Робота на візку

...Олександру Трошаніну з Луганська було 18 років, коли він отримав важку травму хребта. Відтоді хлопець прикутий до інвалідного візка. Коли усвідомив, що це — на все життя, почав гадати, як бути далі. Прикинув, чим може бути корисний суспільству, і вирішив здобути професію бухгалтера. Вивчився, знайшов роботу. Хлопцем були задоволені. Але... Через два з половиною місяці роботодавець чесно сказав, що їм доведеться розпрощатися: мовляв, затрати на такого працівника значно більші, ніж користь, яку він приносить підприємству. Потім було ще кілька невдалих спроб знайти роботу. А коли Олександр зрозумів, що це марно, почав думати, де б його голова і руки були реально корисними. Оскільки з комп’ютером він давно був на «ти», то рішення з’явилося само собою. Сьогодні Олександра називають «комп’ютерним генієм», він працює, заробляє і головне — отримує насолоду від своєї роботи. А ще допомагає іншим людям з особливими потребами знайти своє місце в житті. Зокрема, створив спеціальний сайт, який підказує неповносправним молодим людям, як знайти роботу й що для цього потрібно.

Власним досвідом пошуків місця під сонцем Олександр поділився на конференції проекту «Кожен має право на працю: партнерство задля покращення можливостей для зайнятості молоді з особливими потребами». Цей проект тривав два роки на Львівщині та Луганщині. А його реалізація стала можливою завдяки фонду «Східна Європа» за підтримки Посольства Великої Британії в Україні, Канадського фонду підтримки місцевих ініціатив та Агентства США з міжнародного розвитку. В ході проекту було проведено десятки тренінгів, «круглих столів», семінарів та ярмарок вакансій. А ще інвалідів возили на реальні підприємства, де вони могли побачити на власні очі, яку роботу могли б виконувати. Як результат — 132 молоді людини зуміли знайти роботу.

«Найпростіше влаштувати на роботу людину з вадами слуху, — каже «УМ» Олександр Волошинський, координатор проекту у Львові. — На підприємства, де існує високий рівень шуму, таких беруть залюбки. Значно складніше влаштувати людину на візку, бо їй потрібно обладнати відповідним чином робоче місце, забезпечити транспортом... Але й таких працевлаштовуємо. Практично неможливо знайти роботу незрячому, хоча такі люди можуть чудово працювати навіть на комп’ютері. Й дуже важко працевлаштувати людей, які мають психічні або розумові розлади. Хоча я на початку 90–х років мав на території Львівської психлікарні меблевий цех, де випускали кухні. Й переконався, що люди з психічними захворюваннями можуть цілком нормально працювати на підсобних роботах. І вони надзвичайно цінують те, що їм довірили роботу та дали можливість мати якийсь заробіток». Олександр Волошинський каже, що серед роботодавців і досі існують упередження, часто несправедливі, щодо працівників–інвалідів. «Є приклади, коли працедавець відверто каже, що йому простіше заплатити штраф, ніж узяти на роботу людину з інвалідністю, — каже Волошинський. — Наприклад, була у нас розмова з керівництвом однієї птахофабрики — там інваліди могли б складати яйця в лотки, нічого б, здавалося, складного. Але ні, не хочуть таких працівників. І переламати цю упередженість неможливо». Справді, інвалідність у нашому суспільстві досі ототожнюється з непрацездатністю. Прикметно, що підприємства, які мають іноземні інвестиції, набагато толерантніше ставляться до таких людей. За словами пана Олександра, на Львівщині великі мережі супермаркетів — «Метро», «Ашан», «Практікер» — без проблем беруть інвалідів у штат. Головне, аби людина могла виконувати довірені їй обов’язки.

Які вакансії сьогодні пропонують інвалідам? Пакувальників продукції, двірників, бухгалтерів, телефонних операторів, комп’ютерників, диспетчерів. Або, наприклад, роботу на швейному підприємстві. І не обов’язково при цьому мати відповідний фах. Можна пришивати ґудзики чи робити заклепки. Причому навіть цю роботу зазвичай виконує автомат. Тож обов’язок працівника — слідкувати, аби все було рівно... Загалом у містах знайти роботу не так вже й складно. Інша річ — у селах. Там її часто взагалі нема, а якщо знайти роботу в місті, то одразу ж виникають транспортні проблеми. На це нарікав і Руслан Крента, учасник проекту з Дрогобича. Хлопець працює в майстерні з ремонту автомобілів, куди щодня треба їздити 25 кілометрів. І Руслан їздить, бо ближче роботи за фахом не знайшов.

Інша справа, що люди з інвалідністю, які декларують, що готові працювати, не завжди реально цього хочуть. «Вони не мають досвіду й уявлення, що таке робота, — каже Олександр Волошинський. — Що це треба кожного ранку встати, кудись їхати, виконувати певні обов’язки. І ми нерідко стикалися з тим, що морально не готові до роботи люди не витримували...». Увесь цей комплекс проблем і призводить до того, що лише 13 відсотків наших інвалідів працевлаштовуються. А це у 3—5 разів менше, ніж у країнах Західної Європи...