Миколаївська наречена. (Фото з сайту zadira.info.)
У миколаївських молодят віднедавна з’явилася нова традиція — фотографуватися біля пам’ятника Нареченій, установленому під стінами міського Палацу урочистих подій.
Усміхнене обличчя, фата, яку розвіває вітер, та притиснута до грудей троянда — такою, на думку миколаївського скульптора Віктора Макушина, раз у житті є кожна дівчина. І саме такою він створив свою бронзову наречену. Єдине, що здивувало городян, — дівчину скульптор «взув» у босоніжки. Тоді як кожна наречена знає: виходити заміж у такому взутті — погана прикмета, все життя будеш босою, а сімейне життя — недовгим. Але звідки скульптору–чоловіку знати такі дрібниці?
«Наречена — символ нашого міста, його оберіг», — каже мер Миколаєва Володимир Чайка, якому належить ідея створення пам’ятника. Адже Миколаїв ще з часів князя Потьомкіна вважається містом наречених. Відомий історичний факт: наприкінці XVIII століття сюди на будівництво верфі й міста звозили чоловіків: майстрів, моряків, військових. Але вони з цього «чоловічого царства» нерідко тікали. Утримати чоловіків можна було лише сім’ями, і Потьомкін наказав привозити до міста дівчат і молодих жінок iз навколишніх сіл. Тож саме наречені вдихнули життя в місто корабелів.
До речі, миколаївська наречена — не єдина весільна скульптура в Україні. Влітку в Ужгороді відкрили пам’ятник Весільному рушничку. На ньому викарбувано слова «На щастя, на долю» та рядки з весільних пісень. «Розстелили» бронзовий символ сімейного життя просто біля місцевого РАЦСу. Тож усі одружені пари тепер вважають хорошою прикметою на ньому постояти.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
