«Бронзовий» успіх Вікторії Терещук на Олімпіаді в Пекіні якось відвернув увагу спортивної громади від чоловічої команди сучасних п’ятиборців. Хоча насамперед хлопцям, після того як Вікторія пішла в декретну відпустку, належало відстоювати честь України на міжнародних змаганнях. Естафету від тендітної жінки підхопив Дмитро Кірпулянський, який у 2009 році дотягнувся до «бронзової» сходинки світового п’єдесталу. Проте нинішній сезон донеччанину відверто не вдався: 26–те місце на світовій першості та 30–те — «на Європі» — зовсім не той результат, якого чекали від лідера збірної. Але тут на авансцені «лицарів п’яти якостей» з’явився ще один талановитий хлопець, який добре вміє їздити верхи, фехтувати, стріляти, плавати й бігати — Павло Тимощенко. Виступаючи разом iз Вікторією Терещук у змішаній естафеті, 23–річний киянин здобув для України єдину нагороду на світовій першості, що недавно відбулася в Китаї. Аби в деталях намалювати портрет Тимощенка, кореспондент «УМ» розшукав худорлявого «гладіатора» зростом 191 см в Алушті на відновлювальному зборі.
«У нас такі умови, як у Китаї дві тисячі років тому»
— Павле, результати європейської та світової першостей свідчать про те, що вас уже можна назвати першим номером збірної. Це справді так?
— Оцінювати інших я не можу. А про себе скажу, що всі мої досягнення стали наслідком наполегливої праці та психологічної стабільності, яку я здобув останнім часом. Це закономірний результат виконаної роботи.
— Відчуваєте, що результати й надалі покращуватимуться?
— Із кожним роком поліпшувати «секунди й очки» дедалі важче. Думаю, що з віком на перший план виходить психологічна впевненість та рівновага, яка допомагає показувати на змаганнях ті результати, які демонструєш на тренуваннях.
На нинішньому етапі моєї кар’єри найбільше проблем завдає стрільба, яку в останні два роки об’єднали з бігом. На одних змаганнях можу її повністю провалити, на інших — відпрацювати відмінно. Здається, що завжди готовий однаково, але щоразу стріляю по–різному.
Раніше все було просто — окремо біг, окремо стрільба. Та «нагорі» вирішили додати п’ятиборству інтересу й видовища. Хоча, на мою думку, комбінація цих двох дисциплін нівелює майстерність спортсмена в бігу й стрільбі окремо. Зараз долю пентатлоніста на стрільбищі вирішує не кількість вибитих очок, а швидкість, реакція і, зрештою, удача.
— Тобто попередній регламент змагань вам підходив більше?
— Справді, я бачу, що до «перебудови» мої успіхи в стрільбі цілковито залежали від підготовки й майстерності, а зараз буває так, що перебуваю в хорошій формі, добре готовий, але один промах може звести нанівець усі попередні здобутки. Раніше, якщо ти погано стріляв, про медалі вже й думати не міг, а сьогодні все змінилося. Колись існувало чітко визначене коло фаворитів, тепер же — на перемогу можуть претендувати і по 15 спортсменів, і щоразу перша трійка може виглядати інакше.
— На чемпіонаті світу в Китаї ви змагалися на новій багатопрофільній арені. Можете порівняти змагальні й тренувальні умови в Україні і в тому ж китайському Ченду?
— Можу сказати, що умови в Україні схожі на китайські, але на ті, в яких азіати перебували дві тисячі років тому. Якщо взяти до прикладу той комплекс, який побудували для світової першості з сучасного п’ятиборства в Ченду, то в нашій країні знайти щось подібне до нього складно. Ну хіба що футболісти мають можливість тренуватися в таких чудових умовах. Що ж до п’ятиборців, то ми на батьківщині не маємо жодних умов для повноцінного тренувального процесу. Найбільше проблем виникло тоді, коли відбулося об’єднання бігу й стрільби. Ми майже півроку шукали й вигадували, де і як можна тренуватися. На це пішло пів минулого сезону. Лише згодом ми з тренером самостійно створили умови, хоч якось наближені до потрібних.
«Батько — найкращий тренер в Україні, але скандали трапляються»
— То за рахунок чого вам за таких обставин удалося в цьому році піднятися аж на п’яту сходинку світового рейтингу?
— Ви добре знаєте, що результати в нашій країні досягаються не завдяки, а всупереч. Усе тримається на ентузіазмі. Скажу так: сучасне п’ятиборство в Україні — це сімейний вид спорту. Син головного тренера збірної займається пентатлоном; у мене і в братів Кірпулянських батьки все життя віддали п’ятиборству. Тож усі напрацювання передаються в спадок.
