Руслана Лижичко — з корабля на конкурс.
Місце зустрічі змінити не можна. Як тринадцять років тому Микола Баграєв сказав «Каховка», значить, Каховка. Місцеві жителі швидко зрозуміли, як із цього можна скористатися. І тепер перше, що бачиш при в'їзді до міста, — не величезна сцена й розкішний білий корабель «Маршал Рибалко», де живуть зірки, а море жіночок із табличками «Здаю кімнату» та... «Продам хороше місце на пагорбі перед сценою». Між рядами з питвом, солодощами і сувенірами всі дерева і стовпи обліпили школярі. Вони навіть примудряються танцювати, сидячи на гілках. Навпроти них — величезна двадцятитонна, зроблена з металу для літаків, сцена. А під ними — вісімдесят тисяч людей. Окремою купкою стоять комуністи. У них своє свято життя — мир, труд, май, і з ними, як у дитячому садку, ніхто гратися не хоче.
Першим 13-й Міжнародний фестиваль «Таврійські ігри» побачив Сашко Пономарьов. Він приїхав у Каховку на своєму шикарному чорному «Пежо» разом із дружиною Оленою. Гелікоптер із співачками Іриною Білик, Альоною Вінницькою та Русланою ледве не сів подружжю Пономарьових на багажник. А гурт «Мad Heads», який теж був одним із перших, примудрився по дорозі «влипнути» в кращу історію: хлопці виїхали на власному джипі вночі, але як точно їхати, не знали. Ну і «поблукали трошки» херсонськими пагорбами, навіть мусили зупинитись у якомусь селі.
Нарешті всі розселились, і свято почалось. Томас Крістіансен, соліст датського гурту «N'evergreen», розкішний блакитноокий скандинав, по дорозі на прес-конференцію роздавав напівпритомним дівчаткам свої автографи. До речі, тільки на Томаса чекали біля причалу навіть мами з маленькими дітками. «О, ай спік інгліш...» — винувато усміхався він занадто нахабним прихильницям. Мовляв, що ж ти від мене хочеш, я по-вашому ні гу-гу. І вже потім, після зустрічі з журналістами і блискучого виконання «I see your smile», тихо буркотів своєму продюсерові: «Господи, как они меня все достали...»
Руслана з'явилася до преси не сама, а разом з мамою і балетом «Життя». Співачка поскаржилася, що на Євробаченні їй не дозволяють розводити вогонь на сцені, кугикати й кричати. Над піснею «Wild Danсes» працювали ті ж британські й шведські майстри, які свого часу зробили відомими «Atomic Kitten», «Brain Storm», Джеррі Холлівелл. «І тому дуже було образливо, коли таку роботу не можна буде показати на престижному конкурсі», — жаліється Руслана. В усьому, як виявилося, співачку дуже підтримує мама. Вона кожного дня заварює своїй донечці ромашку, шавлію та чебрець. А на концерти дочки приходить у футболці з написом «Руслана» і завжди очолює групу підтримки.
Ірина Білик не спілкувалася в офіційній обстановці з журналістами, але з достовірних джерел стало відомо: на одному з джем-сейшенів співачці захотілося гарного коньяку. Підняли на ноги всіх офіціантів корабля, але того, що треба, поп-діва так і не отримала. Співачка образилась і не виходила зі своєї каюти аж до наступного вечора. А за багатьох артистів перед публікою віддувався Сашко Пономарьов. Він скрізь був першим. Тому, коли сказали, що їдемо на помідори, Сашко тільки мужньо зціпив зуби. Процес садіння іменних помідорів на полі далеко за Каховкою — це не попивати пиво на палубі «Маршала Рибалка». Палюче сонце, пісок у пономарьовських шльопках, брудні руки і тісним колом — журналісти. Ще важче було Ані та Аліні Завальським із гурту «Алібі». Вони приїхали на поле в чобітках із гострими носами і на підборах. Оце ж і знущався з них колишній кавеенщик, а тепер ведучий «Таврійських ігор» на малій сцені Максим Неліпа! «Та ви, — каже, — на свої довгі нігті рукавичок не одягайте. Ближче до землі будете, до народу. Журналісти це оцінять!». Але дівчата на жарти не зважали і вперто рівняли грядки своїм вишуканим взуттям. Найхитрішим виявився Вадим Красноокий з «Mad Heads». Поки всі працювали, він фотографувався зі своїми прихильницями. А коли через годину помідори посадили, зробив здивований вигляд: «О, а ви й без мене справились?».
«Відкриттям» наступного дня була Наталка Іонова, вона ж Глюкоза. Кілька тижнів тому співачка, яка до цього часу майже не показувалася на люди, відвідала Київ. Але тоді Наталі як неповнолітній армія продюсерів і менеджерів нічого не дала сказати. 23 квітня Глюкоза відсвяткувала своє вісімнадцятиріччя. Тому журналістам було цікаво, хто ж вона така, ця віртуальна і вже повнолітня дівчинка. Дитятко не примусило чекати. І в процесі спілкування видало кілька геніальних фраз: «Я люблю разную музыку, особенно радио», «Я тысячу раз повторяла и еще сто раз повторю: не читала я этого писателя, че вы от меня хочете?». Насамкінець Глюкоза відмовила журналістам в інтерв'ю і за спинами своєї охорони пішла на сцену.
По закінченні фестивалю його організатор Микола Баграєв урочисто оголосив: «Наступні «Таврійські ігри» будуть знову 1-3 травня, у Каховці. Всіх чекає сюрприз — міжнародний конкурс молодих виконавців». Пароплав «Маршал Рибалко» відпливав на Запоріжжя, автобуси розвозили дві сотні журналістів по домівках. Фестиваль вдався — впевнені організатори. Попри те, залишились виконавці, не дуже задоволені тим, що відбувалося на сцені. Гліб Самойлов із «Агати Крісті» повторював не одному журналістові: «Багато років тому на цю сцену виходили кращі гурти СНД. Кожен міг потусуватись у цікавому для себе середовищі. А тепер мене сюди запросили, я приїхав і думаю: «I на х... я сюди приїхав? Оці суцільні ля-ля-ля бє-бє-бє... Музика «Агати» не вписувалась у фестиваль, ми не знали, що грати, бо нічого, крім наших пісень, ми грати не вміємо...» І справді, кільканадцять років тому на «Таврійських іграх» виступали «Deep Purple», «ДДТ», «Плач Єремії», «Машина времени»... Цього разу нам подали Александера Хеддевея, Біличку, Кароліну, Руслану (її, до речі, з «Ігор» і провели на Євробачення), «Леприконсів», «Грін Грей». Але не було ні «ВВ», ні «Скрябів», ні «Океану Ельзи». Натомість у програму всунули стільки невідомих прізвищ з Інституту культури Михайла Поплавського, що залишається тільки дивуватися, чого ж це сам «юний орел» не приїхав на фестиваль. Мабуть, на його виступи охорона примусово заганяла б глядачів, як цього разу було з гуртом «Тріада». Крім того, повагу до «Таврійських ігор» і до їхніх глядачів показали Андрій Губін і гурт «Рефлекс» — заспівали під фанеру. «И плевал я на все с высокой палубы», — відповів на запитання кореспондента «УМ» п'янющий Андрюша в барі «Маршала Рибалка». Фестиваль удався. Але, як у відомому анекдоті, осад від нього все-таки залишився.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
