Олександра Когут: Проміняла скрипку на боротьбу

Сім років збірна України із жіночої боротьби не здобувала золотих нагород на світових чемпіонатах зі свого виду спорту. Останній такий успіх наших дівчат донедавна датувався 2003 роком: у Нью–Йорку на найвищу сходинку п’єдесталу сходила Ірина Мерлені. Тоді вона виборола загалом третє «золото» чемпіонатів світу в історії української жіночої боротьби, і після цього наші дівчата тривалий час обходилися лише другими та третіми місцями. Але початок нинішньої осені перервав цю сумну традицію: на світовому форумі в Москві у ваговій категорії до 51 кг, перше місце здобула львів’янка Олександра Когут, що розміняла минулорічну «бронзу» на теперішнє «золото» аналогічних змагань. Успіх галичанки став найбільшим досягненням серед наших представників на цьому турнірі: найсильнішими не ставали ні «вільники», ні «класики». І хоча дехто називає її результат несподіваним, сама Олександра в оцінці свого виступу говорить лише про закономірність такого досягнення.

«До Москви їхала за чемпіонством»

— Олександро, чи справді ви їхали до Москви із твердим наміром стати чемпіонкою?

— Інших думок і не було, настрій був бойовий і дуже позитивний. Хоча й розуміла, що легко не буде, суперниці теж не просто брати участь сюди при­їхали. Особливо важко було під час першої сутички. Буває, що перед відповідальними змаганнями нервуєш, бо на кону стоїть дуже багато. А вже після першої перемоги стала почуватися взагалі впевнено.

— Навіть на фінальній зустрічі з японкою Ю Хоріучі було простіше?

— Простіше хіба через те, що в фіналі почувала себе краще, але та суперниця є дуже серйозною спортсменкою, і з нею довелося нелегко.

— У цій зустрічі російська публіка вболівала за вас чи за японку? Кого підтримував зал?

— Я відчувала підтримку залу, адже там були українці, які приїхали зі Львова спеціально повболівати за мене, сестра моя переживала, і просто місцеві люди підтримували, підбадьорювали під час сутички — це було зрозуміло зі схвальних вигуків російською.

— Ця медаль поки є вашим найвищим досягненням у спортивній кар’єрі. Якимось особливим чином уже відзначили її здобуття?

— Поки що встигла відсвяткувати це лише в домашніх умовах, із сім’єю. А потім одразу поїхала на відновлювальний збір до Алушти, в Крим. Щось цікавеньке придумаю хіба по поверненні до Львова.

«Перед Лондоном скидатиму вагу»

— Минулого року на чемпіонаті світу жіноча команда здобула три бронзові нагороди, ви теж були серед призерів. Однією з медалісток також була ваша землячка Людмила Балушка. Вона тоді розповіла, що гроші, отримані за цей успіх, витратить на ремонт квартири. У вас якась схожа відзнака буде?

— Я так думаю, що за моє «золото» ніяких стипендій чи премій не дадуть, адже Людмила виступала та виступає в олімпійській вазі до 48 кг, мої ж 51 кг не проходять на Олімпійські ігри, тому не вважаються такими важливими. Мій успіх на чемпіонаті світу більше потішив рідних, близьких, уболівальників і мене, звичайно.

— Напередодні лондонських Ігор не плануєте скинути вагу або набрати до 55 кiлограмiв, які теж є олімпійською категорією, аби потрапити на ці змагання?

— Справді, уже наступного року планую залишити свою нинішню категорію, аби змагатися в олімпійській. Щоправда, набирати вагу не буду, бо для мене це буде складно, тому скидатиму її до 48 кiлограмiв, аби пробитися на майбутній чемпіонат світу та отримати там ліцензію.

— Як відбувається процес зменшення ваги? Якої дієти дотримуєтесь?

— Якусь частину ваги забиратимуть тренування, плюс уникатиму якоїсь їжі, буду себе обмежувати в чомусь. У першу чергу, відмовлюсь від хліба, булочок — мучних продуктів. Проблем із цим не повинно бути. Адже розумію, що це потрібно мені.

