За Кубок Кубійовича

Останнім часом вітчизняні науковці значну увагу приділяють дослідженню українського національного руху, ОУН та УПА в роки Другої світової війни. Дослідники здебільшого звертають увагу на політичну і військову, меншою мірою — економічну й культурну діяльність цих організацій. Поза увагою залишається спорт і намагання патріотичних сил впливати на його розвиток в умовах німецької окупації. Мало хто знає, що в ті важки роки спортивне життя в Західній Україні розвивалося значними темпами. Чого варте створення за допомогою Українського центрального комітету (УЦК) на чолі з Володимиром Кубійовичем футбольних, волейбольних, баскетбольних ліг та проведення крайових чемпіонатів з ігрових видів спорту. За даними часопису «Львівські вісті» від 31 грудня 1941 р., на території Галичини з липня по грудень того року відновили роботу 14 спорттовариств.

Провідником у цій царині був Володимир Михайлович Кубійович — голова УЦК. Кубійовича (завтра виповнюється 110–річниця з дня його народження) ми знаємо як визначного історика, географа, громадсько–політичного діяча, творця «Енциклопедії українознавства», одного з організаторів дивізії «Галичина». Спортивне життя на окупованій німцями Західній Україні (дистрикт «Галичина») розвивала також структура Кубійовича — відділ молоді УЦК. У ті роки в Галичині розігрували Кубки Кубійовича з різних видів спорту.

«Виховати здорову, натреновану молодь»

Відомий львівський футболіст Олександр Скоцень, зга­дуючи той період, зазначав: «Відділ молоді Українського центрального комітету був найвищим чинником, який керував усією працею нашого фізкультурного виховання в Галичині. За короткий час наш спорт розвинувся до масового рівня, якого ще ніколи не було. Всім керували самі українці, основували всі референтури, включно з суддівською».

У розгортанні спортивного життя українці свою діяльність мали погоджувати з представниками окупаційної влади. Однак найпершою метою цієї роботи було патріотичне виховання молоді в українському дусі. «Спорт спертий на здорових підставах може принести нам велику користь — виховати здорову, натреновану молодь, — ішлося в матеріалі газети «Краківські вісті» за 1 липня 1943 р. — Але через спорт досягнемо не тільки спортивної і фізичної користі. Залучаючи до спортивних клубів по містах українську молодь, прислужимося також національній справі. Бо в наших спольщених містах є багато молоді, яка хоч і є греко–католицького обряду, не знає рідної мови; в них ледь тліє почуття приналежності до українства. Втягуючи такі елементи до спортивних клубів, можна з них зробити корисних членів нації».

Сприяючи розвитку спорту в Галичині та намагаючись поширити українські впливи, УЦК в 1942 р. заснував футбольні змагання на Кубок Кубійовича.

«Після того заворушилися усі навіть найглухіші закутини, пробудилися зі сну і взялися за працю, — ішлося в одній із газетних статей. — Ба, навіть деякі околиці, в яких до цього часу ніколи не було українського спортивного товариства, такі товариства зорганізували і придбали собі славу, в людьми і Богом забутих місцях».

«Сян» і «Україна» на снігу

Перший розіграш, на який заявилося 50 колективів із дистрикту «Галичина», почався 16 серпня. Пари команд грали «на виліт» по два матчі, вдома й на виїзді. У першому турі в боротьбу вступили колективи, що не входили до числа найсильніших у регіоні; із наступного кола до них приєднувалися провідні команди Галичини: львівські «Україна» та «Гарбарня», «Сян» із Перемишля, «Дністер» (Самбір), «Русалка» (Золочів), «Бескид» (Надвірна), «Довбуш» (Коломия) та «Заграва» (Станіславів).

Ігри проходили на високому рівні при заповнених трибунах. У півфіналі «Сян» переграв у двох матчах «Скалу» — 4:2 і 2:2. А іменитій «Україні» з Олександром Скоценем, котрий до війни виступав навіть за київське й московське «Динамо», знадобився третій матч, щоб довести свою перевагу над «Гарбарнею» (2:2, 2:2, 10:2).

На вирішальний поєдинок «Гарбарня» вийшла без основних гравців і не в повному складі. Річ у тім, що ця команда складалася з робітників грабарських (шкіряних) заводів. У день футбольного матчу з роботи не змогли відпроситися півзахисник Дасевич та ще кілька хлопців із резерву, тому «Грабарня» грала вдесятьох.

Напередодні фінальних матчів «України» й «Сяну» у книгарні Наукового інституту ім. Шевченка (вул. Ринок, 10) виставили на загальний огляд кубок, виготовлений гуцульськими майстрами у вигляді кулі.

Перша фінальна гра відбулася в Перемишлі 15 листопада. «Після дворічної перерви найкращі на західноукраїнських землях українські команди, як годиться, перед грою привіталися квітами і промовами, — згадував учасник тієї зустрічі Олександр Скоцень. — Мені декілька разів доводилося грати проти «Сяну», і вони щоразу починали гру однаково — нагнітали шалений темп. Так і тепер. Але наша оборона була на місці. Коли вони змучилися, наш напад почав діяти, забили їм підряд два голи. Під кінець тайму «Сян» зумів вирівняти — 2:2. Після перерви почав падати лапатий сніг, але гра ожила, прийшло й завзяття. «Сян», зміцнений двома нападаючими — Дутком і Дмитришиним, проводив атаку за атакою і завдавав нам клопоту під нашими воротами. «Сяновики» не витримали темпу. Незабаром я забив третього, а через пару хвилин з індивідуального прориву четвертого гола. Під кінець матчу і «Сян» добився успіху». Перший матч виграла команда зі Львова — 4:3.

