого мандрівного епосу. «Мені 33 роки, — значить Герман. — Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, із братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По–моєму, життя вдалось».

Не дивно, що констатація життєвих досягнень у героя роману така ж лаконічна: «Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами». І лише завдяки тому, що нашого Германа досі дивує, як усе в його житті «ніби повторювалось, поверталось назад — назад у нікуди, назад у порожнечу», оповідь рухається до свого невтішного кінця. Ну, а коли авторові набридає «виробнича» бодяга з історією про бензоколонку, яку хоче загарбати місцева мафія, він згортає її, розпочинаючи наступну. Та навіть якби у Жадана вийшла суцільна оповідь, що тягне на роман, а його героєві вдалося, відцуравшись мандрівної долі, осісти на своїй малій батьківщині, мало б що при цьому змінилося. «Коли ловиш життя за хвіст, — справедливо вважає наш герой, — найменше думаєш, що з ним потім робити».

Відтак тягнеться за оповідачем невитравна пам’ять про минуле і спогади про нещасливе радянське дитинство — мов кицька з перебитим хребтом, або, за його власним виразом, «як розкриті парашути авіаторів, які вони чомусь не бажають відчепити, тягнучи за собою, ніби довгі й важкі крокодилячі хвости». А вже розв’язка біжить підстрибом, скоромовкою і телеграфною депешею. «З Ольгою ми не розмовляли. Мої колишні друзі не з’являлись. Братові я більше не телефонував. Уночі мені снились літаки». Ну і Ворошиловград з усім цим, чи не так?