«Відсутність Мерлені не тішить»

— У категорії до 48 кг у Москві змагалася Христина Дарануца, яка мала шанс здобути третє місце, та ж сама Людмила Балушка є. Не боїтеся запеклої конкуренції на українській арені?

— Я маю перед собою мету і працюватиму задля її досягнення. Якщо боятися якоїсь конкуренції, то навіщо тоді взагалі про щось мріяти, про якісь великі перемоги?

— Нещодавно з’явилася інформація, що Ірина Мерлені, яка в цій же вазі ставала олімпійською медалісткою, готується вдруге стати мамою. Зважаючи, що вона була однією з претенденток на ліцензію до Ігор, такий поворот подій видається на вашу користь.

— Я б не стала забігати наперед і тішитись з чиєїсь присутності чи відсутності. Тим більше що Мерлені цілком може встигнути народити дитину та повернутися до спорту. Хоча про деталі все–таки варто питати в самої Ірини.

— Окрім пропускних місць на майбутньому світовому чемпіонаті, які ще змагання дадуть можливість отримати ліцензії на Олімпійські ігри в Лондоні?

— Для початку взагалі треба стати кращим в Україні, а вже на світовій першості перепустки до Лондона отримають п’ять кращих борчинь. Потім ще будуть інші ліцензійні турніри, але краще орієнтуватися на чемпіонат світу, аби потім мати менше головного болю.

— Зараз відчуваєте, що нинішніх кондицій вистачить для отримання ліцензії, чи таки потрібно буде ще над собою попрацювати?

— Упевненість у собі є: вірю, що можу перемагати. Водночас не можна зупинятися на досягнутому,потрібно тренуватися, розвиватися.

«Іноді в спарингах перемагаю хлопців»

— Не можу не поцікавитись, як у вашому житті з’явилася вільна боротьба? Перейшли з іншого виду спорту чи взагалі не думали про кар’єру спортсменки до того?

— Як і багато інших дітей, свого часу намагалася знайти себе в різних заняттях. Займалася танцями, музикою, грала на скрипці. У школі дуже любила фізкультуру, тому грала у волейбол, інші ігри. Хоча з усіх навчальних предметів найближчою була математика. Зараз люблю сама пограти у баскетбол, наприклад. Це мені більше подобається, ніж спостерігати за якимись змаганнями по телевізору.

— У скільки ж років у ваше життя увійшла боротьба?

— У 12 років, і на тренування завела мене старша сестра. Зараз вона працює тренером, займається з молодшими дівчатами. Спочатку вона й сама тренувалася, але після народження дитини перейшла на тренерську роботу.

— Колись одна учасниця збірної України із боксу в інтерв’ю розповіла, що любить проводити спаринги з чоловіками, адже в них доводиться більше викладатися, навантажуватись. Ви на тренуваннях таке практикуєте?

— Ми теж іноді проводимо сутички з хлопцями. Деколи виграю, іноді програю — усяке буває.

— Поза борцівським килимом доводилось застосовувати своє вміння?

— Ні, ніколи цього не робила.

— Ви говорили про сестру, яка через дитину завершила виступи, згадували також Ірину Мерлені. Для вас народження дитини є актуальною темою?

— Я поки не одружена, тому й питання народження дитини для мене не стоїть. Зараз основною метою є потрапляння на Олімпійські ігри, а після них уже дивитимуся, які пріоритети для себе визначити. Звичайно, думки про сім’ю є. Але завжди можна народити дитину, а потім повернутися у спорт.

— Жіноча збірна України зазвичай формується переважно із представниць західного регіону України — Львівщини, Прикарпаття. Українізація, про яку колись згадувала ваша колега Людмила Балушка, приносить свої плоди в команді?

— Ми намагаємось розмовляти у збірній винятково українською мовою, і дівчата зі східних регіонів теж намагаються від нас не відставати. На цьому тлі в нас конфліктів чи непорозумінь немає.