Гра–відповідь проходила 22 листопада вже на повністю засніженому газоні, тож на перше місце вийшла фізична підготовка спортсменів.

Через непогоду в організаторів були сумніви щодо присутності на грі вболівальників. Втім сніг не налякав любителів футболу, і ще за годину до початку матчу трибуни заповнили глядачі зі Львова, Стрия, Перемишля, інших міст та містечок регіону; були люди й з сільської місцевості, що свідчить про значний інтерес до турніру. Загалом подивитися фінальне протистояння прийшло понад 3 тисячі вболівальників.

Перемогу знову відсвяткувала «Україна» з рахунком 4:3. Кубок вручили капітану команди С. Магоцькому. До складу найсильнішого колективу також входили: Босий, Мікльош, Козер, Коротницький, Шмид, Потіха, Скоцень, Мікльош, Зубач, Богурат.

Дубль два: 50 злотих за участь

Успіх кубкових змагань 1942 р. надихнув організаторів на проведення турніру й наступного року. Положення змагань було дещо змінено — тепер до участі в турнірі допускали лише ті клуби, які заявлялися в чітко визначені строки та зобов’язувалися до 8 серпня внести певні кошти до фінансового відділу УЦК. Сума внеску становила 50 злотих для минулорічних призерів, 20 — для решти. Фіналісти попереднього Кубка отримували привілеї і вступали у боротьбу з третього раунду.

Було ще одне нововведення в регламент: футболістам пропонувалося перед початком матчу і по його завершенні повертатися обличчям до трибун і за командою судді вітати глядачів окликом: «Слава!» Власне, так українські гравці вітали своїх вболівальників у довоєнний період, особливо коли грали проти польських клубів.

Поборотися за трофей спершу зголошувалися 64 колективи, однак на 12 вересня — день початку турніру — 26 колективів відмовилися від участі через брак фінансів.

А у фіналі знову зустрілися «Україна» і «Сян». За крок до вирішального матчу перемишляни перемогли чемпіона Галичини — стрийську «Скалу». Однак у Кубку Кубійовича, як попереднього року, в обох матчах сильнішими виявилися львів’яни. Про матч у Львові, який закінчився з рахунком 2:1, преса писала, що на трибунах зібралося близько 4 тисяч уболівальників, і більшість із них (в основному студенти) поводилася непристойно.

Найкращий у шахах — «прототип Бандери»

Крім футбольних змагань, завдяки активному сприянню Володимира Кубійовича на західноукраїнських землях було проведено великі турніри з плавання та шахів. Плавцям у вересні 1942– го було де виступати. Адже ще на початку літа 1941 р. у Львові відновили роботу три басейни. Кожен переможець отримав цінні призи і грошові премії від УЦК, хоча результати були відверто низькими.

Першість Львова з шахів на призи Кубійовича відбулася влітку 1943 р. У турнірі взяли участь п’ять відомих в Галичині шахістів: С. Попель, М. Турянський, М. Романишин, Л. Туркевич, Я. Шевчик. На церемонії закриття 8 липня в будинку по вул. Домбровського, 2 особисто Володимир Кубійович вручив призи. Переможцеві — Степану Попелю — фотоапарат та пам’ятну статуетку, віце–чемпіону Турянському — акварель. Після урочистої частини чемпіон зіграв одночасний сеанс із десятьма бажаючими і здобув вісім перемог.

Наступного року Попель емігрував у Західну Європу, а далі — до США. Саме під іменем Попеля і з його документами певний час жив у підпіллі в Німеччині лідер ОУН Степан Бандера...

Володимир ГІНДА,
кандидат історичних наук

ДОСЬЄ «УМ»

Професор, енциклопедист, дивізійник

Народився Кубійович Володимир Михайлович 23 вересня 1900 р. у Новому Сончі на Лемківщині, нині Польща, в українсько–польській родині. Помер у листопаді 1985 р.у Сарселі під Парижем.

1918 р. почав навчання в Ягеллонському університеті в Кракові, але воно було перерване війною. Кубійович пішов артилеристом до Української Галицької армії. Продовжив студії в університеті у 1919—1923 рр., згодом став доцентом.

Займався вивченням українських етнічних земель у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії. З 1931 р. — дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка, голова його географічної секції. У своїх дослідженнях обстоював українські геополітичні інтереси, викривав поляків в умисному підробленні статистичних даних, за що в 1939 р. позбавлений краківської кафедри.

У 1939—1940 рр. — професор Українського вільного університету в Празі.

Активний учасник українського національно–визвольного руху, професор Кубійович у квітні 1940 р. очолив Український центральний комітет у Кракові (був головою до 1944 р.). Попри труднощі воєнного часу й тиск німців, УЦК із Кубійовичем зробив дуже багато для піднесення авторитету українців. Було добре скоординовано культурницьку та іншу організаційну діяльність на найзахідніших українських землях (т. зв. Закерзонння), що перед війною були об’єктом посиленої полонізації. В умовах фактичної заборони на діяльність політичних партій УЦК став головним репрезентантом українців перед німецькою владою.

У квітні 1943 р. Володимир Кубійович став одним з організаторів Військової управи УЦК і докладав багато зусиль для формування української дивізії СС «Галичина».

1944 р. Кубійович емігрував до Франції. 1945 р. став заступником голови Українського національного комітету.

Після закінчення Другої світової війни жив у еміграції в Німеччині і Франції, займаючись переважно науковою діяльністю.

Головний редактор «Енциклопедії українознавства» (1955—1984).