— Цікаво, окрім збереження сімейних традицій та морального задоволення, чи отримуєте ви матеріальну винагороду від такої професійної діяльності?
— Із цього року мене взяли в спортивний клуб Дніпродзержинського металургійного комбінату «Дзержинка», який зараз і надає матеріальну допомогу. Керівництво цієї установи вирішило підтримувати українських спортсменів. До того ж я ще й служу у внутрішніх військах. І, звичайно ж, отримуємо від держави преміальні за здобуті медалі.
— Розкажіть про сімейний тандем Тимощенків. Як вам працюється із батьком?
— Думаю, це хороше поєднання. У мене з татом хороші відносини, відчувається взаємна підтримка. Хоча така співпраця має і деякі мінуси. Відомо ж, що родичі частенько можуть сваритися. Ми не виняток — час від часу доводиться виплескувати негативні емоції один на одного. Бувають і суперечки, і скандали.
— Чи не хотілося змінити тренера?
— У кінному спорті вже давно я займаюся з іншим тренером, а починаючи з цього року, у мене новий викладач фехтування. У цьому виді у нас із татом було найбільше емоційних конфліктів, звісно ж, на професійному ґрунті. Слово за слово — й тренування зіпсоване.
Тому я запропонував змінити тренера для цієї дисципліни. Думаю, це допомогло. А піти від батька взагалі — ні, навіть не думаю про таке. Вважаю, що він — найкращий тренер в Україні.
Більше «технік», ніж «фізик»
— Як ви сприйняли «срібло», здобуде разом із Вікторією Терещук у новому виді програми — змішаній естафеті? На що розраховували перед її початком?
— Перед стартом ми з Вікою розуміли, що кожен із нас має слабке місце. Вона тільки недавно повернулася з декрету, і найбільше її непокоїло фехтування. А я не дуже сильно пливу. Тож ми одне одного добряче підтримували і з хорошим настроєм пройшли всю естафету. Могли навіть і виграти, але на останньому етапі мене підвела стрільба — далися взнаки нерви. Думаю, що й срібна нагорода — наразі добре. Сподіваються, що скоро зможемо виграти й «золото».
— Не секрет, що у вашому виді спорту багато залежить від коней, яких ви отримуєте через жеребкування. Одним щастить зі скакуном, іншим – ні. Чи є якийсь секрет спілкування із твариною?
— Везіння тут — не головне. Хоча буває, що кінь сам чисто проходить усю дистанцію. Проте існує багато способів, як керувати конем. Скажімо, хорошого коня карати не потрібно, а якщо поганий, то від покарання нікуди не дітися. Загалом на знайомство з конем дається двадцять хвилин, за які ти повинен дізнатися про особливості його характеру. Якщо чесно, то в п’ятиборстві висота перешкод не така й велика, як у кінному спорті, тому в цілому спортсмену до снаги самому якісно відпрацювати цей вид.
— Скажіть, а яка з п’яти дисциплін вам подобається найбільше?
— Мені все до вподоби, але більше я схиляюся до технічних, а не фізичних видів. Фехтування, конкур — це моя стихія. Але нині не можна провалюватися в менш улюблених видах. Це років двадцять тому можна було взагалі один вид не робити й стати призером Олімпійських ігор.
Загалом, саме той вид, який вважається «ахіллесовою п’ятою» спортсмена, потребує від нього додаткової уваги й зусиль.
— Останнім часом у міжнародній федерації пентатлону нібито хочуть змусити спортсменів стріляти з лазерних пістолетів, тоді як європейська першість в Будапешті проходила під гаслом «Бої гладіаторів». А ви ким себе уявляєте — героєм зоряних війн, гладіатором, якимось іншим багатоверстатником?
— Одні називають нас «лицарями п’яти якостей», інші —«мушкетерами». Якщо чесно, я себе не можу уявити в жодній із перелічених іпостасей. Загалом, це все нагадує атмосферу ХIX сторіччя.
— А які фільми вам більше до вподоби — як «Зоряні війни» чи «Гладіатор»?
— Я взагалі не фанат кіно. Краще провести вільний час, читаючи книгу чи слухаючи музику. Останнє ж моє захоплення — вивчення мов. Трохи підтягнув англійську, тепер ось їжджу на змагання із самовчителем іспанської мови.
— А іноземних суперників не намагалися взяти собі в учителі?
— Багато моїх друзів–спортсменів розмовляють російською, тому більшість часу проводжу в їхньому колі. Коли повернусь додому в Київ, ось тоді й почну шукати професійного лінгвіста.
— А хто ваш головний уболівальник?
— Найбільше за мене переживає мама. Вона не пропускає жодних міжнародних змагань, стежить за ними в онлайн–режимі в інтернеті. Постійно присилає мені якісь вірші, коротенькі веселі розповіді.